С.Хороб: Інакше театр перетвориться на музей...

Розмова з відомим українським літературознавцем, театрознавцем, доктором філології, професором, заслуженим діячем науки і техніки України, дійсним членом НТШ, завідувачем кафедри української літератури, директором інституту філології Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника Степаном Хоробом про сучасну українську драматургію і театр.

- Можна подивуватися парадоксальній ситуації в українському драматургічно-театральному процесі: за комуністичних часів частіше з’являлися яскраві п’єси й спектаклі всупереч ідеологічним перепонам - скажімо, «Князь Кий» О.Коломійця, «Марія Заньковецька» І.Рачади, «Стіна» і «Сподіватися» Ю.Щербака, «Отчий світильник» Р. Федоріва, «Провінціалки» Я.Стельмаха, ніж у теперішні. Таких творів у нас можна нарахувати одиниці - драми «Брате мій» і «Бандера» Я.Верещака, «Данило Галицький» та «Ісус - син Бога живого» В.Босовича, «Андрей Шептицький» В.Герасимчука, «Євангеліє від івана» А.Крима, «У.Б.Н.» Г.Тельнюк, «Свічення» В.Шевчука.

Отож необхідні драматурги, митці театру з новим естетичним мисленням.

- Такий «феномен» не просто пояснити, мабуть. Хоча в той же час немало говорять про окремі театри, відбуваються театральні фестивалі...

- Фестивалі, за деякими винятками, наприклад, «Київська пектораль» та «Драма. U.A.», що відбувався торік у Львові, є радше своєрідним бенкетом для ока, а не для збагачення новими драматургічними і сценічними ідеями.

- Якщо не в українському, то, може, в європейському культурному просторі театр видозмінюється?

- Світовий, зокрема західноєвропейський театр, - актуальніший, сучасніший, гостріший і за формою, і за проблематикою. У нас ще багато розважального і музейного - абстрактна розмова про віджиле, про те, що нікому не болить. Ми мало інтегровані у світові театральні процеси, які стають дедалі тіснішими. Можна це здійснювати через фестивалі «сучасної драматургії» чи «сучасної режисури» або ж «акторської майстерності», приміром, Єреванський міжнародний фестиваль виконавчих мистецтв «Hign Fest», «Театральний фестиваль Ібсена» в Осло тощо, за умови, якщо це справді мистецький взаємообмін і взаємозбагачення. Є ще й інший шлях - гастролі і спільні театральні проекти... Однак це радше виняток, аніж доконечна необхідність. Тим часом саме вони зазвичай є показником міжнародної успішності як театрального колективу, так і драматурга з України.

- Чи цікавляться сучасною українською п’єсою в інших країнах?

- Без відповідного супроводу - передовсім добротного перекладу іноземними мовами та пропагандою того чи іншого драматичного твору і його сценічної інтерпретації театром - годі сподіватися на успіх. Хоча на рівні особистісних зв’язків, приватних ініціатив, зрештою, власних видавничих інтересів про українську п’єсу впродовж останніх років говорять усе частіше. Приміром, драму «Той, що відчиняє двері» Н.Нежданої - псевдонім Н.Мірошніченко - одразу ж після перекладеної публікації у польському часописі «Діалог» поставили театри Кракова і Гнєзна, а її англомовний переклад видруковано в журналі «Меркурій» (США). П’єси, на жаль, уже покійної А.Яблонської «Праски», «Відеокамера», «Човняр», «Язичники» виставляють театри Росії, Білорусі, Молдови. Драми деяких інших сучасних авторів - Н.Ворожбит, М.Курочкіна, Н.Нежданої - недавно ввійшли до каталогу найкращих драматичних творів Європи. Додаймо до цього переліку твори молодих драматургів В.Тарасова, О.Iрванця, Т.Іващенко, А.Вишневського...

Причина незацікавлень закордонних видавництв і театрів п’єсами сучасних українських драматургів - зчаста низький художній рівень як драм, так і вистав. Нині в театрах України, як переконує статистика Мінкультури, виставляється лише п’ять-шість відсотків загальної кількості постановок драматичних творів, які написали молоді українські автори. Та й не всі вони досягають високого естетичного рівня.

Очевидно, треба зважати на те, що закордонна цікавість до сучасних українських драматургів може виявлятися тільки тоді, коли їх п’єси будуть суто українськими, себто вирізнятимуться, але водночас без реалій, не зрозумілих іноземцям, з універсальними проблемами, а також оригінальними, сучасними за формою.

- Який же вихід із такого становища?

- Потрібна підтримка, причому дієва, з боку різних державних інституцій - щодо видань, пропаганди, збереження, реалізації загальноукраїнських та міжнаціональних драматургічно-театральних проектів. Конче необхідно зберегти унікальні надбання класичної - нової і новітньої - а також сучасної драматургії. Її треба перевидавати, виставляти на підмостках різних театрів, сцен тощо. Проте як можна це зробити, коли в нас, по суті, виходить лише один журнал «Український театр» - кілька випусків на рік, де не публікуються п’єси. Щоправда, у Львівському національному університеті ім. І.Франка з 2001 року видається прекрасний за змістом і поданням матеріалів часопис «Просценіум». Однак це фахові, тільки театрознавчі журнали. У сусідній Росії виходять такі «грубі» часописи, як «Театр» і «Современная драматургия», що з номера в номер впродовж багатьох десятиліть вміщують драматичні твори, здебільшого сучасних авторів.

