Відомий дослідник Сергій Піддубний пропонує модель вічевого правління

Не встигли вибори до місцевих рад 2010 року в Україні стати історією, як на носі - нові перегони: час переобирати парламент. Та, мабуть, заледве сформований 2012 р. новий склад Верховної Ради розпочне конструктивну діяльність, як потрібно буде готуватися до президентського марафону-2015.

Отак і живуть українці - від виборів до виборів. Але враження таке, наче ходимо по колу. Бо хоча віддаємо свої голоси щоразу нібито й за різних людей, на владному подіумі миготять обличчя переважно одних і тих самих акторів, лише в різних ролях. Либонь, час уже зрозуміти, що український народ, який на папері є виразником влади в державі, по суті, не вирішує нічого попри участь у так званих актах волевиявлення. Натомість долю 46-мільйонної нації вирішує купка осіб, котрі аж ніяк не заслуговують на таке право.

- Тим часом варто нагадати, що маємо власний, прадідівський досвід державотворення, - розповідає дослідник української історії та мови Сергій ПІДДУБНИЙ. - і слід насамперед на нього звернути увагу, а не запозичувати щось у сусідів, як звикли у нас це робити. Про спосіб управління державою наших пращурів згадують навіть англійські археологи С. Пігот і Г. Кларк у книзі «Передісторичні суспільства»: «Розкопки підтверджують, що тип осель разом із системою ради старійшин і своєрідним парламентом усіх вільних громадян, які послуговувалися ще кам’яними виробами, був уже усталений у Східній Європі за 5000 літ до Різдва Христового». Найдавніша українська літературна та історична пам’ятка - «Влескнига» - дає назву цього своєрідного «парламенту»: «Так правили п’ятнадцять віків через Віче». Ось яка була надійна система правління - півтора тисячоліття протрималась!

Звичайно, не все з того досвіду державотворення підійде нам, але маємо чого вчитись у своїх попередників. Тож поки не почали литися на нашій землі нові потоки сліз і крові, час повертатися до науки пращурів, до їхнього способу облаштування громадського ладу в країні. Бо жодні зміни до Конституції вже не поліпшать ситуації: наш Основний Закон не діє - все в Україні вирішують за допомогою підкупу й залякування. Тим часом «Влескнига» зберегла основні моменти громадського самоврядування наших попередників. Гадаю, варто навести такі уривки з різних її частин: «А збиратися на Віче і судити всякі відносини належало чесно», «Так правили наші отці: всяк міг слово сказати і те було благом», «Вибирали князів від усього полюддя, а над ними були отці», «Так Віче рішило вслід за отцями».

- Тобто, пане Сергію, спершу питання розглядали на раді старійшин, а потім виносили його на віче?
- Так, і це була досить справедлива і мудра форма організації влади. Можемо порівняти: «В ті часи, після Кия, князями обирали багатьох отців, а князі особливі і всякі після князювання на вічі оголошувалися простими мужами і ставали землю доглядати. А князі, котрі отримали символ влади, знак батька Орія - булаву, дбали про людей і достатки, одержували їжу і всенький пожиток од людей своїх».

- Я правильно зрозумів - лише князь, який був при владі, мав право на пільги протягом усього періоду свого владарювання?
- Саме так. Якщо князь втрачав владу, то ставав простим мужем, якому не належало жодного привілею. Натомість нині в нас усіма можливими захцянками користуються не лише «князі», а й екс-президенти і екс-прем’єри, а також депутати Верховної Ради, навіть колишні. Зверніть увагу на цитату з «Влескниги»: «так правили наші отці». Мається на увазі не в родинному розумінні - отець-батько, а у всенародному визнанні. То були чільники родів, волостей, обрані й наділені громадами повноваженнями на вирішення не тільки місцевих питань, а й державних. Саме їх шанобливо йменували отцями і підкорялися їхньому керівництву. Нинішні ж ВР, Кабмін чи Адміністрація Президента не здійснюють владу, а лише «гризуться» між собою за доступ до матеріальних ресурсів і важелів впливу на різні інституції. Необхідно змінити таку модель керування державою, якщо її взагалі можна назвати управлінням.

