То чи підйомна для українського народу ціна вступу до НАТО?

Географічне становище України та статус однієї з найбільших у Європі держав говорять лише про одне: геополітичного спокою на політичній карті світу нам не бачити ще довго. А відтак нашій країні судилося вічно бути об’єктом незримої інформаційної (в кращому випадку) війни між Сходом і Заходом – в нинішньому варіанті: Організацією північноатлантичного договору (НАТО) та Організацією держав колективної безпеки (ОДКБ). При цьому, не зважаючи на проголошений Конституцією позаблоковий статус, в нашій державі активно діють «п’яті колони» обох структур, потужно представлені не тільки у вищих органах влади, а й у наукових колах. І боротьба між ними, як показує практика, ведеться щоденно.

Так, програвши разом з президентськими виборами 2010 року черговий етап інформаційної «війни» за Україну, апологети НАТО уперто намагаються повернути собі втрачені позиції, різко змінивши при цьому тактику. Зокрема, переконавшись у неефективності витрачання величезних коштів на роботу різного роду інформаційних та наукових центрів, які транжирять ці кошти на нікому не потрібні науково-практичні конференції, друк різного роду агітпропу, який так і не доходить до масового читача, та екскурсійні візити своїх же працівників до Брюсселю, вони вирішили залучити до цього процесу найбільш революційну, як вважається, частину населення – студентську молодь. І грошей менше і масовий ефект потужніший.

Типовим прикладом впровадження нової тактики стали студентські дебати. Ініційовані Інститутом трансформації суспільства та особисто його керівником Олегом Соскіним, вони прокотились протягом січня – лютого цього року більшістю обласних центрів України. Їх учасникам, а це найерудованіші, найбільш прогресивно мислячі та найактивніші представники українського студентства – було дано завдання відповісти на питання «Яка модель національної безпеки є для України найкращою?» Сам пан Соскін, розповідаючи про проведення таких дебатів, не приховував, що головною метою їх є популяризація Північноатлантичного альянсу устами самих студентів. «Раніше ми говорили самі, а всі решта слухали, - зазначив він під час прес-конференції, присвяченої проведенню дебатів в Івано-Франківську, - проте в один якийсь момент це стало неефективним. Тоді ми дали говорити іншим». З його слів, зазвичай в ході дебатів у більш вигідному становищі опинялись представники тих студентських команд, кому випадало відстоювати курс на НАТО. Мовляв, їм вдалося без проблем знайти найбільше аргументів на користь північноатлантичної інтеграції, в той час, як їх колегам, що аргументували доцільність орієнтації на ОДКБ чи залишення позаблокового статусу України, доводилось зовсім скрутно і врятувати їх могла, мовляв, лишень артистична майстерність, та аж ніяк не логічні аргументи. «Не те, що вони її обирають одразу, - говорив пан Соскін про ставлення молоді до НАТО-орієнтованої системи колективної безпеки, - а в ході роботи логіка їх приводить до того, що іншої моделі для України не існує, що й ОДКБ, і позаблокова нейтральна моделі — це «fata morgana». І потім вони дуже злі стають, якщо їм за жеребом дісталася чи ОДКБ, чи позаблокова модель, тому що ці моделі апріорі виявляються для них програшними. Хоча є дуже потужні команди, які за рахунок софістики, театральних якостей, харизми членів команд цю, апріорі слабку, позицію можуть так викласти, що навіть виходять у фінал».

Звідси політолог робить висновок, що в України, мовляв, немає іншого висновку, як іти до НАТО – це і дітям малим зрозуміло. Ця ж думка культивується і через проект Інституту трансформації суспільства «Мій вибір – НАТО», де, не зважаючи на той факт, що в івано-франківських дебатах перемогла точка зору про доцільність для України саме позаблокового статусу, у статті про дебати на Прикарпатті автори, тим не менш, наполегливо переконують читачів, що прикарпатська молодь все ж таки обирає північноатлантичну модель національної безпеки.

Та облишмо інформаційні маніпуляції на совісті О.Соскіна та членів очолюваної ним структури. Зрештою, вони за це гроші отримують і то немалі.

Питання в іншому: а чи розуміють прикарпатські студенти та й більшість пересічних українців, що ж воно таке – оте НАТО, і які позитиви чи негативи може принести воно українському суспільству. Бо, по правді кажучи, зрозуміти це із декларацій Центру інформації та документації НАТО, підшефних йому грантоїдних структур на місцях чи демагогії різного роду громадських організацій, на кшталт очолюваної прикарпатським «бютівцем» Юрієм Романюком ГО «Україна – в НАТО» просто неможливо.

Якось авторові цих рядків випало поспілкуватись з одним старшим офіцером Збройних сил Республіки Польща, який, пройшовши не одну миротворчу (і не дуже) місію у складі північноатлантичних сил безпеки, знає, що таке НАТО з власного багатого досвіду. Найперше, що він сказав: «Запам’ятай, в НАТО кожен платить за себе».

Погодьтеся: для України і українців, які давно вже звикли до різного роду «халяви» і усіляких «подачок» від численних міжнародних фінансових та політичних структур, даний аргумент є не вельми приємним. Що він означає насправді? Ну по-перше, що б там не говорили апологети пронатовського курсу в Україні, Організація північноатлантичної угоди – це блок насамперед військовий. А оскільки у його штаб-квартирі, на відміну від Генерального Штабу ЗС України, сидять люди, які розуміють, що будь-яка армія залишається боєздатною лише тоді, коли вона воює, то це ще й блок агресивний. При чому поняття «агресивний» не варто інтерпретувати виключно в негативному сенсі. Такі приклади за 63-річну історію блоку, звісно, були неодноразово і продовжують мати місце зараз, як наприклад нещодавня агресія проти Великої Народної Лівійської Джемахерії. Але дуже часто НАТО застосовує свою агресивність і до справ, в цілому позитивних, які не руйнують, а зовсім навпаки. Для прикладу: Тренувальна місія НАТО у Республіці Ірак, спрямована на навчання місцевих сил безпеки, їх розвиток тощо; місія з підтримання стабільності у Республіці Афганістан, на яку покладаються не лише обов’язок підтримання безпеки в регіоні, а й сприяння відбудові народногосподарської інфраструктури, зруйнованої за десятиріччя збройного протистояння у країні.

