Володимир Паньків: Лікар повинен додавати не роки до життя, а життя до років

Щорічно у третю неділю червня святкуємо День медичного працівника. Це свято людей благородної професії, які у будь- яку годину дня чи ночі готові прийти на допомогу. Саме завдяки людям у білих халатах багатьом з нас повернено здоров’я, врятовано життя. Здоров’я залежить від професійності, порядності і душевної доброти лікаря.

Напередодні такого свята ексклюзивне інтерв’ю нашій газеті погодився дати Володимир Паньків - лікар- ендокринолог, доктор медичних наук, професор, Заслужений лікар України, головний ендокринолог Міністерства охорони здоров’я України, головний редактор «Міжнародного ендокринологічного журналу», автор понад 300 наукових праць, підручників, монографій.

- Пане Володимире, прийміть наші щирі вітання з нагоди Дня медичного працівника. Розкажіть, будь ласка, чому саме професію лікаря свого часу обрали Ви?
- Дякую за вітання. Мабуть, на вибір професії лікаря вплинуло те, що я виріс у родині медиків, тож моє покликання до медицини цілком зрозуміле. Мій батько - Іван Паньків - ще у 30- ті роки минулого століття здобув вищу медичну освіту і отримав ступінь доктора медицини у найдавнішому європейському університеті Монпельє, що у Франції, та віддав усе своє життя медицині. Я працюю лікарем уже понад тридцять років, зокрема у ендокринології, тому для мене медицина - це стан душі.

- Зараз Ви більше часу проводите у Києві...
- Моя робота поєднує і лікувальну, і наукову, і викладацьку, і журналістську діяльність. Основна моя робота пов’язана з Українським науково- практичним центром ендокринології у Києві, де я є керівником відділу профілактики ендокринних захворювань і паралельно здійснюю контроль шістдесяти хворих, які перебувають на стаціонарі у закладі Міністерства охорони здоров’я, де зібрані тяжкохворі зі всієї України. Крім того, відділ, який я очолюю, є свого роду і кузнею кадрів, адже ми готуємо фахівців післядипломного навчання, читаємо лекції для лікарів різного профілю, розробляємо наукові програми профілактики захворювань, спричинених йодною недостатністю, а також поглиблено вивчаємо цукровий діабет. Про свій науковий досвід і здобутки у галузі ендокринології ми доповідаємо і на міжнародних конгресах, де дуже поціновують нашу роботу. Зараз працюю над монографією, яка буде присвячена лікуванню цукрового діабету. Тож робота є дуже насичена і до кінця року мій робочий графік уже розписаний.

- За тридцять років роботи у медицині Ви відвідали чимало країн світу, ознайомились із станом світової медицини. Що можете сказати про українську медицину у порівнянні зі світовою?
- Ви знаєте, дуже важко проводити будь- які паралелі медицини нашої і світової. На жаль, в Україні відсутня система, системний підхід до надання медичної допомоги хворим. Сучасна медична система - це пережитки радянської системи охорони здоров’я, тому на сьогодні є необхідність адаптувати її до сучасних умов. Але будьмо відвертими, такий стан медицини у нас перш за все залежить від рівня економіки і якщо брати до уваги частку ВВП, яка виділяється на медицину, вона повноцінно функціонувати просто не може, але тим не менше українська медицина таки існує і багато чого робиться, аби вивести її на якісний європейський рівень. Зараз проводяться так звані пілотні проекти з реорганізації надання медичної допомоги людям. На жаль, 80% опитаних не задоволені такою роботою, бо вона має більше мінусів, ніж плюсів, і можна сказати, що цей пілотний проект без пілота, тому що результатів як таких поки що немає. За кордоном є багато підготовлених сімейних лікарів широкого профілю. У нас така практика, на жаль, відсутня, бо немає відповідних кадрів. Недолік нашої медицини у тому, що сьогодні професія лікаря втратила свою престижність, багато випускників медичних закладів не можуть знайти роботу за спеціальністю, більшість медичної техніки у лікувальних закладах є застарілою, і тому від інших країн світу ми технологічно відстаємо. Також у нас є проблема у визначенні діагнозу тієї чи іншої хвороби на різних стадіях, що також залежить від медичного устаткування. Якщо в Україні в окремих клініках і є сучасне обладнання, то бракує підготовлених фахівців, які б могли інтерпретувати медичні дані. У країнах Європи люди відповідальніше ставляться до свого здоров’я, способу життя, харчування, ніж у нас, частіше ходять на медичні обстеження. Чому так? Та тому що в Україні з кожним роком медицина стає просто недоступною для багатьох людей: усі обстеження, усі лікарські препарати є занадто дорогими і не кожна людина може дозволити собі пройти таке обстеження чи придбати ліки. Якщо говорити про взірці світової медицини, то це, безумовно, є Ізраїль і Німеччина - вони лідери за технологічним оснащенням. У цих країнах також діє принцип персоналізованої медицини, індивідуального підходу до пацієнта, тобто конкретній людині призначається конкретний курс лікування, щоб отримати конкретний результат за конкретний час.

