В українців після смерті хочуть вилучати органи для донорства

Нещодавно у МОЗі оголосили, що готують зміни до законодавства, згідно з якими пропонується запровадити в Україні презумпцію згоди на вилучення органів після смерті людини і пересадки їх іншим людям.

Як відомо, сьогодні в Україні донорами можуть стати лише близькі родичі, які віддають своїм дітям або рідним нирку або частину печінки. Згоду на вилучення органів після смерті людини також можуть дати її родичі, але в переважній більшості випадків лікарі отримують відмову із зрозумілих мотивів: біль втрати близької людини сильніша за бажання комусь допомогти. Через це в країні виник дефіцит донорських органів – трупного донорства в Україні фактично не існує.

Презумпція згоди передбачає, що людина ще за життя погодилася бути донором, і її бажання відповідним чином зафіксоване. Презумпція незгоди – відповідно навпаки.

ТСН.ua вирішив з'ясувати, як вчиняють з органами померлих в інших країнах, та наскільки реально запровадити презумпцію згоди в Україні.

Експерти із презумпцією радять почекати

Експерти, опитані ТСН.ua, не заперечують проти того, що презумпція згоди на вилучення органів – річ потрібна, але кажуть, вона не на часі. Приміром, голова комітету ВР з питань охорони здоров'я Тетяна Бахтєєва вважає, що потрібен мінімум рік на моральну підготовку, покрашення матеріального стану українців та запровадження страхової медицини.

"Щоб піти на це, необхідна додаткова соціально-економічна і моральна підготовка. На це може піти рік. Треба показувати передачі, інформувати людей. Ми тричі намагалися це зробити з 2002 року у Верховній Раді. Але депутати не сприймають це. Більш того, не всі високо розвинені країни навіть запровадили цю норму. Наприклад, Німеччина і Австрія не мають цієї норми у своєму законодавстві", - розповіла нам голова Комітету ВР з питань охорони здоров'я Тетяна Бахтєєва.

На її думку, спершу потрібно зробити так, аби зняти кримінальні питання, які піймаються паралельно з темою трансплантації органів. А також провести просвітницьку роботу серед населення і запровадити, нарешті, страхову медицину.

"Потрібна, в першу чергу, страхова медицина. Потрібно дублювання і контроль. Адже якщо людина померла і не написала заповіт, теж не відомо чи можна в неї брати ці органи. Коли буде страхова медицина (орієнтовно - 2014 рік), ми застрахуємося від цих всіх неприємних моментів, пов'язаних з трансплантацією органів після смерті, зможемо себе убезпечити", - вважає нардеп.

За її словами, також необхідно збільшувати кількість центрів із трансплантації органів, адже на сьогоднішній день їх недостатньо.

"Ми – родоначальники пересадки нирки, вперше цей орган був пересаджений у нас, у 1938 році. Але у нас всього 4 працюючі центри із трансплантації на 26 регіонів. Це дуже мало", - бідкається Бахтєєва.

Міністр охорони здоров'я опозиційного уряду Сергій Шевчук бачить і інші застереження, хоча в цілому ідею МОЗу підтримує.

"Рано чи пізно ми прийдемо до позитивного відношення до норми про презумпцію згоди на вилучення органів. Але перед тим, як її запровадити, потрібно довести рівень зарплатні медпрацівників хоча б до рівня сусідів – поляків чи росіян. В умовах, коли зарплата медиків нижче, ніж середня зарплата по державі, можуть бути системні порушення. Скажімо, дуже ризикованою є ситуація, пов'язана з вибором: рятувати людину після ДТП чи вважати, що вона дала згоду на вилучення органів, поки не настала клінічна смерть", - каже Сергій Шевчук.

У сьогоднішніх українських реаліях ставлення нардепа до цієї норми негативне. І справа не лише у презумпції.

"Треба говорити і про інше, про що хірурги, як правило, мовчать: що робитимуть пацієнти, яким здійснена пересадка важливих органів - печінки, серця, нирки? Після операції вони мусять шукати величезні кошти, для того, щоб до кінця своїх днів купляти величезну кількість медикаментів, аби підтримувати життєдіяльність. В умовах тотальної злидоти пацієнтів, це буде надмірним тягарем і психологічним в першу чергу", - зазначає Шевчук.

Окрім цього, у разі запровадження презумпції згоди на вилучення органів, депутат остерігається зловживань.

"Донорські органи потрібні всім – і американцям, і індусам, і британцям. І Україна може стати країною експорту частин людських організмів", - заключає він.

Тож загалом, на його думку, поки що Україна не готова до цього кроку ні за рівнем ментального, ні за рівнем матеріального розвитку.

