М.Вишиванюк: Я не говоритиму: "Якщо вдасться..."

Годинники вже відраховують час передсвятковий — перед Новим роком і Різдвом Христовим. А в приймальні голови облдержадміністрації Михайла ВИШИВАНЮКА я цього не відчув — сиділо кілька відвідувачів, щоби потрапити до нього на прийом (хоча вже наближалась обідня перерва). Безперестанку дзеленчить телефон, і секретар з’єднує з господарем просторого кабінету то одного, то другого додзвонювача. За вікнами «білого дому» люди кудись поспішають, мабуть, уже думаючи про прийдешні свята. А звідси, певно, ніяк не хоче вивітритися аура ділової зосередженості і поступитися місцем тому передсвятковому настрою. От і для зустрічі зі мною, журналістом, чільник виконавчої влади краю визначив півгодини ще за два дні наперед — викроїв це «вікно» у своєму вкрай насиченому робочому графіку. Тема нашої розмови — підсумки соціального розвитку Прикарпаття за 2011-й і плани на рік новий.

«До реформ підходимо дуже обережно...»

— Найперше, Михайле Васильовичу, чи задоволені ви підсумками 2011-го як «року медицини» в нашій області?

— Якщо вести мову про розвиток охорони здоров’я в році, що закінчується, то виконавча влада краю зосереджувала свою увагу передусім на технічному переозброєнні цієї галузі. Закуплено дуже багато обладнання, частина якого ще в дорозі, бо тендерні процедури затягнули цей процес. Придбано для лікувальних закладів Івано-Франківська кілька новітніх дорогих томографів, зокрема за кошти благодійного фонду Ріната Ахметова «Розвиток України» — комп’ютерний томограф для обласного онкодиспансеру. Тут уже готують приміщення для встановлення цього апарата. Укладено угоду з Київським центром кардіохірургії про створення на Прикарпатті державного кардіохірургічного центру. Я кажу «державного», бо є в місті і людина, яка створює приватний кардіоцентр. Тож уже невдовзі не потрібно буде возити наших хворих на операцію до Львова чи Києва. Закладено наріжний камінь під будівництво обласного перинатального центру. В Коломиї споруджують велику сучасну поліклініку. Та й серед інших міст і районів області практично немає такого, де нинішнього року не здійснили б заходів для поліпшення діяльності медичної галузі.

— Новітньому обладнанню в закладах охорони здоров’я, звичайно ж, не можна не порадіти. Та чи вміють працювати на ньому прикарпатські лікарі?

— Так, і проблему підготовки фахівців, які б уміли працювати на такому обладнанні, «підкинуло» нам оновлення матеріально-технічної бази лікувальних закладів. Бо треба тямити, з якого боку підходити до того ж, скажімо, комп’ютерного томографа, що стоятиме в обласному онкодиспансері, як його використовувати. Тож один з пунктів нашої угоди з фондом «Розвиток України» передбачає, що він також забезпечить навчання чотирьох наших молодих фахівців для роботи на цьому апараті. Про це ж домовлено і з Київським кардіохірургічним центром. Поки спеціалісти, яких туди направимо, проходитимуть досить тривалу фахову підготовку, ми будемо споруджувати й формувати обласний кардіоцентр. У часі це розтягнеться десь на три-чотири роки.

— А хіба не можна готувати фахівців таких дефіцитних для області медичних спеціальностей в Івано-Франківському національному медуніверситеті?

— Такі ось парадоксальні факти. Коли для центральної міської клінічної лікарні було придбано за виділені урядом 22 млн грн ангіограф, то для роботи на ньому мусили запросити лікаря з Ужгорода. А коли в Калуші встановили на кілька мільйонів дорожчий від цього апарата новітній томограф, то щоб навчити наших лікарів обслуговувати його, приїхав спеціаліст навіть не з іншого регіону чи столиці України, а з... Алжиру.

Втім, я вважаю, що нам пощастило з новим ректором медуніверситету Миколою Рожком. Він ці речі бачить, розуміє і вже, так би мовити, перенацілив підготовку майбутніх лікарів у дещо іншому напрямі.

