Чи кожен із нас знає напам’ять хоча б зо п’ять колядок?

Чи кожен із нас знає напам’ять хоча б зо п’ять колядок? Чи готуєте ви на Святвечір усі 12 страв? На жаль, цим сьогодні мало хто може похвалитися навіть у селах, не кажучи вже про «інтернетизовані» міста. А ще зовсім недавно прикарпатці свято шанували й берегли народні традиції. Яким же було Різдво півстоліття тому?

Івано-франківська пенсіонерка Катерина Майданська недавно відсвяткувала свої вісім десятків. Родом жінка із села Горохолина Богородчанського району. Вона добре пам’ятає своє дитинство і те, як тоді святкували Різдво Христове.

«Раніше життя було дуже сумне й важке, – говорить пані Катерина. – Теперішня молодь нічого цього не знає. Вона звикла до того, що все вже готово – йди та купуй. А я з мамою і на поле ходила, і жито з татом жала, і пшеницю молотила, і на фірі їздила, овес здавала. Щоб мати власний одяг, ми купували тканину та віддавали її шевцям, аби ті шили».

На зиму хату обгороджували загатою – спеціальним утепленням з листя. Ця огорожа висотою доходила до середини вікон. А перед Різдвом загату розбирали – щоб колядники, які завітали на господу, ще з вулиці бачили ґаздів, а діти вдома могли дивитися на колядників.

Перед Різдвом усю хату прибирали, застелювали лавки та бамбетель. Витирали тарілки, розвішані на стінах як прикраси. На свято одягались у все найкраще, нарядне. Наприклад, маленька Катеринка одягала вишиту спідничку, фартушок, вишиванку, камізельку.

Батьки садили свою малечу під стіл, щоб вони там кудкудахкали. Люди вірили, що так краще будуть нестися кури. До слова, перед вечерею усю худобу кормили, аби вона не була голодною. Також худобі підкладали їжу, що залишалася після вечері, це називалося «давати полазникам». Першим полазником була корова, крім залишків їжі, їй ще обов’язково клали сіно з-під столу.

Коляда для дітей завжди була великою радістю. У післявоєнні роки вони часто не мали зимового взуття та одягу, тому колядувати ходили у батьківському.

Діти й дорослі колядували окремо. Дітлахам люди давали по 10-15 копійок, але й на ці гроші можна було, наприклад, справити собі зошити та книжки до школи. Дорослі ж колядою збирали на будівництво нової церкви, бо стару дерев’яну під час війни спалили угорські солдати.

«Усі страви, які мати готувала на Святвечір, були пісними, – згадує пані Катерина. – Дванадцять страв – обов’язково. До страв давали олію з льону чи конопель, бо соняшникової в селі не бачили. Але все було дуже смачним. Кутю їли з однієї миски, а не так, як тепер, кожен окремо. До куті, окрім пшениці, додавали мак, горішки, мед, часом топили цукор. На стіл подавали у великій тарілці – макітрі».

Після куті мати ставила на стіл гриби, картоплю, квашені та солодкі буряки з грибами, вареники, голубці тощо. До слова, колись у селах не було рису, тому голубці робили із пшона та смаженої цибулі. До вечері пекли пампушки з маком чи повидлом.

Батько на вечерю приносив до хати дідух. Нині на ринку можна купити декоративні, в’язані дідухи, а раніше люди ставили простий сніп вівса, а до нього прикріпляли велику дерев’яну ложку. На стіл та під нього стелили сіно. На столі сіно не просто розкладали, а робили своєрідне гніздечко, у яке ставили макітру з кутею. Також на столі обов’язково була кругла хлібина, яку називали Маланкою і Василем. Цей хліб лежав на столі аж до Йордану, другого Святвечора. Тоді його брали та обносили довкола хати, окроплюючи оселю святою водою. Перед вечерею на столі запалювали свічку, і вся сім’я молилася.

Цікаво, що ніхто не їздив у ліс по ялинку, їх тоді не ставили. За словами пані Катерини, вона вперше побачила прикрашену ялинку у центрі Станіслава, коли приїхала сюди – наприкінці 1950-х…

Селяни прикрашали хати власноруч. Найпопулярнішим був так званий «павук» – підвісна конструкція із соломи, з’єднаної між собою спеціальними мотузочками. Ось і в своїй нинішній оселі Катерина Майданська до світильника підвісила такого павука. Його рік тому на Різдво подарувала їй молодша сестра, 75-річна Марія, яка донині живе у Горохолині.

Цього року дві сестри зберуться у рідному селі на різдвяні свята. Разом із дітьми та онуками на Святвечір вони сядуть за стіл, на якому буде сіно, а біля столу, у кутку – дідух. А наступного дня вони підуть до церкви – помолитися Тому, Хто народився для людей.