- Яку систему керування державою пропонуєте, і чим вона ефективніша за чинну?
- Таку, за якої, приміром, президентом має бути не політик, який обстоює власні погляди чи виконує партійні зобов’язання, а отець! Духовно розвинута, сильна й мужня людина, той, хто турбувався б, щоб у вітчизні панував дух його роду, щоби країна розвивалася за отчими законами й кожен громадянин був захищений та забезпечений.

До ради старійшин може входити особа не молодша 50-річного віку, по троє осіб від регіонів, у тому числі й голови обласних рад. Рада старійшин як вища палата мала б затверджувати прийняті ВР закони й подавати їх на підпис президентові. А в разі принципових розбіжностей виносила б питання на віче. Парламент же мають обирати за партійними списками для суто законотворчої діяльності. Склад ВР не може перевищувати 200 осіб, вік яких мав би коливатися від 18 до 60 років. До віча ж мають входити обрані громадами голови сіл, міст, районів, областей, керівники найбільш авторитетних громадських організацій та спілок. Збиратиметься віче раз на рік, хоча за потреби можливе й позачергове скликання для розгляду доленосних для країни питань.

- Яких саме?
- Скажімо, для обрання голови Верховного суду, Генерального прокурора, скарбника (голови Нацбанку). Ця місія має належати не президенту чи парламентові, а саме вічу. На основі подань президента й ВР кандидатури на ці посади вносила б рада старійшин. За такої системи державного управління функції Конституційного Суду виконуватиме Верховний та й саме віче. Лише віче й більше ніхто може вирішувати питання адміністративного устрою, продажу землі, визначення складу Кабінету Міністрів, штатів законодавчих та виконавчих органів влади, межу їхнього заробітку, оборонну стратегію країни тощо. Тільки віче може припинити повноваження ВР чи президента, якщо той не годен впоратися з обов’язками, і навіть вимагати порушення щодо нього карної справи, якщо він порушив клятву.

На вічі мають головувати за чергою керівники областей - кожен протягом року. Перелік питань на його розгляд формує за результатами роботи ВР, президента і вносить рада старійшин. Тобто, як прописано у «Влескнизі», «так Віче рішило вслід за отцями».

- Чи є місце в цій моделі для нинішніх обл- та райдержадміністрацій?
- Головну роль на місцях мають виконувати ті, хто здобув довіру на виборах у своїх громадах, - районні й обласні ради та їхні виконавчі комітети. Держадміністрації ж підлягають ліквідації. Звісно, президент може мати в регіонах своїх представників для нагляду за дотриманням законності.

Така модель урівноважує авторитет і відповідальність центральних та місцевих органів влади. Значно зростають шанси не лише на виживання сіл і районів, а й на їхній розвиток навіть без проведення адмінреформи, бо в сільського голови і водночас члена віча з’являється можливість щось зробити для громади. Через віче народ отримав би змогу впливати й на генеральних прокурора й суддю. А в разі якщо вони не справляються з правозахисними обов’язками, то на засіданні віча їх можна звільнити. І тоді жоден суд не допоможе їм, бо рішення найвищого органу влади може скасувати лише він сам.

Ця модель спонукала б українців займати активнішу життєву позицію й бути відповідальнішими на виборах претендентів на ті чи інші посади, дарувала б шанс обіймати високі посади не кар’єристам та злодіям, а справжнім патріотам і професіоналам. Натомість значно поменшало б тих, хто «кришує» злочинні схеми, хто шукає можливості поживитися за державний рахунок. За такої системи влади взагалі мали б змінитися суспільні пріоритети й цінності, з’явився б шанс створити нове суспільство.