— Завершення «року медицини» в області не зніме з порядку денного наболілих питань діяльності, нинішнім станом якої навряд чи хтось із прикарпатців задоволений...

— Увагу до медицини, певна річ, і далі не будемо послаблювати, бо наука, технології в цій галузі неухильно йдуть уперед. От днями, приміром, запросили мене в обласну станцію переливання крові, де встановили новий сепаратор клітин крові. Я дуже добре знаю, наскільки такий апарат необхідний для нашого регіону, бо й сам зіткнувся з цією проблемою: потрібно було терміново шукати донорів і везти кров до Львова, щоб її там сепарували. Поки привезуть звідти компоненти крові, минає час. Деколи ж буквально години вирішують питання життя пацієнта. А тепер тут, на місці, лікарі зможуть своєчасно надавати медичну допомогу важкохворим людям.

— Ініційоване урядом і МОЗ України реформування охорони здоров’я викликало в середовищі не лише медиків, а й окремих селищних і сільських громад занепокоєння перспективою закриття місцевих лікарень...

— До реформ в охороні здоров’я ми підходимо дуже обережно. Перед тим, як щось реформувати, зустрічаємось передусім з колективами медиків, цікавимося думкою жителів тих селищ і сіл, а вже потім будемо поступово впроваджувати нові підходи до надання медичної допомоги населенню. Втім, в області за реформування цієї галузі ще майже не бралися, хіба що можна говорити про здійснені окремі «косметичні зміни». Як на мій погляд, самі по собі реформи нічого не дадуть, якщо не спиратимуться на конкретне матеріально-технічне підґрунтя. Необхідно спочатку створити в регіоні відповідну базу у вигляді кількох потужних медичних центрів, які будуть забезпечені найсучаснішим діагностичним обладнанням та висококласними спеціалістами і обслуговуватимуть населення й інших міст і районів. Такими центрами бачаться мені Івано-Франківськ, Коломия, Калуш та й, мабуть, Косів.

— І Косів?..

— Бо це місто нині не просто входить, а вривається в число тих центрів, які передбачається оснастити суперсучасною медичною технікою. і немалою мірою завдяки активності головного лікаря ЦРЛ Івана Фазана.

— Випускники ВНЗ — лікарі чи освітяни — не залишалися б у місті, а їхали працювати в «глибинку», якби на місцях подбали про житло для них...

— На Городенківщині, здійснюючи реконструкцію однієї із сільських амбулаторій, облаштували і квартиру для лікаря-терапевта. Вважаю, що такі помешкання для лікарів, які обслуговують сільське населення, обов’язково мають бути при амбулаторії чи ФАПі в кожному селі. Таж після війни люди бідували, не мали грошей, не було будівельних матеріалів, але скликали толоки, працювали гуртом — один другому допомагав зводити хату. Колись бабця і мама розповідали мені, що неподалік нашого села пролягала лінія фронту. Їхнє обійстя було досить обширним, тож тут стояла німецька батарея. Вночі надлетіли радянські літаки і все розбомбили — згоріли дотла стайня з худобою, стодола, хата, лишень голе місце залишилося. Однак моя бабця з донькою, тоді ще дівчинкою, на тому згарищі побудували дерев’яну хату — односельці підсобили.

«Найперше треба відкрити клуб і позамітати в ньому...»

— Знаю, що наступного року пріоритетом для Прикарпаття в соціальному плані буде відновлення в селах або ж будівництво нових дитсадків. 2012-й також оголошено в Україні «роком культури». Що конкретно запланувала зробити обласна влада?

— Дитячі садки в селах — це для нас питання з питань. Воно має бути вирішено в найкоротші терміни — таке завдання поставили ми перед місцевими органами влади. Вже нинішнього року немало відкрито дитсадків у кожному районі, а у 2012-му, максимум у 2013-му, ця проблема взагалі має бути знята в області. Є всі можливості розв’язати її: не обов’язково будувати нові приміщення — і чинні можна реконструювати під сучасні дитсадки, особливо при школах, щоб це був не просто садок, а дошкільний навчальний заклад. Також продовжуватимемо будівництво загальноосвітніх шкіл.

