Місце зустрічі змінити не можна

Цей триповерховий будинок у Коломиї на вулиці Франка, колишня Крашевського, число 5, не такий давній, як сусідній банк, і, далебі не має таких багатих рельєфних ліпнин в стилі «віденського ренесансу» початку минулого віку. Він скромніший, з прямими архітектурними формами, але з претензіями на більш багатшу історію…

Тайна загадкових написів

Його звели 1938 року, на що вказує дата при вході першого під’їзду. Цифри викладені білою мармуровою крихтою в середині різнобарвної восьмипроменевої зірки. Вздовж стін – такі ж гладко шліфовані сірого кольору панелі, які й досі не втратили свого первісного блиску. Залишається тільки здогадуватися, яким робом тодішні майстри добивалися такої технологічної якості, ідеальної гармонії, мистецького смаку… У двох під’їздах розміщувалося по шість однотипних квартир. У Коломиї подібних кам’яниць було спроектовано кілька, які належали багатому гебрайському лісопромисловцеві Гідале Біттеру і компанії. За німецької окупації його земний шлях закінчився в спільній могилі під Шепарівськими дубами. Відтоді і до тепер автентичні перила, двері, сходові клітки – все витримано й органічно вписується в екстер’єр забудови, але, на жаль, не підтримуване в належному стані працівниками комунальних структур міста. Кам’яні сходи з цільнотесаного моноліту вищерблені в кількох місцях, а це багато про що свідчить: за найтрагічніших часів ними зносили якісь тяжкі габаритні предмети: фортепіано, сейфи, меблеві гарнітури тощо. Серпантин східців веде на дах і опускається у підвал. В тьмяному освітленні одразу по ліву руку постає комірка для зберігання вугілля, далі – кільканадцятиметровий вільний прохід з розгалуженнями. По боках міцні дубові двері, обковані металевими листами з характерними вічками на рівні очей. Вони теж залишаються діючими й донині. В середині – покриті пліснявою стіни. Домочадці частково позбивали сиру штукатурку і наново побілили свої підвальчики, де на поличках стоять слоїки з консервованим варенням, компотами та різний побутовий непотріб, який все ще шкодують викинути на смітник. Вгорі маленькі заґратовані вікна звернені на вулицю – єдиний зв’язок зі світом. Справа і зліва змонтовано кількаярусні міцні полиці, які закріплені до глухої стіни сталевими кронштейнами – це колишні арештантські нари, над якими ще де-не-де збереглися видряпані написи, дати, імена, послання тих, хто в невідомості очікував на вирок долі. Серед цих напівзатертих графіті ще можна прочитати прізвища Вонсуль, Гоянюк – відомих громадських діячів краю, життя яких обірвалася трагічно.

Рятуйся, хто може!

Першою пенітенціарною службою, яка розташувалася в підвалах на тодішній вулиці Крашевського, був відділ «Дефензиви» – таємної політичної поліції або просто контррозвідка Речі Посполитої. Для більшої конспірації їхній вхід вивели у двір. Установа існувала не довго, але доволі плідно. Агонізуюча передвоєнна державна політика призвела до того, що через ці каземати пройшло чимало свідомих українців з цілого коломийського повіту. Після розподілу Європи, восени 1939-го каральні органи нових «визволителів» одразу заквартирували на добротно облаштованій території польських «колег». Окрім того НКВДистам у спадок дісталися списки місцевих «непевних осіб», які переслідувалися, або були під підозрою недавньої влади. А колишні мешканці будинку, переважно польські та юдейські інтелігенти середньої ланки, подалися на своїх автівках на румунську сторону, за Черемош, очікувати кращих часів. За ними рушили представники жандармерії…

Нічийні цвинтарні плити?

Дуже швидко червоні стяги з серпом і молотом опинилися на долівці, а їх замінили такі ж криваві фани з нацистською свастикою. «Коломийські» німці теж облюбували собі пивниці для своїх чорних справ під цим житловим будинком, де розмістили зловісні «СБ» (служба безпеки), поліція безпеки і гестапо. Про це сповіщала таблиця з написом: «Пограничний комісаріат СД і Зіпо», а над нею, на балконі, розвівався чорний прапор зі стилізованими літерами «SS», схожими на блискавки. Невдовзі організована будівельна команда «baudinst» вервицею тягнула сюди на своїх раменах меморіальні стели-мацеви з «жидівського окописька» – тепер сквер біля центрального озера. Кам’яними прямокутниками новітні раби рейху встелювали заболочене подвір’я, яке, наче ганьбою та загальною бездуховністю, вкрите ними й досі.

