У довоєнному Станиславові другим за популярністю видом спорту після футболу був настільний теніс

Нині у це важко віриться, але у довоєнному Станиславові другим за популярністю видом спорту після футболу був настільний теніс, тоді більше відомий як пінг-понг.

Пінг-понг у Станиславові був другим і за часом виникнення. Знову ж таки після футболу. Його поширення — не дивина. Адже цей вид спорту є чи не найдешевшим. Усе, що потрібно — це м’ячик, ракетки, стіл і сітка. Та й сам стіл можна встановити де завгодно – чи надворі, чи у спортзалі, чи у просторій кімнаті.

Пінг-понг зародився ще у XIX столітті. У перші десятиліття сітка мала висоту 17 см (нині — 15,25 см), дерев’яні ракетки були нічим не покриті та мали довгі ручки, спортсмени робили подачі виключно зверху. Гра почала набувати сучасного вигляду зі створенням у 1926 році Міжнародної федерації настільного тенісу.

Тоді переважав захисний стиль гри, партії тривали іноді так довго, що їх доводилося зупиняти. Так, на чемпіонаті світу в Парижі 1934 року судді зупинили гру, яка затягнулась аж на вісім годин. Вона так і залишилася найдовшою в історії цього спорту.

Поштовх до розвитку пінг-понгу в Станиславові стався наприкінці 1931 року. Тоді до міста приїхала львівська команда «Гасмонея» на чолі з чемпіоном Польщі Алойзом Ерліхом. Цей спортсмен (до слова, срібний та бронзовий призер чемпіонатів світу 1935, 1936, 1937, 1939 років) показав станиславівцям, що це дійсно захоплююча гра, яка має багато тактичних хитрощів в атаці й захисті.

Десь через рік до міста приїхав інженер із Праги Володимир Зубрицький. У Чехії він був завсідником спортивного центру, де часто бували чемпіони світу з Угорщини та провідні спорт­смени Чехії. Він привіз до міста новий, ще не бачений досі динамічний стиль пінг-понгу — з різкими ударами та підкрутками м’яча. Отак у Станиславові сформувалися дві школи — захисна Ерліха та атакуюча Зубрицького. Найбільшими центрами тенісу стали спортивний клуб «Пролом» та Український спортивний клуб. Цікаво, що дві команди офіційно не змагалися між собою, бо належали до різних спортивних товариств.

Уже незабаром громадськість заговорила про гегемонію наших тенісистів у регіональних змаганнях. У 1933 році фінал крайового чемпіонату у Львові розіграли два представники Станиславова: Остап Олесницький переміг Володимира Соколовського 2:1. Через два роки перемогу тут здобув Богдан Каратницький. У 1934 році на міжнародному турнірі в Перемишлі переміг ще один спортсмен зі Станиславова на прізвище Новицький. А під час війни, у 1942 році, Соколовський виграв на міжнародному турнірі в Берліні.

Та найбільших успіхів прикарпатські тенісисти досягли після Другої світової. У 1947 році Євген Радивил виграв український чемпіонат Німеччини. А роком пізніше в німецькому Ашаффенбурзі, в масштабних міжнародних змаганнях серед представників таборів для «переміщених осіб», наші спортсмени вибороли усі три призові місця. Переміг Радивил, з ним на п’єдестал піднялися двоюрідні брати Роман-Орест і Роман-Богдан Припхани. Насамкінець до Ашаффенбургу з запізненням приїхав ще один наш земляк — Мирослав Бих. Він викликав цю трійцю на товариський матч і усіх переміг.

По інший, східний бік Альп, купи трималася ще одна команда зі Станиславова: Богдан Каратницький, Остап та Юрій Олесницькі, інші. Вони по черзі здолали усі пінг-понгові колективи Зальцбурга, в тому числі чемпіона країни «Австрію». А Юрій, якого доля закинула на Близький Схід, згодом навіть став чемпіоном Лівану.