Ключі до таємниці імені

Імена, прізвища, назви населених пунктів та географічних об’єктів є благодатним матеріалом для дослідження філологів, істориків, географів і навіть археологів, адже вони можуть багато що розповісти. Розгадувати їхні значення і походження - надзвичайно цікава і важлива справа.

Саме таке захоплення має голова Івано-Франківської профспілки працівників освіти і науки України мовознавець Мирослав Габорак. Каже, що займається ономастикою (саме так називається ця наука) відколи себе пам’ятає. Його хобі підтверджують словники, які містять багато безцінної інформації про значення власних назв. З-під його пера вийшли довідники: «Назви поселень Івано-Франківщини - Бойківщина, Гуцульщина, Опілля», «Гідронімія Івано-Франківщини», «Назви гір та полонин Івано-Франківщини» і найповніше видання «Топонімія Галицької Гуцульщини». Розмовляли ми з Мирославом Михайловичем власне про ономастику та намагалися розшифрувати назви і походження українських імен, прізвищ та географічних назв.

Мінімум досліджень, максимум слів

«Власних назв є дуже багато, але немає відповідних словників, тому ми й не можемо їх порахувати»

- Розпочну з очікуваного запитання: що таке ономастика?

- Ономастика - це наука, яка займається всебічним вивченням власних назв. Це і найменування людей, географічних об’єктів і будь-яких об’єктів, які існують. На вашу думку, яких слів є більше - загальних чи власних? У своєму побуті ми використовуємо здебільшого загальні слова. А за кількісними параметрами власні назви навряд чи поступаються загальним. Тому що найповніший словник української мови нині містить 250 тисяч слів. Це досить багато. Пересічна особа у своєму побутовому мовленні користується близько п’ятьма-вісьмома тисячами слів, людина з вищою освітою - до 15 тисяч слів. Але, якщо зібрати всі географічні назви України, то їх буде значно більше. Наші сусіди чернівчани зібрали та видали словник прізвищ Чернівецької області, він містить 30 тисяч прізвищ. І це найменша область. Такого в Івано-Франківську немає. А уявіть собі, коли зібрати прізвища, назви кутків, урочищ, потічків, річок, горбів, гір, ланів, полів та полонин зі всієї України, то кількість власних назв буде значно більшою за кількість загальних.

Повторюся, власних назв є дуже багато, але їх ніхто не зібрав, немає відповідних словників, тому й не можемо їх порахувати. Ми страшенно відстали від поляків, вони нас випередили десь на 75-80 років. Вони вже зібрали купу словників прізвищ та прізвиськ. У нас за прізвиська взагалі ніхто не брався, а вони містять море інформації.

- З чого розпочалося ваше захоплення цією наукою?

- Одного вечора сидів у нашій обласній бібліотеці та й натрапив на книжку Юрія Карпенка «Топонімія Буковини». Це була його докторська дисертація. Почав знайомитися з її змістом, і мене зацікавило. Я подумав собі: а чому ми не можемо вивчити назви населених пунктів нашої області? і почав збирати матеріал, їздити в архіви, і те все завершилося захистом дисертації на тему «Семантико-словотвірні типи ойконімів Прикарпаття XII-XX сторіччя». Ойконіми - назви населених пунктів. Потім почав збирати назви річок, гір, полонин, які вилилися у словники-довідники.

- З якого регіону Прикарпаття розпочалися ваші дослідження?

- Мене зацікавила Гуцульщина, бо я сам гуцул. Народився в селі Текучій Косівського району.

Пекельна робота

«Щоби пояснити назву, треба бачити її первісну, давню форму; з погляду сучасності дуже важко побачити суть назви»

- Як виглядає сам процес дослідження?

- Річ у тому, що збір матеріалу дуже важкий. На жаль, немає можливості їздити в кожне село та збирати інформацію. і навіть одній людині це не під силу. Я залучаю вчителів та учнів шкіл і вивчаю багато архівного краєзнавчого матеріалу. Багато назв уже відображено у словниках, військових картах: польських, австрійських, німецьких.
 
- Скільки власних назв ви дослідили?

- Близько десяти тисяч назв. Це дещиця того, що в нас є. Вся трагедія в тому, що для того, щоби дослідити походження назв населених пунктів, треба обов’язково простежити історичні ретроспективи. Як правило, дуже часто назви міняють свою форму. Щоби пояснити назву, треба бачити її первісну, давню форму; з погляду сучасності дуже важко побачити суть назви.

