Професія сажотруса нині рідкісна

Чимало людей, які чують про професію коминяра, відчувають подих старовини, сажі та романтики. Відразу хочеться зірвати ґудзика з мундиру – на щастя! – і хоч злегка, але доторкнутись до мистецтва сажотрусів.

Професія сажотруса нині рідкісна, хоча попиту досить багато. Окрім старих та новіших приватних будинків з класичними димарями прочищати ще й слід вентиляційні канали багатоповерхівок. В Ужгороді залишилось тільки троє «майстрів комина», у Львові ж на більш ніж 7 тисяч будинків з пічним опаленням припадає всього півсотні сажотрусів. В останньому, наприклад, щоб підняти популярність «чорної» професії, мерія вирішила запропонувати новим кадрам за сумлінну працю дороге і недоступне для багатьох житло. Однак, не все так просто. Спершу потрібно пройти навчання у навчальному комбінаті, розпочати працю у комунальному підприємстві і за рік-два отримуєш службове житло.

Як відбувається чистка комина? В комині є спеціальні віконечка, отвори для чистки. Через них пропускають шнурок з гирею, на який прив’язують щітку. Рідко коли можна зустріти закіптюженого сажею коминяра, адже відколи розпочали опалювати газом, сажі у коминах немає, хіба кіптява та павутиння. Найбільше мороки зі старими, недіючими коминами. Останніми роками чимало людей купують закинуті напівпідвальні чи підвальні приміщення і облаштовують їх під кав’ярні, магазини тощо. У таких випадках коминяр чистим рідко коли вийде геть. Адже оживити закинутий комин непросто, самою щіткою не обійтись. Отвір «прокручують» дротами, і сажотрус своїм виглядом нагадує попередників, коли ще палили дровами і вугіллям.

Ще декілька років тому у Коломиї можна було побачити чоловіка в чорному мундирі із золотими ґудзиками та металевою кулею, що висіла у нього на тросі. Це – колишній коминяр Василь Мурмило.

У1934 році він прийшов до тітки в Коломию, і захоплений працею та вбранням коминяра попрохав віддати його на науку. Тітка віддала хлопця на навчання до майстра Гавера, що мешкав на вулиці Собеського. За трирічне навчання віддала йому 200 злотих (до прикладу, двокілограмова хлібина коштувала тоді 50 грош).

Вперше Василь виліз на дах фотомайстра Айбля разом із челядником вчителя. Згодом він одержав омріяний мундир з кепліком (кругла шапочка). У 1937 році хлопця демобілізували до польського війська. З початком Другої світової війни, коли розпалась Польща, він знову повернувся до свого мистецтва коминяра до Коломиї. Саме тут, у нашому писанковому містечку Василь Мурмило працював сажотрусом до самої своєї смерті, у 2007 році…

Кажуть, що відірвавши чи просто торкнувшись ґудзика коминяра, обов’язково придбаєш собі щастя. Це повір’я прийшло до нас із Норвегії, де сажотруси носили красиві блискучі ґудзики на уніформі; для норвежців це символ плодючості та радості. Тепер на вулицях Коломиї коминяра вже й не зустрінеш. А часом так хочеться шматочок «чорного» щастя…