Смерть іменем держави

Серед різноманітних видів покарань державні органи багатьох країн застосовують найвищу міру - смертну кару. Такий вирок застосовували відколи існує цивілізація, застосовують його й донині в багатьох країнах, окрім тих, які входять до Євросоюзу. Відсутність смертної кари є обов’язковою умовою перебування держави в Раді Європи.

Що стосується України, то наприкінці 80-х років призупинили виконання страт у Львів­ському СІЗО. В інших СІЗО (Київ, Харків, Дніпропетровськ) смертні кари виконували до середини 90-х, поки не порушено це питання у Страсбурзі. Від 1997 року кара смертю в Україні не виконується.

І ось нещодавно тема повернення найвищої міри покарання почала жваво обговорюватись, особливо після звірячого вбивства у Миколаєві Оксани Макар. З ініціативою повернути смертну кару виступили одразу декілька впливових політичних партій. Але спершу трохи історії.

Як виконувалися смертні вироки в СРСР вже в останній період його існування?

Цій темі присвячена вельми цікава книжка "Смертник не знав дня страти", автори О.Кущій, В.Сагайдак. Книжка укладена на основі свідчень колишніх працівників СІЗО, декотрі з яких називають свої прізвища, інші воліли залишитися анонімами.

Страти у Львові

Ось як виглядала процедура виконання кари смертю у приміщенні Львівського СІЗО (в’язниця Бригідки). Перше, найсуттєвіше, - в СРСР смерт­ників позбавляли життя суто розстрілом. Усілякі розмови про начебто посилання смертників на особливо шкідливі роботи в уранових рудниках, де вони за якийсь час помирали власною смертю, - чистої води вигадка для заспокоєння родичів.

Доступ до виконання смерт­ного вироку мало обмежене коло осіб. Особливого критерію підбору не було, окрім стійкої психіки і добрих фізичних даних - так звані контролери. Формувалися спеціальні комісії, до котрих входили: представник обласної прокуратури, міліції, начальник СІЗО з черговим помічником, лікар, який засвідчував смерть, три контролери і два водії. Усі давали підписку про нерозголошення виконання вироку.

Смертників звозили з цілої України, утримували кожного в окремій камері, куди їх запроторювали одразу після оголошення смертного вироку в суді. До року давали час на оскарження вироку у Верховному суді УРСР та СРСР, потім засуджені писали прохання про помилування до Верховної Ради республіки і Союзу. Після всіх відмов призначали день страти. З родиною зв’язок обривався ще в суді після проголошення вироку. З засудженими працювали тільки адвокати, призначені державою.

Один з контролерів-виконавців у призначений час виводив смертника з камери. За спиною засудженого клацали кайдани. (Він нічого не підозрював, оскільки його часто виводили з камери для різних формальностей і роботи з адвокатом). Конт­ролер по дорозі розважав засудженого різними розмовами. Смертника заводили в під­вал, де на нього вже чекали члени комісії. Уточнювали анкетні дані й оголошували, що у його проханні про помилування відмовлено і зараз буде виконано вирок. (Очевидці й виконавці процедури стверджують, що у цей момент засуджені, зазвичай, впадали у прострацію й не усвідомлювали, що з ними діється). Смертника під пахи підхоплювали двоє контролерів і вели до сусідньої кімнати, де за дверима чекав виконавець. Поки нещасний ішов до середини кімнати, лунав постріл з малокаліберної гвинтівки в потилицю. Лікар засвідчував смерть. Кров з підлоги змивали водою зі шланга.

Місця поховання не знає ніхто

Ховали страчених на спец­об’єкті в одному з селищ. Спец­об’єкт був під охороною. На його території збивали дощаний сарай. У ньому заздалегідь копали яму. Машина з тілом страченого заїжджала прямо в сарай (тому ніхто, навіть з космосу не міг бачити, що туди завозять). Небіжчика вкладали в яму (без труни, звісно). Загортали землею й ставили позначку. Коли трупів назбирувалося в до­статній кількості, землю вирівнювали, сарай розбирали й зводили в іншому місці. Про місце захоронення родичам не повідомляли.

Нині на посту №1 у Львів­ському СІЗО, де тримали смертників, відбувають покарання засуджені на довічне ув’язнення.

А як з цим у наших сусідів?

Колишній начальник СІЗО м.Мінська (емігрував за кордон) описує процедуру страти в Білорусі, яка діє й сьогодні, наступним чином.

...Після того, як спеціальна комісія оголосила засудженому про відмову в помилуванні, останньому одягають пов’язку на очі й виводять в окрему спе­ціально пристосовану для страти кімнату. За сигналом виконавця, смертника опускають на коліна перед спе­­ціальним щи­­том "кулевловлювачем". Лу­нає постріл у потилицю. Лікар констатує смерть.

Наприкінці 80-х в СРСР стала бестселером скандальна книжка колишнього офіцера спецслужб Віктора Суворова "Акваріум" про діяльність департаменту ГРУ (головне роз­від­управ­ління). ГРУ було елітарним управлінням, вищим за КДБ і, звісно ж, максимально засекреченим.

Для підтримання доброї фізичної форми і бій­цівського духу, офіцери ГРУ періодично вправлялися з так званими ляльками. "Ляльками" ставали засуджені до розстрілу. Саме на них офіцери від­працьовували бойові при­йоми, змушуючи їх при тому активно захищатися й нападати. Для багатьох "ляльок" таке заняття приносило певну моральну сатисфакцію, - вони могли нанести офіцерові ка­ліцтва і в такий спосіб хоч трохи "відігратися" проти системи, що їх засудила на смерть. Крім того, чим довше "лялька" трималася, тим надовше відсувався термін її страти.

Після публікації "Акваріума", причетні до спец­служб звинувачували автора у фальсифікації з метою викликати сенсацію. Так це чи ні, принаймні, офіційних свід­чень про подібні методи роботи зі смертниками нема. Може автор і справді дещо вигадав. Однак, знаючи похмуру історію спецслужб СРСР, дотепер покриту саваном таємничості, інформацію В.Суворова можна взяти до уваги.