- Пане Володимире, якщо б Ви були Міністром охорони здоров’я України - Ваші три перші кроки у реформуванні української меди­цини?
- Цікаве питання, навіть не знаю, що би я змінив у першу чергу. Міністр охорони здоров’я є заручником медичної системи в цілому. Наприклад, якщо йому виділяють на охорону здоров’я отих 3% від валового продукту, то постає проблема, які діри спершу залатати. А щодо моїх дій на посаді міністра охорони здоров’я, то я би розробив модель, згідно з якою планувалося б реформувати систему охорони здоров’я. У першу чергу я би об’єднав усю медицину в одну, тобто ліквідував би усі відомчі медицини. Другим роком реформування системи була б, мабуть, доступність медицини, щоб кожна людина, не залежно від соціального статусу, місця проживання, могла гарантовано отримати безкоштовний мінімум медичної допомоги. Третім етапом змін у медицині було б повернення до профілактичного лікування, щоб люди могли відповідати за стан свого здоров’я та мати свій медичний паспорт, де був би зафіксований артеріальний тиск, рівень цукру у крові, флюорографія органів грудної клітки, аналіз крові на усі можливі інфекції, електрокардіограма - це все хоча б раз у рік людина має гарантовано пройти. Дуже важливо було б і налагодити статистику, щоб були точні цифри людей, які хворіють тією чи іншою недугою. Це дало б змогу правильно та раціонально використовувати виділені на медицину кошти. Саме ці кроки хотілося б впровадити у клінічну практику.

- Ви згадали про безкоштовну медицину, а чи не є ця сама безкош­товна медицина причиною неякіс­ного обслуговування пацієнтів з боку лікарів?
- Безкоштовна медицина в Україні - це пережитки радянської доби. Виключно безкоштовної медицини на сьогодні майже не існує, маю на увазі те, що навіть ми, медики, коли приходимо на обстеження, то якісь знижки є, але у більшості випадків за процедури таки треба платити, тому що є витратні матеріали. Враховуючи економічну ситуацію у нашій країні, важко говорити про безкоштовну медицину, вона безкоштовна хіба що тільки на папері. Безумовно, така система довго працювати не може. У цьому плані актуальним є досвід країн Заходу: працюючи протягом життя, люди щомісяця відкладають кошти на своє здоров’я та сплачують медичну страховку. Звісно, що у випадку хвороби вони зможуть отримати належне медичне забезпечення. В Україні люди ж незахищені і покладатися лише на безкоштовну медицину не варто, вона ще потребує удосконалення.

- Які випадки із Вашого лікар­ського досвіду, пов’язані з хво­рими, Вам найбільше запам’я­талися?
- Говорити про якийсь окремий випадок важко, тому що за тридцять років роботи у медицині я бачив багато чого. Я з відповідальністю ставлюся до своєї роботи, тому буває, коли приходжу додому після важкої операції, переживаю як там хворий, чи підійшли йому ліки, як він себе почуває. За цими думками іноді пробігає і вся ніч. Бували випадки, коли у вагітних жінок були злоякісні пухлини на щитовидній залозі і якщо її вчасно не видалити, то міг розвиватися рак. Виникало питання про переривання вагітності, але я все- таки зберіг вагітність та прооперував жінок. Зараз ті діти, які народилися, уже дорослі і кожного року до Дня медика присилають вітальні листівки з вдячністю про те, що врятував життя і мамі, і дитині. Безумовно, це дуже приємно, коли я бачу, що моя праця не є марною. Адже головне покликання лікаря - це навчити людей жити з хворобою, вселяти у них віру та снагу до життя наперекір усьому і додати хворим не роки до життя, а життя до років.

- Чи існує в українській медицині проблема лікарської етики та гуманної поведінки лікарів із пацієнтами?
- На жаль, проблема лікарської етики на сьогодні є дуже актуальною. Лікар повинен усвідомлювати, що будь- який хворий - це особливий пацієнт, до нього треба знайти індивідуальний підхід, від лікаря йому потрібні підтримка і розуміння. Навіть я одного разу зіткнувся з лікарською невихованістю, коли прийшов на прийом до одного лікаря у Києві і показую йому свою кардіограму, а той мені каже: «Та Ви з цією кардіограмою ще й ходите?» Після таких слів я до того лікаря не звертався. Лікар не так повинен лікувати медикаментами, як словом. До прикладу, моя колега- лікар з Англії, досвідчений спеціаліст у своїй галузі, тривалий час працювала у престижній клініці. І одного разу до неї підійшов головний лікар і сказав, мовляв, ви звільнені за те, що на підвищеному тоні розмовляли з хворим. Якщо би у нас діяв такий принцип звільнення з роботи, то повірте, що багато лікарів попрощалися б зі своєю роботою.

- Як Ви уже зазначали, робочий графік уже розписаний до кінця року. Та все ж таки, можливо є якісь проекти, які хочете втілити у реальність. Поділіться планами на майбутнє.
- Паралельно з роботою у Києві я поєдную і лікарську справу у міськрайонній поліклініці. Тому першочергово планую провести безкоштовне масове обстеження населення кількох сіл гірського типу нашого району з метою запобігання йодному дефіциту. А у науковому плані працюю над монографією, пишу статті, готуюсь до виступів на конгресах та готую молодих спеціалістів - кандидатів медичних наук, а також планую відкрити для себе якусь нову країну, аби обмінятися досвідом з колегами- лікарями.