Можна вітати спроби літературно-художнього журналу «Дніпро» якоюсь мірою заповнити цю прогалину у нас: редакція щономера прагне публікувати п’єси молодих українських драматургів. Також добру справу роблять упорядники антологій сучасної української драматургії «В чеканні театру» (1996), «В пошуках театру» (2000), «Страйк ілюзій» (2004), «Наша драма» (2006), «Потойбіч паузи» (2007) та «Коронація слова» (2008). Чомусь після кількох років припинив своє існування збірник п’єс «Сучасна українська драматургія», якого вийшло чотири випуски... Оце, здається, й усе у справі публікації і пропаганди драматургії.

- Якої ви думки про репертуарну політику Івано-Франківського академічного театру імені І.Франка?

- Наш театр переживає сьогодні особливе творче піднесення. При новому художньому керівникові Ростиславові Держипільському репертуарна політика виглядає продуманою і добре збалансованою. Тут є різні жанри, співвіднесеність української та зарубіжної драматургії, сучасна п’єса та класика. Все це пройняте однією метою - мистецького самоутвердження і захоплення глядацької зали. До театру повернувся глядач, що засвідчує плідність режисерських та акторських пошуків. Як висловився в одному з інтерв’ю Р.Держипільський, який справедливо закцентував на потребі мати в репертуарі комедійно-розважальні жанри, все ж пізнати філософію життя допомагають митцям, публіці трагедійні чи драматичні форми. Зрештою, як довела творча практика театру впродовж останніх літ, важливо при цьому зберегти високий художній рівень. Адже глядач іде до театру по очищення.

Мені здається: театр сміливо йде до глядача та має що показати, спонукати до різних оцінок і думок про сутність людського буття. Він не заграє з глядачем, не виконує будь-які його забаганки, а творить власну мистецьку філософію життя. У цьому можна переконатися, переглянувши вистави, створені на основі прозових творів М.Матіос «Солодка Даруся» і «Нація». Автор інсценізації, він же й режисер-постановник, Р. Держипільський зумів виокремити з епічних текстів найголовніше - пульсацію думки і відчуттів, драматизовані, нерідко на рівні справжньої трагедії, події і дії, напружені діалоги й монологи, сконденсовані самовиражальні характери. Все це він змоделював у відповідну форму театральної умовності: спектаклі-медитації про сутність прожитого і пережитого окремою людиною, народом і нацією.

«Солодка Даруся» і «Нація» - яскраві, неперебутні явища всієї української сценічної культури наших днів, вони збирали великі глядацькі зали в Івано-Франківську, Києві, Львові, Чернівцях, у Канаді і Польщі. Загалом такого типу інсценізації збагатили як саму сучасну українську літературу, зокрема драматургію, так і мистецтво театру новими образами та ідеями, свіжими поетикальними засобами.

Упродовж багатьох літ інсценізує твори української прози - М.Черемшини, І.Нечуя-Левицького, Б.Лепкого, Р.Федоріва та ін. педагог з Івано-Франківська В.Фащук, поповнюючи таким чином репертуар не лише нашого театру, а й інших сценічних колективів України. Вершиною його інсценізованих творів є «Кайдашева сім’я» І.Нечуя-Левицького та «Данило Галицький» С.Скляренка, що йдуть у багатьох театрах.

Добротний драматургічний матеріал є в оригінальній драматургії Я.Яроша, кінодраматургії М.Вайно, прозі Ю.Андруховича, «Московіада» якого з успіхом йде на сцені Київського академічного Молодого театру. Думаю, надаються до інсценування і деякі прозові твори С.Пушика та М.Андрусяка. Впевнений, що прекрасна драматична поема Ольги Бабій «Нерон». У цій справі потрібна пропаганда творчості тих письменників нашого краю, які пишуть оригінальні п’єси чи здійснюють переробки прозових творів. Очевидно, цим мав би разом з іншими займатися завліт театру, до речі, в Німеччині цю посаду обіймає професійний драматург, який би водночас розробляв ідеологічну концепцію репертуарного сезону, підготовлював сценічний варіант іншого тексту, зрештою, виступав внутрішнім, «своїм» критиком вистави.

- Чи не згасає сьогодні інтерес до театру через глобальну комп’ютеризацію дегуманізованого світу.

- Відповім категорично: ні! Пам’ятаєте, як передрікали загибель театру з появою кінематографа, телевізійного буму, тепер-от із тотальною комп’ютеризацією. Доки існує спосіб спілкування зі сценічних підмостків з глядачем, доки є живе сприйняття, доки на сцені висвітлюється філософія людського буття, доти існуватиме театр як мистецька інституція самовираження та самоствердження особистості. Театр, до речі, й виник із спроб виокремлення індивіда з юрби, із натовпу. Однак і суспільство, і людська свідомість змінюються, як і відчуття часу, в якому існує театр. Тому, звичайно, і він мусить змінюватися, інакше перетвориться на музей...

- Як би ви окреслили державну політику в розвитку сучасної української драматургії й театру?..

- Якби ж вона була, то можна було б щось предметно говорити про неї. Та в тім-то й річ, що сьогодні, на 20-му році нашої української незалежності, ще й досі нема розуміння того, яка саме культура нам потрібна, яку культуру треба підтримувати, аби духовне здоров’я народу-нації стало кращим, багатшим, всеохоплюючим.

Театр нині не має істотної підтримки з боку державних інституцій і можновладців, тому й залишається сам на сам зі своїми проблемами, змушений самостійно вишукувати шляхи задля фізичного виживання і для збереження творчої форми. Відтак абсолютно невідомою є державницька стратегія його розвитку, як і сучасної української драматургії. Та все ж годі собі уявити, що державі не потрібен театр як ідеологічний чинник у впливі на сучасного глядача і формування національно-духовної аури сьогодення. Я вірю у протилежне - у справжню драматургію і театр!