Наразі Україна як учасник «Партнерства заради миру» та інших програм співпраці з Північноатлантичним блоком, бере участь у багатьох «натівських» миротворчих військових операціях. Так, український військовий контингент бере участь у місії НАТО KFOR з підтримання стабільності у Косово. Крім того, українські медики та фахівці з відновлення інфраструктури активно діють у Республіці Афганістан, а наші військові радники допомагають навчати іракських офіцерів у складі Тренувальної місії НАТО у Республіці Ірак. І це не рахуючи численних спільних навчань, спільних з Північноатлантичним Альянсом зусиль з протидії сомалійським піратам тощо.

Допоки Україна не є членом Альянсу, участь у такого роду діяльності не вимагає практично жодних витрат з Державного бюджету нашої країни. А таких витрат, як стверджує вказаний вище польський військовик, є чимало: починаючи від закупівлі зброї, боєприпасів та форми одягу для новостворених іноземних армій, фінансування будівництва інфраструктури власних військових таборів, забезпечення їх життєдіяльності до придбання боєприпасів та оплати робіт з відновлення інфраструктури країн, у яких проводяться миротворчі акції. І практично все це – мільйони і мільйони доларів США. Додайте до цього винагороду за службу власних солдатів і отримаєте кругленьку суму в іноземній валюті. Наразі якщо не усі, то левову частку цих витрат покривають наші партнери з числа країн-учасниць НАТО. Зі вступом України до їх лав усі фінансові витрати, що стосуються участь нашої держави у цих операціях ляжуть на плечі українських платників податків. Напевно, саме тому керівництво Альянсу вимагає від своїх членів витрачати на потреби оборони не менше 2% валового національного продукту. В даному контексті слід згадати, що Україна сьогодні не дотягує і до 1%. І то йдеться лише про офіційний ВНП, не враховуючи щонайменш 40% продукту, який перебуває «в тіні».

Втім, це все лише вершечок айсбергу. Адже він не враховує тих величезних сум, які нашому народу необхідно винайти, відібравши їх, вочевидь, у освітян, лікарів, працівників культури, інших бюджетних сфер, а також у незахищених верств населення, на приведення різних аспектів українського суспільства і насамперед нашої армії у відповідність до стандартів НАТО – так званих СТАНАГів. Найперше: це переозброєння і переоснащення армії. Хоча доморощені натофіли і твердять нам в один голос, що воно, мовляв, не є обов’язковим, насправді це не зовсім так. До переозброєння, принаймні переходу основного стрілецького озброєння з калібру 5,45 та 7,62 мм на калібр 5,56 мм, а танкового – з 125 мм на «натівський» 120 мм, насправді в тій чи іншій мірі мусіли вдаватись усі постсоціалістичні країни колишньої Організації варшавської угоди. Деякі з них, як, наприклад, Польща переозброїли армію лише частково і тепер змушені утримувати фактично дві армії. Так, окремі дивізії Війська Польського сьогодні озброєні та оснащені за стандартами НАТО, інша ж зберігає більшість ознак армії Польської Народної Республіки. Та переозброєння – це не все, з чим доведеться зіштовхнутись українському війську. Мало хто знає, що серед стандартів НАТО – обов’язкове володіння усіма офіцерами від командира роти включно командною, тобто англійською мовою. Наскільки реально це в умовах, коли для доброї половини українських офіцерів, в тому числі абсолютної більшості вищого командного складу, не те що англійську – рідну українську мову проблематично вивчити? Додайте до цього необхідність повної заміни та перевидання усіх бойових статутів, топографічних карт, де не тільки умовні позначення, а й система координат є іншими, справжню революцію у основних принципах ведення бою – стратегії і тактиці, а ще – найгірший кошмар усіх наших – не тільки військових – чиновників – цілковиту відмову від бюрократії і переведення 90% документалістики і листування в електронний режим…. І це в країні, де 80% генералів і полковників не відрізнять електронну пошту від веб-сторінки, а окремі з них бояться навіть близько підходити до комп’ютера, а тим більше того, який під’єднано до інтернету.

Є в НАТО ще один цікавий момент. Старі члени організації не вельми бажають посилення своїх нових колег. А відтак усі екс-члени Варшавської угоди, а нині новітні «натівські» країни розвивають свої збройні сили за принципом спеціалізації. Так, словаки постачають інженерів, Румунія спеціалізується у сфері інженерії та розвідки, Польща – в галузі військової логістики. Чи варто говорити, що в цих умовах армії нових членів альянсу втрачають свою самодостатність, а їх країни – певну частину незалежності у своїй зовнішній політиці. Зрештою, не відомо, яку ж саме спеціалізацію керівники НАТО готують нашій країні: чи не стане, часом, наша територія базою для розміщення систем радіотехнічної розвідки, якими сьогодні перевантажені Румунія та Туреччина, чи комплексів ПРО на кшталт тих, що з’являються сьогодні у Польщі, а наші хлопці – гарматним м’ясом для «натівських» кампаній у Афганістані, куди вже сьогодні американські і польські генерали намагаються затягнути наші батальйони.

То чи підйомна для українського народу ціна вступу до НАТО..?