С.Цвик: Головне завжди залишатись людиною

У селищі Дебеславці на Коломийщині мешкає ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій Степан Цвик. З травня 1944 він воював на фронті, а потім до 1949 служив у Берліні.

До Німеччини хлопчину хотіли забрати ще раніше. У 1942 році багатьох односельців вивозили туди на роботу, Степана ж урятував товариш батька сільський війт.

Війну згадує зі сльозами на очах, каже, що то найстрашніше, що лиш можна пережити.

У 1944-му хлопця хотіли забрати в лави ОУН-УПА, але батько не дав цього зробити, а дочекавшись призову до лав Радянської армії, Степан таки пішов воювати, і вже через недовгий проміжок часу здібний хлопець став сержантом, помічником командира розвідувального взводу. В тилу перебував недовго, його відправили на передову лінію фронту та в тил до ворога.

«Служба в розвідці відбувалась за межами України, а я знав польську та німецьку мови, тож в розвідники підходив якнайкраще. Нас посилали на найважчі завдання. Лише 7 з 33 хлопців з нашого взводу залишилися живими».

Як розповідає ветеран, найскладніше було на підступах до Берліну, там, виконуючи завдання очистити місто Шнайдемюль від ворогів, поранили командира їхнього взводу, а на його місце призначили Степана Степановича.

До закінчення війни залишалось дуже мало часу. Останнім найважчим завданням було взяття Берліну. Як каже пан Цвик, там загинуло дуже багато радянських вояк, а його було поранено в голову.

«Я дотепер пам’ятаю, як розривались снаряди, як кулі свистіли біля нас, а ми йшли вперед попри все, ризикуючи життям. Ніхто не хотів добровільно воювати, але всі виконували накази», – розповідає чоловік. Опісля було 4 місяці шпиталю, а потім служба в спецохороні Жукова, тож пан Степан був у числі 111 осіб, яким довірили нелегку роботу.

«Війна закінчилася, а я продовжував служити», – з сумом згадує ветеран війни.

Туга за рідними переважила, і попри пропозиції і далі служити Степан повернувся додому. Він мріяв про зустріч з родиною, а по приїзді в рідну хату ледь не потрапив «на гілляку». Причому повісити його хотіли свої ж, вчувши про повернення Степана додому, прийшли хлопці з лісу, його знайомі з дитинства односельці. Не пояснюючи нічого, вони, погрожуючи автоматами, показали Степанові мотузку. Від смерті його врятував «Орлик», який заступився за нього і заявив, що Степан Україну не зрадив. «Вони забрали мій офіцерський одяг, нагороди і залишили мене в хаті», – пригадує пан Цвик.

«Недовго довелось відпочивати від воєнних дій, у Коломиї НКВД знало, що я розвідник, тож закликали до себе на службу. Коли я відмовився, були погрози та залякування, пропонували навіть служити в міліції, але я попри все відмовився і після війни став старшим радником фінансової служби в райвиконкомі. А у березні 1950 став головою колгоспу. Робота не з легких, адже в той час колгосп занепадав, не було чим годувати худобу, люди відмовлялись працювати, адже техніка постійно ламалась і доброї не мали, в коморах було порожньо. Допомогли люди, односельці: з власних стодол вділили сіно, солому, за що я дотепер усім вдячний», – пригадав повоєнні часи Степан Степанович.

Того часу колгоспи підпадали під набіги бандерівців, але колгосп Степана Цвика така доля оминула. Бачачи його чесну працю заради добробуту села, бандерівці його не чіпали. Зате не обійшлося без заздрісників. 4 рази за рік у колгоспі горіло то сіно, то солома. Ветеран каже, що знає хто підпалював, але не здав односельця НКВД.

Чесно відпрацював у колгоспі аж до початку хрущовської кампанії з вирощування кукурудзи. Як фінансист, бачив безглуздість такого рішення і не виконав вказівку згори переорати озимину і посадити кукурудзу. За таке зухвальство його зняли з посади директора колгоспу. Та, як кажуть, не буває так зле, щоб на добре не вийшло.

Працюючи в колгоспі Степан Степанович здобув вищу освіту в Івано-Франківському педінституті і 1964 року його призначили директором школи у рідному селі, де він і пропрацював аж до пенсії. «За той час, поки працював, вдалося чимало. Зумів добитись будівництва нової школи з їдальнею та іншими господарськими спорудами, а що важливіше за все – у нас був прекрасний колектив. Життя прожити – не поле перейти, тож головне завжди залишатись людиною», – говорить пан Степан.

Нині чоловік ще порається по господарству, на свій поважний вік не зважає. Завжди радий розповісти гостям про воєнні роки, аби ті зрозуміли, що війна – то страшне лихо, пережити яке він не бажає навіть найлютішому ворогові.

Автор: Оксана Островська, шеф-редактор тижневика "Коломийські ВІСТИ"