Комуналки, відлига, чорний ворон

Після війни в спорожнілі келії підземелля знову повернулися його попередні власники, які продовжували масові арешти, зокрема свідомої молоді – студентів-підпільників педшколи. Їх приводили уповноважені агенти КГБ на тимчасове утримування, до вияснення справи. Сусіди все це чули, знали, бачили, але для власної безпеки та майбутнього своїх дітей воліли не вникати в справжню сутність радянської системи. На поверхах будинку мирні громадяни займалися вимушеним ущільненням квартир, які перепрофільовувалися на типові хрущовські «комуналки» з усіма своїми «вигодами». Від 1956 року сюди почали доселювати родини науковців Станіславської державної сільськогосподарської станції, щойно створеної на базі радгоспу «Коломийський». Своє помешкання освоювало подружжя Юрійчуків. Ірина Гнатівна – старший науковий співробітник відділу селекції, автор 45 наукових праць, Петро Федорович – завідувач відділу кормовиробництва, на матеріалі якого одним із перших захистив кандидатську дисертацію. Тут виростала їхні донька і син. Поруч замешкував Степан Філіковський, ще один кандидат наук, старший науковий співробітник, автор понад 80 наукових відкриттів, орденоносець. Їхні діти тривалий час товаришували. От тільки гратися забороняли в подвір’ї будинку, коли в’їжджав «чорний ворон».

«Ваш знайомий Гнат Деркач»

На дверцятах критого «будою» напіввійськового «бобіка» – напис «Спецмедслужба», звідки суворі люди в синій уніформі виводили таких же людей, тільки в цивільному одязі. Інколи допомагали дружинники – «добровільне» народне формування наділене не менш широкими повноваженнями й організоване з партійних і комсомольських активістів. Затриманих зводили вниз до відділку «казенного дому», над яким красувалася свіжа вивіска «Медвитверезник». А там уже на нову партію клієнтів чекав черговий фельдшер. Разом із ним «несли службу» студенти-медики, які на практиці вчилися визначати ступінь сп’яніння. Цінні речі та гроші практикували «описувати» без зайвих свідків. А потім «жертву зеленого змія» роздягали, вели під холодний душ і вкладали до металевого ліжка. Другого дня їх стригли «під нуль», повідомляли про трафунок на місце праці, в установленому порядку складали протокол з результатами огляду і обшуку, подавали на підпис бланк з оплати штрафу «за обслуговування» і відправляли прибирати територію міста протягом 15 діб. Після цього роботодавці позбавляли їх усіляких пільг, премій, прогресівок, профспілкових путівок, відпустки переносили на зимовий період, квартирне питання вирішували в останню чергу, висвітлювали в міськрайонній газеті «Червоний прапор» під рубрикою «Сатиричний оглядач – Ваш знайомий Гнат Деркач», і нарешті влаштовували показовий товариський суд в присутності членів сім’ї. Ні для кого не було секретом і те, що «для виконання плану» до витверезника доставляли випадкових, або ледь захмелілих городян, а там надававши добряче стусанів, оббирали до нитки. Скаржитися було марно – від 1931 року його службовці підпорядковувалися наркомату внутрішніх справ СРСР, яким відав сталінський опричник Лаврентій Берія. Хто двічі опинявся тут, того направляли до ЛТП. Все залежало від посади і становища «відвідувача» медвитверезника, заборонялося брати, приміром, Героїв СРСР та Соцпраці, нагороджених високими військовими та трудовими відзнаками. Підпорядковані МВС України витверезники, відійшли в минуле 12 серпня 1999 року, згідно з рішенням Кабміну, а їхні функції перебрало «на свою голову» Міністерство охорони здоров’я. В Російській Федерації, приміром, ці специфічні заклади проіснували до минулого року, а питання про їхнє відновлення залишається відкритим, болючим і складним в обох державах.

Післяслово

Цього року минає 110 років відтоді, як у тій же Росії вперше в світі було запроваджено притулок для п’яниць, аргументуючи це тим, що: «Нацыя вырождаеться, а економика, зело, подаетъ»…