Василь Дем’янчук у шість років міг розрізнити постріли з різних видів зброї

Життя Петра Дем’янюка пройшло на теренах Прикарпаття. Народився у селі Молодятині Коломийського району у 1938 році, там і застала війна. Хоча на той час і мав він мало років, але пам’ятає всі дрібниці того жахливого часу. Він зазнав поневірянь по чужих хатах, голоду і, що найстрашніше, на власні очі бачив бої та наслідки воєнних баталій.

– Пане Петре, якою запам’яталася війна?

– Війна – це жахіття! Друга світова війна забрала життя мільйонів українців та людей інших національностей, та ще більше покалічила морально і фізично мирне населення. Мені малому хоч і було багато чого не зрозумілим, але ті всі події міцно вкарбувалися в пам’ять.

– З якого періоду найбільше переживали воєнні дії в Молодятині?

– Напевне, з 1943 року, коли на наших територіях панували німецькі вояки. Вони масово забирали до Німеччини людей на примусові роботи. В той час почав виникати опір серед людей фашистським окупантам, очолюваний ОУН. Всі вояки, що приходили в села, казали, що захищають мирне населення, та все одно вони всі були голодні і забирали в селян, яким самим не було що їсти, наявну провізію.

– Чи страшно було коли над головами літали кулі?

– Спочатку дуже боялися і літаків, які літали над самими дахами хат, боялись пострілів, але звиклося і через якийсь час я, вже шестирічний хлопчина, розрізняв, з якої зброї стріляють. А коли над дахами літали німці, ми спокійно виходили з хати і нам інколи кидали старий одяг чи цигарки. Німці були дуже хитрі, очікуючи нападу, вони змушували чоловіків з села перевдягатися в свій верхній одяг, на голову одягали німецькі каски і виставляли людей наперед себе, а самі в білих сорочках і зі зброєю в руках йшли позаду.

– Коли ситуація змінилася?

– У 1944 році навесні лінія фронту змістилася на користь Радянського союзу. В самій Коломиї вже були наші, а от в Молодятин ввійшли мадярські війська і почали облаштовувати фронтові оборонні споруди. Через Молодятин з півночі на південь від Княждвірського лісу і до села Марківки були споруди трьох ліній оборони. Наша хата на Буньковій Горі потрапила в зону бойових дій. Люди попри все садили городи, мадяри ставилися до мирного населення терпимо, а на німецькій польовій кухні навіть можна було виміняти якоїсь каші на молоко.

– Що допомагало рятуватися?

– Бог і віра в нього. На війні, як на війні. Щоденні перестрілки, снаряди падали на село, але що мені запам’яталось, під час обстрілу села великокаліберними снарядами ями залишались такі, що вмістилась би селянська хата, а якщо вже снаряд потрапляв у хату, то не залишав від неї і сліду. Так-от, під час того обстрілу вціліла церква, все летіло мимо: вправо або вліво, але жоден не потрапив у святиню. Люди вже молили Бога, щоб мадяри скоріше забралися з села, щоби радянська армія перестала обстрілювати цю територію.

– Як вдалося вижити?

– Мій тато був мудрим у військовій справі і передбачав, як розвиватимуться події, тому вчасно виводив нашу сім’ю з тої місцини, де буквально через пару днів починали точитися страшні бої. А ще нашим спасінням було те, що ми мали корову. Пили молоко та й міняли його в польовій німецькій кухні на кашу та зупу. Ми багато поневірялись, переходили то в одне село, то в інше. Допомагали й незнайомі люди. Пам’ятаю, що одного разу нас криком зупинив мадяр і показав, де безпечна дорога, а то ми йшли прямо на мінне поле. Бувало й таке, що ми приходили з одного села в інше і потрапляли з одного пекла в таке ж саме. Поневірянь в чужих селах зазнали чимало, але дуже хотіли до рідної домівки.

– А чи вціліла рідна хата?

– Частково. Коли у липні 1944-го ми вирушили до Молодятина, не знали на що чекати. З собою вели коня і корову, та коли прийшли до хати, то побачили навколо лободу вищу за стіни, які залишилися. Даху не було, піч та комин розвалені, у стайні ні дверей, ні стелі. Все то було в землянках, зроблених мадярами. Там ми й відшукали частини нашої хати: двері, рами, посуд. Що характерно, ті, хто повернувся до села, брали лише свої речі, сусідського не чіпали, наскільки люди розуміли біду й потребу ближніх!

– Тож я так розумію, що попри закінчення воєнних дій, легше не стало?

– Та де, на носі зима, а в коморах порожньо, хата напіврозвалена і всі хочуть їсти. Тяжко було, але якось гуртом впоралися. Та ще й тата на роботу до лісгоспу покликали. Якось пережили холодну і голодну зиму 45 року, а далі перемога радянських військ і початок відбудови.

– Нині вже 67 років після війни в суспільстві дискутують з приводу її наслідків та сприйняття теперішніми поколіннями. Як Ви ставитеся до війни 1941-45 років і чи варто святкувати перемогу чи варто вшановувати пам’ять тих, хто загинув під час воєнних дій?

– Війна – це жахіття, яке не раджу переживати нікому, вона назавжди вкарбувалася в мене в голові, а страшні картини тих часів дотепер у мене перед очима. Нині люди влаштовують святкування 9 травня, а, як на мене, того не треба, ті, хто воював на передовій, всі в могилах і треба вшановувати пам’ять про них та молитися за їхні душі. А замість парадів ліпше говорити з молодими, щоб вони не повторювали помилок минувшини і ніколи не зазнали лиха війни!

Автор: Оксана Островська, шеф-редактор "Коломийські ВІСТИ"

 друкувати