- Над чим тепер працюєте?

- Готую книжку «Топонімія Покуття» - назви урочищ, полів, населених пунктів Снятинського, Городенківського, Коломийського, Надвірнянського, Богородчанського, Тисменицького, Тлумацького районів. Пекельна робота. Я вже написав близько 700 сторінок, а ще десь до 300 буде.

Бочка, скло, вугілля

«Назва одразу розповідає про те, чим колись займалися люди в тому чи іншому населеному пункті»

- Чи можете назвати приклади якихось цікавих назв населених пунктів краю, які ви досліджували?

- Кожна назва дуже цікава. От їдете на Калуш, минаєте Павелче - Павлівку. Звідки вона? Там дуже цікава історія. 1586 року галицький пан подарував трьом братам землі в урочищі «Павелче». А «Павелче» означає власність Павелка. і сказав, що звільняє їх на 12 років від феодальних повинностей. Він дозволив їм розчищати, засівати землю і будувати хати. і таким чином виникло невеличке село.

А недалеко Майдан - це не площа, як думає більшість людей. Це курінь або хата, або просто місце в лісі, де випалювали деревне вугілля. З нього робили поташ - соду, гнали скипидар або робили клепки для бочок. А для чого в Майдані було потрібне деревне вугілля? А поруч Стара Гута, Нова Гута колись було Старе Гутисько, Нове Гутисько. А слово «гута» - це є скловарня. А далі Боднарів - походить від боднара, того, що робить бочки. О, бачите, як воно вже одразу назва розповідає про те, чим займалися колись люди в тому чи іншому населеному пункті.

Наприклад, Рогатин - назва не від того, що там був олень з рогами. Рогатин - це місто-село Рогата. Суфікс «ат» вказує на те, що це був син Рога. Рог - це не той чоловік, якому жінка наставила роги. Рог - давньохристиянське ім’я Роговлад - той, який володіє рогом. Відомо, що у наших предків-слов’ян роги - це тотем, який оберігав їх та давав сили.

- А от дві наші річки - Бистриця Надвірнянська і Бистриця Солотвинська, що їхні назви означають, звідки походять?

- Все дуже просто. Бистриця - швидкий потік. Надвірнянську ще називають Чорною Бистрицею. А чому? Бо вона витікає з-під гори Чорна Клива. І «чорною» цю річку місцеві жителі називають ще й тому, що вона приносила чимало лиха - розливалася, затоплювала береги. іншу Бистрицю - Солотвинську називають «золотою» або «гнилою», адже вона часто розмивала ґрунти і робилася буро-жовтою від глини.

Школа ономастики

«...це лінгвістична наука, яка тісно пов’язана з історією та географією»

- З чого ви радите починати досліджувати своє прізвище, свій рідний населений пункт?

- Вчити ономастику. Для того, щоби правильно визначити походження будь-якої власної назви, треба володіти лінгвістичними методами дослідження. Першими, хто почав розгадувати власні назви, були історики та географи. Описуючи певні історичні події чи якісь певні географічні об’єкти, вони намагалися пояснити походження назв. У більшості випадків вони зазнавали невдач, тому що, як правило, той, хто хоче дізнатися природу назви, має подивитися на її корінь. Ключ таємниці назви ховається в її структурі. А структуру назви може добре розгадати лише лінгвіст, філолог. У нас дуже багато різних гіпотез щодо історії міст і сіл. Приблизно 250 сіл області вже мають книжки, і кожна починається з бажання автора пояснити, звідки походить назва. Хто вміє, той пояснить, але часто читаю ці книжки і мені плакати хочеться - неправильно. Чому? Бо не вміють робити добрий лінгвістичний аналіз, все-таки ономастика - лінгвістична наука, яка тісно пов’язана з історією та географією.

- Чи не вважаєте ви, що доцільно було б у школах ввести предмет ономастики?

- Безперечно, це потрібно, тому що власні назви, або оніми, - благодатний матеріал для естетичного, патріотичного виховання, бо, зрештою, велика любов до Батьківщини починається з любові до своєї сім’ї. Дитина повинна знати, звідки її коріння, ким були її дід, прадід і прапрадід. Вона повинна вміти розшифрувати назву потічка, біля якого вона живе, села, звідки походить.

Тиск прізвища

«1825 року вийшов патент про те, що тих людей, які не мали постійних прізвищ, переслідували, їх навіть карали»

- А як виникли прізвища?

