Перегони на роверах у Коломиї

Взагалі велоспорт у нашій країні знаходиться в край занедбаному стані і з часів Ярослава Поповича, який виступав в команді самого Ленса Армстронга "Діскавері" Україна ще не народила жодного більш-менш серйозного велосипедиста. Це спорт для ентузіастів і справжніх фанатів цієї справи, який не отримує ніякої підтримки зі сторони держави. Ба навіть навпаки, адже велосипедисти у нашій країні - це по-суті безправні учасники дорожнього руху. Тому що для пішоходів і автомобілістів хоча б чітко визначені правила і обов'язки, а любителі покрутити педалі змушені це робити поза правовим полем. Таким чином кожного дня наражаючи своє життя про небезпеку. В тій же Польщі для велосипедистів вже є пріоритет на дорогах, наприклад на кільці, що закріплено в тамтешніх правилах дорожнього руху. Я вже не говорю про європейські країни, де велосипедний транспорт можливо і більше розповсюджений ніж усі інші разом узяті. У нас же все на що спромоглися можновладці - це спорудження штучної вело доріжки в Києві на Здолбунівській, яка перетинається швидкісним шосе і по якій можна їхати лише в рядочок.

Тому особисто я віддаю належне тим фанатам своєї справи, які пропагують катання на роверах і як спорт і просто, як альтернативу іншим видам транспорту. Одним з таких є коломиянин Сергій Гукаленко, який вже не вперше проводить подібні міроприємства, як те, що відбулося 30 квітня в Коломиї. "Велодень, або перегони на роверах" - саме такі слова можна прочитати на пластикових бейджах, які були роздані кожному учаснику. Самі змагання являли собою так званий крос-кантрі, або, говорячи людською мовою, перегони на місцевості з ґрунтовою дорогою та природнім ландшафтом, що являв собою спуски, підйоми та штучно створені "вісімки". Цьому всьому передував велопробіг вулицями міста, який вочевидь ставив собі за мету привернути увагу жителів Коломиї до велосипедистів. Вік учасників від 14 років. Хоча бачив і декількох людей вже пенсійного віку на простеньких "Українах". Я брав участь в таких змаганнях вперше. Хоча колись давно дуже сильно любив їздити на велосипеді по парку. Їздив на ньому на тренування і просто в місто. Але з часом все змінилося, а на зміну двом колесам прийшли чотири. Та й взагалі на придбання ровера мене підштовхнуло те, що моя старша донька на схожих змагання минулого року зайняла друге місце у віковій групі до 7 років серед дівчаток. Тепер у нас в сім'ї вже троє велосипедистів. Двоє юних і один дорослий

Повертаючись до самих до змагань, варто зазначити, що учасники були не лише з райцентру, а і з Франківська та можливо й з інших міст. Приїхавши на місце події я відразу зрозумів, що для мене сьогодні буде діяти Декубертеніський Олімпійський принцип. Адже я зі своїм сімейним велосипедом з корзиною виглядав такою собі білою вороною на фоні спортивних байків та хлопців в велокостюмах. Але для мене це ніколи і не було проблемою. Тому, зустрівши знайомих, я вирішив проїхати у найближчий магазин, щоб придбати мінералку. В принципі час поїздки туди і назад був розрахований, але на старт вдалося приїхати лише за секунд 10 до його початку. А ще потрібно було відчепити замок на ровері і під'їхати до лінії старту. Загалом стартував я тоді, коли всі інші учасники вже зникли з поля зору. Зуміти провтикати старт - це Вам не просто так, це вміти треба, я Вам скажу. Хоча по дорозі мені вдалося обігнати декількох пенсіонерів, щоправда сталося непередбачуване і мій залізний кінь почав показувати, вибачте за тавтологію, коники. То почала відходити лапка для паркування, яку після кожного горба доводилося поправляти ногою, то перестали переключатися передачі. Мабуть, що найгіршою на велосипеді була прокладка. Та, що між сидінням і рулем. Закінчилося це все падінням зі спуску і тим, що спав ланц. Стюарди радили їхати у зворотному напрямку до фінішу, але такого я собі дозволити не міг і все ж таки вирішив доїхати до кінця, загнувши лапку за раму, хоча при цьому вона почала терти колесо. До фінішу я таки доїхав. Хоча вже перед самим кінцем мене обігнали лідери гонки. Тут я зрозумів, що дистанція - не одне коло, як я собі думав, а мінімум два. Тому на цьому вирішив припинити свою участь у змаганнях, щоб не бути баластом для справжніх професіоналів. Хоча результатом - розбитими ліктями, колінами і як виявилося вже вдома проколотим колесом я залишився задоволеним. Головне - що голова ціла! Мене та велосипед загрузили в машину і відвезли до дому, де прийшлося пояснювати донькам чому татко не виграв, а приїхав весь побитий. Зате тепер ми з ними нічим не відрізняємося. Принаймні в плані ліктів і колін.

P.S. Наступного року я обов'язково знову братиму участь в цій гонці. А ще в мене є мрія - їздити на велосипеді на роботу. І я знаю, що коли не-будь вона здійсниться…

Персональний блог Олександра Дем'янчука