Трансплантологи хочуть рятувати більше людей

Провідні трансплантологи дивуються, чому їхню ініціативу сприймають у штики. Навіть підозрюють, що комусь дуже не вигідно, щоб Україна, враховуючи наявні людські і технічні ресурси, зробила прорив у галузі трансплантології. Кажуть, за умови мовчазної згоди померлих могли б рятувати у сотні більше людей, які гинуть ні через зайнятість хірургів, а через брак органів. Адже майже у 100% випадків відразу після смерті близької людини родичі навіть думати не хочуть про те, щоб з кимось поділитися його органами. А вже за кілька годин після смерті людини її органи псуються і не підлягають трансплантації.

Так, за словами головного трансплантолога МОЗ України Олександра Ніконенка, від моменту забору органів до операції із трансплантації серця має пройти не більше 6 годин, підшлункової на печінки – 12, а нирка псується за добу.

"Ми маємо 7 центрів, підготовлених спеціалістів, і мені прикро, що ми не використовуємо цей ресурс", - бідкається Ніконенко.

А за словами директора Інституту хірургії і трансплантології ім.А.Шалімова Юрія Поляченка, в Україні щороку при потребі у 5-6 тисяч операцій із пересадки органів ми можемо робити до тисячі за умови трупної пересадки. Зараз робиться на 10 порядків менше. Трупної пересадки органів – лише одиничні випадки. При цьому Поляченко ставить у приклад Білорусь, яка, за його словами, за три роки зробила прорив у цій галузі.

"Там на 100% держава фінансує операції із трансплантації. Ми по-білому їм заздримо, що ці програми у них в пріоритеті", - каже Поляченко.

За словами трансплантологів, не логічно, що ми інвестуємо у економіку інших країн, викидаючи десятки, а то й сотні тисяч доларів на операції із пересадки за кордоном, тоді як собівартість цих операцій в Україні у сотні разів менше.

Так, за словами Олександра Ніконенка, вартість витратних матеріалів на операцію із пересадки нирки – 5-8 тисяч гривень, тоді як за кордоном за операцію просять 40 тисяч доларів. Найдорожча за собівартістю операція із пересадки – 30 тисяч гривень.

Поки що, за умови дефіциту органів в Україні, коштів, які виділяє держава, повністю вистачає на те, аби покрити розходи і на операцію, і на реабілітацію пацієнта. Торік на операції із пересадки органів було виділено 42 мільйони гривень. Утім в подальшому витрати можуть лягти на плечі самих хворих. Адже програма із підтримки трансплантології в Україні загалом профінансована на 55%. Попри обіцянки, нібито дані самим міністром МОЗ Богатирьовою збільшити фінансування, сподіватися на те, що держава раптово розщедриться, не доводиться.

Та і самі ініціатори не дуже то й вірять, що прорив у вітчизняній трансплантології вдасться зробити у найближчий рік-два. Але, кажуть, з чогось треба починати. Тій же Білорусі, аби здійснити прорив, знадобилося 4 роки.

У більшості країн заповіт органів складають завчасно

Презумпція згоди діє в таких країнах як Фінляндія, Швеція, Бельгія, Франція, Італія. Нещодавно цю норму запровадили у сусідній Росії і Білорусі. У Ізраїлі діє так звана картка Аді – кожен, хто підписується під цією карткою, засвідчує свою згоду на пересадку органів після смерті.

Презумпція незгоди діє в США, Німеччині, Великобританії та деяких країнах Латинської Америки.

У тих країнах, де існує презумпція згоди на вилучення органів, ситуація виглядає приблизно наступним чином. Людина, яка хоче стати донором органів після смерті, за життя робить відповідну відмітку у паспорті чи водійському посвідченні. У разі нещасного випадку, у наслідок якого людині нанесені травми, несумісні з життям, консиліум лікарів констатує смерть головного мозку. Якщо є відмітки у документах про згоду померлого на донорство або немає протилежних відміток, лікарі самостійно, без додаткової згоди родичів і близьких, приймають рішення про вилучення здорових органів.

Утім на думку трансплантологів, найбільш прогресивною є модель, яка передбачає можливість для кожного громадянина у письмовій формі відмовитися від забору його органів після смерті. Таку відмову заносять у базу даних. Якщо такої відмови не існує, то вважається, що людина за життя не відмовлялася бути донором.

У країнах Європи існують спеціальні комп'ютерні центри, де зберігається інформація про тих, хто відмовився бути донором, а також параметри реципієнтів. Це забезпечує більшу оперативність у екстрених випадках.

А ось у Німеччині намагаються ввести наступну норму: якщо людина погоджується стати потенційним донором, то їй видають відповідний документ та при необхідності вона, в свою чергу, має переважне право на отримання донорського органу.

У багатьох країнах забір органів дозволяється навіть у дітей за умови згоди їх батьків. В Україні ж поки ще обговорюється лише питання вилучення органів у дорослих людей.