- Прізвища виникли порівняно пізно, наприкінці XVIII та на початку XIX сторіччя. До того часу прізвищ не було, були лишень прізвиська. Чим вони відрізняються між собою? Прізвище - юридично закріплене за людиною, тобто вона не має права його змінювати без дозволу держави. Прізвисько - це те саме додаткове найменування, але воно за людиною постійно не закріплене, може змінюватися. В одному селі жив і називався так, оженився в іншому селі - і його почали називати зовсім по-іншому. Крім того, прізвисько дає характеристику особі. Але на основі чого утворилися прізвища? Їх запровадили під тиском. В Західній Україні 1787 року був спеціальний наказ цісаря Франца-Йосифа, який зобов’язав усе єврейське населення мати прізвища. Почали з євреїв, адже вони переважно були задіяні у фінансовій, банковій, підприємницькій системах, для того, аби контролювати людей, які мають вплив на грошові потоки, торгівлю тощо. 1812 року Франц-Йосиф видав новий патент, який зобов’язав усіх людей Галичини мати прізвища. і 1825 року вийшов ще один патент. У ньому йшлося про те, що ті люди, які не матимуть постійних прізвищ, зазнаватимуть переслідувань, їх навіть каратимуть.

- А як їх утворювали?

- Найперше - з давніх особових дохристиянських імен, які існували вже в той час як прізвиська. із запровадженням в Україні християнства називати дітей слов’янськими іменами не припинили. Їх у церкві хрестили по-одному, а вдома називали по-іншому. Ця традиція збереглася навіть дотепер. Але нині дають два християнські імені, а раніше одне було християнське, а друге - мирське. Ці імена в побуті людей існували аж до XVIII сторіччя, вже потім вони стали прізвиськами. Тому маємо тепер прізвища Мороз, Дуб, Окунь, Лящ, Горох. Колись це були імена. Ще прізвищами ставали імена, особливо скорочені, суфіксальні - івашко, іванків, іваночко. А також на прізвища перетворилися прізвиська, а прізвиськами дуже часто ставали діалектні слова, яких нині не зможемо знайти у словниках.

Джордж чи Житомир?

«Українських імен лише 10%, решта 90% - запозичені»

- Після прізвищ перейдемо до імен. Чи правильно називати маленьких українців запозиченими з-за кордону іменами - Майкл, Джулія, Джордж, Роберт, Сара, адже нині це дуже модно?

- В Україні, зрештою, більше 90% імен - запозичені, всі християнські імена - не українські. Наприклад, у Київській Русі Ольга, Олег - скандинавські імена, не слов’янські. Були періоди, коли мода на запозичені імена різко зростала, а потім спадала. Я би все ж таки казав, що не варто поклонятися перед Заходом чи Сходом, усе має бути в міру. Але ця міра залежить від рівня свідомості людей, патріотизму, любові до своєї Батьківщини і навіть від рівня естетичного і духовного начал. От у мене народилася внучка, довго думали, як назвати, і нарешті назвали Аліна, а це німецьке ім’я. Проте воно в нашій країні стало настільки популярним, що сприймається як українське.

- В 2011 році найпопулярнішими жіночими іменами були Софія, Дарина, Аліна, Анастасія, Ангеліна, Христина та Марія; чоловічими - Данило, Денис, Дмитро, Богдан, Назар, Максим, Артем, Роман...

- От бачите, всі ці імена запозичені, вони не є істинно українськими. Адже Нікейський собор заборонив християнам мати інші імена, окрім християнських, тобто імен перших святих - євреїв, давніх греків, римлян. і тому переважну більшість наших теперішніх імен запозичено з давньоєврейської, давньогрецької, латинської мов.

- Ви кажете, що лише 10% - це українські імена. Чи можете їх назвати?

- Сніжана, Зоряна, Ярослав, Мирослав, Святослав...

Колись, у дохристиянський період, було три типи найменувань. Перший - називали дітей за назвами рослин, тварин, явищ природи. Але потім, коли почалася майнова нерівність, багаті люди почали називати своїх дітей так званими іменами-побажаннями: Мирослав, Святослав, Житомир, Володимир - володій світом, Тішеслав - тішся славою. У цих іменах було виражено певне побажання. Їх було дуже багато - понад 500. Проте вони були незручними у користуванні, особливо для малих дітей, тому їх почали скорочувати. І з часом зі Святослава вийшов Славко, з Мирослава - Мирось, Миросечко, Миросуньо; з Доброслава - Добр, Добриня...