Як коломиян грамоти навчали

Мабуть, у дитинстві кожен з нас запитував себе: хто ж придумав оце навчання? Яким воно було у старовину і з чого починалося опановування грамоти? Сучасна шкільна наука суттєво відрізняється від тієї, яку пройшли наші дідусі, бабусі і батьки. Їх потрібно поважати навіть за те, що свого часу вони закінчили школу без Ґуґла і Вікіпедії. Яким було навчання тоді, коли ще не було Інтернету, ми поцікавилися у коломиян.

Моя 99-річна сусідка Марія Вербовська крізь павутиння забуття поринула у спогади і думками повернулася у далекий 1920 рік та дещо пригадала зі своєї шкільної науки. Виявляється, дітлахів відправляли «у науку», коли вдома закінчувалися усі сільськогосподарські роботи і родина вже не потребувала щоденної допомоги найменших. За календарем, такі проводи до школи співпадали із днем пророка Наума (17 грудня). Тому старі люди зауважували: «Батько Наум наведе на ум». Баба Марія розповіла, що колись дітвору, яка готувалася гризти граніт науки, називали «кашоїдами». Мені одразу чомусь пригадався вислів «мало каші з’їла», що і нині кажуть про малоосвічену людину. До цього я навіть ніколи і не замислювалася про те, звідки походить цей вираз. Однак жінка зазначила, що він має свою історію. Напередодні Наума мати варила кашу в горщику і подавала на урочистий сніданок. Потім дитина відносила кашу до школи, де учні швидко давали їй раду. А от після ситого сніданку для дітей починалися справжні муки. У класі були різні учні, різні були і вчителі. Декому ні каша, ні напучування батьків, ні суворі наставники не допомагали як слід. Не випадково кажуть, що наука не лізе в голову без бука. Тому нерідко потилиці найбільш ледачих та неслухняних школярів учитель грів різками. Старенька жінка з сумом пригадує, що такого поняття як їдальня взагалі не було. Тож діти, щоб не зголодніти, брали до школи все, чим хата багата: горіхи, сушениці, яблука тощо. Тільки діти найзаможніших батьків могли поласувати білою паляницею. З висоти прожитих років баба Марія зробила один важливий висновок: з кашею чи без каші – нема науки без муки. Вона приймала цю науку хоч і не з насолодою, проте з гідністю.

Іван Урдейчук з Нижнього Вербіжа також пригадав свої шкільні роки. Чоловік розповів, що він пішов до школи у 1941 році, коли йому виповнилось шість років. У той час Коломию окупували німці. Тоді ще маленького, сором’язливого і боязливого хлопчика мама вперше привела на шкільне подвір’я. Як такої урочистої лінійки, помпезності першого дзвоника, квітів не було, діти одразу сідали за шкільну лаву і починали своє навчання. У класах тоді навчалось 35-40 дітей. Пан Іван зазначив, що найбільше йому запам’яталися уроки релігії, які проходили щочетверга. Цей урок проводив сільський священик, і кожне заняття вони розпочинали з молитви. Навчання у другому класі асоціюється у чоловіка з уроками каліграфії, де школярів учили правильного написання техніки букв пером і чорнилом. Підручників в учнів не було, їх мали лише вчителька і один учень з класу. Тож домашнє завдання вчителька писала на дошці, а учні старанно переписували його в зошит і вдома чемно виконували. На питання чи били колись учнів чоловік відповів, що били, ще й як, але лише тих горе-школярів, яким ніяк не давалася шкільна наука. Проте, на відміну сучасних учнів, ті діти ніколи не скаржилися вдома батькам, бо боялися і їхнього гніву. Ба навіть більше, жоден школяр не міг собі дозволити ставати у суперечку з учителем, підвищувати на нього голос. Адже тоді учитель був беззаперечним авторитетом, чимось святим та ідеальним. Колишній учень пригадав свою вчительку пані Рубінгер, яка завжди була вимогливою і строгою. Іван Урдейчук розповів один випадок зі свого шкільного життя, який безпосередньо пов’язаний з його вчителькою. На уроці усі діти щось писали у своїх зошитах. І тут до школяра Івана підходить пані Рубінгер і починає його бити грабовим прутом по плечах. Чоловік і нині не знає, чим завинив перед вчителькою. Пані вчительці, мабуть, здалося, що частування прутом не є важким покаранням, тому вона наказала зняти кептар і тоді знову взялася молотити плечі. Заплаканий Іванко прийшов додому, але ні пари з уст батькам про жорстоке і невиправдане його побиття вчителькою. Тільки увечері мати звернула увагу на синю спину дитини. Пан Іван зазначив, що за німців можна було оскаржити поведінку вчителя і пожалітися на нього, однак мало хто наважувався на такий відчайдушний крок. З сумом пригадує Іван Урдейчук і одяг, в якому тогочасним школярам доводилось ходити до школи. Це були звичайні полатані сорочки, штанці, дерев’янки (взуття, підошви якого були з дерева). Майже усі діти були одягнуті однаково, тому не було кращих чи гірших дітей. Тоді шкільна освіта поділялася на три ланки: початкова (1-3 клас), неповна середня (5-7 клас) і повна середня (8-10 клас). Щоб здобути повну середню освіту, батьки учнів мусіли заплатити у шкільну казну 300 карбованців за рік. Якщо ж необхідна сума не була заплачена протягом року, то школярів залишали на наступний рік або ж взагалі виключали зі школи. Не дивлячись на складні часи, в які доводилось вчитися чоловікові, Іван Урдейчук з теплотою та радістю пригадав свою шкільну муштру.