Коломийщина – край повстанської слави

Коломийщина – край повстанської слави. На цій землі ревно чинили супротив загарбникам. Серед відчайдухів, які захищали Україну від зайд, був Степан Шпарик із славного села Хвалибога. Там минули у боротьбі його молоді літа, а нині 85-літній дідусь мешкає в Остапківцях і з тугою розповідає бувальщини про пережите.

Холодного лютневого дня 1927 року в звичайній селянській родині з’явився на світ хлопчик, якого нарекли Степаном. Зростав він у патріотичному вишколі разом із двома братами та сестрою. Доля нікого з сім’ї Шпариків не пошкодувала: один брат воював на фронтах Другої світової війни, іншого – в буремні роки занесло в далеку Бразилію. Сестра пана Степана була станичною або ж головою сільради і весь час ходила по гострому лезу, допомагаючи УПА.

У школі чи не першою наукою було вивчення зброї. Малий Степанко швидко опанував основні навички, яких навчала тоталітарна машина, готуючи собі вояків на фронти. Проте брати до рук зброю йому так і не довелося. Зі шкільної лави Степан усвідомлював себе борцем за волю України, тож свідомо зголосився допомагати УПА. До цієї справи хлопця долучив його двоюрідний брат Семен. Він входив до сотні, яка переховувалася у горах. Завданням Степана було збирати по селах хліб і перевозити його у Ворохту, Білі і Чорні Ослави – в місця, де перебували підпільники. Крім того, молодий Степан був провідником.

Дідусь розповів, що в ті часи було важко і страшно жити, тому що люди розбилися на численні табори і знаходили собі лідерів з різним баченням подальшої долі України. В той час брат міг вбити брата. Пригадує чоловік Василя Клим’юка, який бачив у німцях визволителів. За словами Степана Шпарика, в селі було багато облав на повстанців.

Взимку 1941-го Степан Шпарик зі своїм другом Зеником Дорошем грали в карти у криївці, вимощеній з березової кори. Тоді їх вистежив Василь Клим’юк і взяв у полон, а згодом Зеника і ще одного хлопця чекала смерть. Степан Шпарик серед ночі доправив тіло друга у рідне село Хвалибога і поховав без належних почестей, без священика.

– Після того випадку по селу почали ходити від хати до хати, шукали хлопців, – дещо змінившись на лиці, сказав дідусь. – Зловили Дмитра Меланюка і мого двоюрідного брата Семена Шпарика та ще п’ятьох хлопців. Спершу відвезли їх на допит у Коломию, а потім розстріляли у Шепарівському лісі. Тоді швиденько я зібрав усю націоналістичну літературу і заховав на цвинтарі під хрестом.

Такий крок трохи відстрочив важкі випробування для Степана. У 1942 році його направили на курси підготовки на секретаря сільради. Повернувшись з Станиславова, хлопець потрапив на весілля, де його й арештувала радянська влада за підпільну діяльність. Вирок себе не примусив чекати: 10 років каторги у Сибіру. Там доводилося валити ліс, важко працювати на будівництві. Потім працював на шахті.

1952 року оселився у Нікополі, де й одружився. В шлюбі народилося двоє синів. Проте подружнє життя не склалося. У 1978 році Степан Шпарик повернувся у рідне село Хвалибога. У сусідніх Остапківцях знайшов Ганну. Вона досі поруч і підтримує змученого важкими випробуваннями Степана Шпарика.