Афганістан навиворіт: 23 роки потому

15 лютого минуло 23 роки з дня виведення військ з Афганістану. Війна, тривалістю десять років, забрала тисячі життів. Ті, хто повернулися живими, сьогодні з неприхованою тугою згадують ті події. Час загоїв рани та біль втрат. І тільки пам’ять крізь роки шепоче: «Я завжди повертатимусь і нагадуватиму».

Не забув про свою службу в Афганістані і коломиянин Володимир Двилюк. Починав свою службу пан Володимир у 51-ому тульському полку, був командиром взводу. У 1988 році, уже майже наприкінці війни, чоловіка направили служити в Афганістан. Там служив у 350-ому десантно-парашутному полку 103-ої дивізії командиром зенітно-ракетного взводу. У обов’язки взводу входило прикриття доріг, проведення воєнно-бойових операцій, супровід і прикриття автомобільних колон, чатування на найвищих точках Афганістану у горах, щоб своєчасно відреагувати на небезпеку і повідомити своїх товаришів. «Коли я вперше приїхав у Афганістан, - розповідає Володимир Двилюк, - я уявляв собі тут усе у рожевих тонах. Однак жорстока реальність після тижня перебування у небезпечній локації змусила подивитися на світ по-іншому. Одним словом - війна у повному розумінні цього слова. Це вперше у своєму житті я споглядав таку картину». Під час служби у Афганістані чоловік брав участь у сорока двох бойових виходах у супроводженні колон і розумів, що кожен з таких виходів міг бути останнім. Та на страх перед смертю тоді сотні молодих хлопців, як і Володимир, не зважали, бо достоту ще не розуміли парадоксальності людського життя. Наказ зверху – є наказ і обговоренню не підлягав. Пан Володимир пригадує, що у його розпорядженні, як командира взводу, було три БТР-80 і на супровід колон три (шість) зенітно-ракетних установок ЗУ-23, залежно від вантажу машин і довжини колони. Цим збройним забезпеченням треба було прикривати п’ятдесят машин.

Війна є війна, не обходилося на ній без людських втрат і поранених. Чоловік розповів, що під час однієї перестрілки з батареї, яку прикривав пан Володимир, загинуло двоє солдатів, семеро було поранено. Осколкове поранення рук і голови отримав і пан Володимир. Перед колоною, яку супроводжував чоловік, ішла мотострілкова колона. Вона вже була обеззброєна, боєприпасів було мало. І от ця колона потрапила у перестрілку. А колоні, що йшла позаду, подітись було нікуди. По суті, таку велику кількість машин і довжелезну колону на вузьких гірських дорогах Афганістану не розвернеш і в кінцевому результаті мішенню стали дві колони.

Під час служби в Афганістані з Володимиром Двилюком трапилася пригода, через яку він зобов’язаний життям своєму бойо­вому товаришу Ігореві Орлову. Після закін­чення однієї бойової операції колона поверталася у палатки. Треба було переходити через річку, а вона тоді через несприятливі погодні умови роз­лилася і довелось півкілометра йти вбрід. Тож усі машини, боєприпаси, механічні деталі намокли. Попе­реду була ще одна перешкода – серпан­тин. Коли колона вийшла на серпантин, а там ущелина, через яку проходив невеличкий мостик. Спереду машина не вписувалась у поворот, і вона почала скочуватися назад. Тоді пан Володимир контролював молодого водія Сергія, в якого був перший вихід на машині в гори. Хлопець чи то з необережності, чи то розгубленості виключив передачу і тиснув на гальма. Машина одразу ж почала котитися назад і опинилася на краю прірви. У цей час Ігор Орлов швидко зреагував на ситуацію, побачив, що зенітно-ракетна установка падає вниз, розігнався і спеціальним камазом врізався в борт і підтримав нашу машину. «Наше з водієм життя висіло на волосині. Ми бачили, що ситуація безвихідна, адже задні колеса машини висіли над прірвою. З мого боку з машини не було змоги вискочити, солдат-водій зі страху так схопився за кермо, що я не міг його ніяк відірвати. І завдяки спритності Ігоря Орлова було врятовано два життя, - ділиться спогадами пан Володимир.

Кожен з молодих солдатів бачив війну по-своєму: для когось це був тяжкий удар, хтось не витримував психологічно і фізично, а інші просто підкорялися долі. Проте кожен з них розумів, що бореться не тільки за своє життя, а й за життя товариша. Навіть тих двоє солдатів, які загинули під час перестрілки. Їх звали Сергій та Ігор, вони разом їхали в одній машині. І коли снайпер через вікно вбив Сергія, Ігор думав, що він тільки поранений, але ще живий. Постріл пролунав вдруге. Ігор хотів відхилити уже мертвого товариша від кулі і сам потрапив під неї. Так примхлива куля одразу забрала два молодих життя. Мабуть, не випадково кажуть, що справжній друг пізнається в біді.