— Доводилося чути скепсис декого із сільських голів, завідувачів клубів щодо можливості реалізувати цілі «року культури»: мовляв, бюджетні кошти на цю галузь, як завжди, будуть обмежені...

— Я не сприймаю такого, коли говорять про обмеженість коштів у бюджеті. Є обмеженість у наших головах і передусім та, яка називається лінощами. і кожен з нас повинен перемогти сам у собі свої лінощі.

— Ви, Михайле Васильовичу, напевно ж, маєте на увазі необхідність ініціативи тих же місцевих органів влади, закладів культури і щодо організації змістовного дозвілля людей, особливо молоді?

— Навіть додатково до ініціативи, виявляти яку я закликаю всіх відповідальних за це і на яку розраховую, зобов’язав їх скласти графіки проведення у суботи й неділі культурно-мистецьких заходів у кожному з тих закладів. Причому силами не привізних артистів у, вибачте, пірваних штанах з голими задами, а силами місцевих талановитих самодіяльних артистів. Ці таланти треба показувати нашим краянам. Щоб одні до одних їздили демонструвати свої мистецькі досягнення. Скажімо, Перегінськ вирушав з концертом до Заболотова, Заболотів — у Тустань, Тустань — в Іванівці і т.д.

— Напевно ж, це змусить усіх працівників народних домів, клубів пожвавити роботу з аматорами сцени, подбати про зовнішній і внутрішній вигляд своїх «вогнищ культури»?

— Це змусить завідувача найперше відкрити клуб і позамітати в ньому... Що ж до талантів, на які такий багатий наш край, то недавно на Рожнятівщині я був захоплений майстерністю самодіяльних артистів із того ж Перегінська — вони, я впевнений, на будь-якій сцені світу зірвали б оплески глядачів. Та й в Рогатині мене зачарували своїм співом звичайні сільські жінки.

«Багато хто з нас і далі наступає на ті самі граблі...»

— Михайле Васильовичу, як вирішує обласна виконавча влада ті проблемні соціальні питання, з якими звертаються до неї «діти війни», колишні воїни-«афганці», «чорнобильці»?

— На мій погляд, це якоюсь мірою штучні проблеми. Бо, скажімо, закон про тих же «дітей війни» був прийнятий хтозна-коли і ніколи не виконувався. Багато передбачених цим та іншими законами надбавок до пенсій громадянам не виплачували і за попередньої влади. Але як тільки вона пішла у відставку, дехто почав організовувати масові походи людей з вимогою виконання тих соціальних законів, які не підкріплені фінансово.

Тож сьогодні дуже цікаво виходить: уряд нарощує видатки на соціальні цілі, проте отримує не визнання того, що вони реально зростають, а негативну оцінку від своїх опонентів. У Держбюджеті-2012 на кілька мільярдів гривень більше, ніж у цьогорічному, закладають грошей на соціальні доплати громадянам тих категорій, які цього заслуговують, зокрема «чорнобильцям» й «афганцям». Але не секрет, що є серед них і чимало людей з липовими посвідченнями — якраз ті найбільше зчиняють гамір: мовляв, у нас відбирають доплати. Насправді ж ніхто у нікого нічого не відбирає, а все повинно бути збалансовано. Ось до мене недавно прийшов один «чорнобилець» — чоловік ще молодого віку, здоровий нівроку, хоч у плуг запрягай. Спитав я його: «Яку пенсію ти дотепер отримував?». Відповів: «Шість тисяч гривень». — «А тепер скільки буде?» — «Три тисячі». — «То що, тобі не вистачить?». — «Та вистачить». — «Чого ж ти шумиш?». — «Ну, шкода того, що й далі міг би мати...»

Ви, мабуть, чули про такі вражаючі факти. У Харкові один «чорнобилець» відсудив собі 34 тис. грн пенсії на місяць та більше 750 тис. грн якоїсь компенсації. Загалом в Україні відсуджено на користь громадян цієї категорії 6,1 млрд грн (!).

То скажіть, яка держава, який бюджет витримає таке навантаження? А «правдолюбці», про яких мова, їдуть до Києва і там страйкують.

Щодо всього цього треба нарешті навести лад і сказати людям правду: «Маємо на сьогодні в державній скарбниці стільки-то грошей і можемо здійснити соціальних доплат на таку-то суму. А що більше не можемо — за те вибачайте». А законів, які всім подобатимуться, можна понаприймати скільки завгодно. Та я й сам як голова ОДА, скажімо, завтра підпишу розпорядження, щоб усі пенсіонери області отримували по 10 тис. грн пенсії на місяць. Воно, безперечно, всім сподобається. Але що далі?..

— Чому ж Верховна Рада нинішнього скликання не внесе зміни до ухвалених її попередниками отаких популістських, як випливає з ваших слів, законів?

— Бо згідно з Конституцією соціальні закони зворотної сили не мають. Скільки вже разів таке було: із наближенням чергової виборчої кампанії народні депутати ухвалюють закони, які мали б сподобатися електоратові і допомогли їм знову набрати голоси. Народ на це кричить: «Ура!». Проте часто буває так, що відповідати за узаконені популістські обіцянки, розхльобувати їх наслідки доводиться вже іншим людям, котрі після виборів прийшли до влади. Пригадуєте, колишня прем’єрка Юлія Тимошенко чого тільки не обіцяла довірливим виборцям: не призиватимуть більше юнаків до війська, повернуть людям усі ті гроші, які пропали у них на ощадних книжках ще за часів Радянського Союзу. Не повернула. Й армію на контрактну основу теж, зрозуміло, не перевела, бо поки що немає для цього фінансових можливостей. Але багато наших людей чомусь дуже швидко забувають про ті нездійснені (і нездійсненні!) популістські обіцянки й рішення і далі наступають на ті самі граблі.

— Розумію це так, що ви, Михайле Васильовичу, оцінюєте діяльність і своїх підлеглих не за їхніми «загорнутими» у гарні слова обіцянками, а за конкретним внеском у соціально-економічний розвиток районів і міст, загалом нашого краю?

— Детальні звіти про зроблене владою впродовж цього року ми подамо в обласні та районні газети. А що стосується плану роботи на наступний рік, то перед остаточним його затвердженням матимемо зустрічі із жителями кожного населеного пункту краю, і останнє слово буде за громадою — в тому сенсі, які найбільш невідкладні для вирішення соціальні питання її турбують. Утім, враховуватимемо як невідкладність цих питань, так і активність самих громад. Бо дуже важливо, щоб вони брали діяльну участь у розв’язанні наболілих для сіл, селищ, міст проблем. Щоб не було такого: «Нам мусять це зробити», а щоб громада заявляла: «Ми хочемо це зробити і зробимо — нам допоможуть це зробити». І влада сприятиме тим громадам, котрі самі підключаються до вирішення назрілих питань і звертаються до неї: «Ми вже почали це робити, а ви нам трохи допоможіть.»

Ясна річ, дуже багато залежить від ініціативи місцевих керівників, від їхнього бажання працювати. Та й не тільки керівників органів місцевого самоврядування і виконавчої влади. Наприклад, у Коломиї напередодні празника святого Миколая відкрили будинок для дітей-сиріт та дітей з неблагополучних сімей. Тут на повному пансіоні перебуватиме 30 дітей віком від трьох до п’яти років. І взяла на свої плечі цей додатковий для себе клопіт Коломийсько-Чернівецька єпархія УГКЦ на чолі з владикою Миколаєм Сімкайлом. Дехто скаже: хіба Церква повинна цим займатися? Справа священиків — відправляти Службу Божу в храмі. Але владика знайшов і час, і кошти, щоби створити сиротинець, аналогів якому в Україні немає, а тепер хоче ще й розширити цей заклад. У нього народилась така ідея — і він втілив її в життя, хоча й нелегко було, хоч не один рік це робилося.

— Редакція газети «Галичина» зичить вам, Михайле Васильовичу, в році новому снаги на нові добрі справи й особистого благополуччя. Бажаємо, щоб усі плани розвитку нашого краю на 2012-й вам і вашій команді вдалося виконати, а з усього видно, це буде непросто з огляду на загальну ситуацію в державі.

— Ні, я б не говорив: «Якщо вдасться». Ми все із запланованого обов’язково зробимо. Тільки б Господь дав нам для цього здоров’я і сили.