Бронепотяг, який служив усім

Сьогодні їх уже не роблять, а колись вони були грізною силою. «Фортеці на колесах» — саме таке прізвище дали їм сучасники. Одного із цих броньованих монстрів добре пам’ятають рейки старого станиславівського вокзалу. Але перед тим, як прикотити сюди, він пройшов довгий і насичений шлях.

Білий доброволець

Він народився у липні 1919 року та спочатку ніяк не називався. Точніше йому дали номер «2» та включили до складу Третьої Кубанської Залізничної сотні при Третьому Кінному корпусі Збройних сил Півдня Росії. Так, дещо громіздко, називалась добре відома нам Біла армія, яка рішуче боролась із армією Червоною. На перших порах бронепотяг №2 складався лише із броньованої площадки з чотирма кулеметами та однією гарматою, яка чіплялась до паровоза. Бойове хрещення він отримав під Катеринославом (тепер Дніпропетровськ), де мужньо бився із більшовиками та махновцями.

Вже через кілька тижнів бронепотяг перейменували у «Генерала Геймана» — на честь командира Другої Кубанської Пластунської бригади. Незабаром його підсилили двома броньованими площадками, які дуже знадобилися в бою із бронепотягами УНР — «Хортиця» та «Син Вільної України».

Свій зірковий час «фортеця» пережила з новим командиром — капітаном Разумов-Петропавловським. Він перейменував потяг у «Доброволець» та обезсмертив його у битві під Фастовом. Тоді «Доброволець» вступив у нерівний бій із трьома червоними бронепотягами, один захопив, а інші примусив до втечі.

Якби вся Біла армія билась як «Доброволець», можливо, історія поїхала би іншими рейками. Та цього не сталося. Після розгрому денікінців екіпаж підірвав бронепотяг під Тирасполем у січні 1920 році.

Пам’яті бакинських комісарів

Більшовики швидко відновили бронефортецю, яку довірили професійному революціонеру Семену Хмаладзе. Він негайно перейменував потяг на «Імені Шаумяна і Джапарідзе» під кодовим номером 21. Сучасному читачеві ці прізвища нічого не скажуть. Якщо чесно, то мало вони говорили й абсолютній більшості тогочасних червоноармійців. Справа в тому, що командир бронепотяга колись революціонерив у Баку та добре знав тамошніх комісарів, яких стратили англійці. Оскільки перераховувати у назві бронепотяга всі 26 прізвищ було дещо складно, Хмаладзе зупинився на двох кращих покійних друзях.

Червоним потяг служив недовго. Вже у квітні його захопили поляки. Цікаво, що більшовики не розстріляли Хмаладзе за втрату грізної машини. Мало того, вони дали йому новий бронепотяг, який також назвали «Імені Шаумяна і Джапарідзе», тільки вже під сьомим номером. На ньому товариш Хмаладзе відправився на завоювання Грузії.

Від стрільця до маршала

Потяг захопили солдати польського 50-го полку стрільців кресових. Вони були хлопці прості, тому без зайвої скромності назвали трофей «Стрілець кресовий». Під цим іменем потяг воював під Києвом, прикривав відхід поляків, ледь не був захоплений кіннотою Будьонного та нарешті евакуювався до Дебліна. Там його перевзули під європейські колії та нарекли «Першим маршалом» — на честь Юзефа Пілсудського.

У серпні 1920-го він брав участь у так званому «чуді на Віслі», коли молода польська армія розгромила червону орду Тухачевського, яка до того не знала поразок. Після війни потяг законсервували. Проте, вже у 1928 році відчистили від мастила та використовували як навчальну базу.

На початку 1930-х панцерний потяг №51 переживає глибоку модернізацію. Тепер він складався із броньованого локомотива серії Ті3, до якого чіплявся штурмовий вагон для десанту із 32 бійців. По боках розташовувались два артилерійських вагони, в яких зосереджувалась уся вогнева міць. Кожен вагон мав дві 75 мм гармати, які обертались у броньованих баштах на 360°. Крім того, у кожній башті стояли по два важких кулемети «Максим» і ще чотири — з боків (вони могли стріляти вздовж бронепотягу). Посередині вагона, у малій вежі, розташовувався важкий зенітний кулемет калібру 7,62 мм, який мав максимальний кут підйому 60°. Екіпаж одного вагона складався з 35 солдат. Товщина броні — від 8 до 12 мм плюс внутрішня «сорочка» з дощок.

Як бачимо, до бронепотяга було досить важко підступитись як із землі, так і з повітря. А на випадок мінування колії спереду та ззаду були причеплені платформи, які приймали на себе всю силу вибуху. На них, як правило, складували різноманітні ремонтні матеріали. Бронепотяг обслуговував величезний господарський відділ — цілий состав із 30 вагонів — та шість бронедрезин для розвідки.

Із початком Другої світової «Перший маршал» воює з німцями, а після 17 вересня його кидають на Східний фронт. У бою під Костополєм потяг знищив чотири радянських бронеавтомобіля БА-6. 22 вересня його сильно пошкодили радянські літаки, тому командир капітан Рокосовський вирішив кинути «фортецю» напризволяще.

В обороні Станіслава

У лавах Червоної армії колишній «Перший Маршал» проходив службу як бронепотяг БЕПО 77. Точніше не в армії, а у складі 77 залізничного полку НКВС, який дислокувався у славному місті Станіславі. Командував потягом старший лейтенант Іван Турганов, який перед тим встиг повоювати із басмачами та заслужити орден Червоного Прапора.

Він не давав екіпажу розслабитись і періодично ганяв на навчання. Останні з них відбулись перед самісінькою війною, коли бронепотяг їздив на бойові стрільби у Карпати. 22 червня німці бомбили залізничний вокзал. Аби вберегти свій БЕПО, Турганов відігнав його до Марківців, де зенітники збили два ворожих літаки. Незабаром бронепотяг отримав завдання знищити міст через Бистрицю Надвірнянську в районі Хриплина. Зробили це досить оригінально. Спочатку на міст викотили вагон із авіабомбами, після чого розстріляли його з гармат.

Далі — черговий відступ і черговий зруйнований міст — через Дністер поблизу Нижніва. Цими діями БЕПО дав змогу організовано відступити частинам 12 армії, які уникли оточення.

Під Гусятином бронепотяг витримав важкий бій, під час якого знищив п’ять танків противника. Розв’язка наступила 7 липня, коли БЕПО опинився у пастці. Позаду — знищена колія, попереду — розбомблені ешелони своїх, а навколо німці. Маневруючи на відрізку у 200 метрів, бронепотяг протягом 10 годин вів нерівний бій. Нарешті, використавши весь боєкомплект, Турганов віддав наказ пробиватися до своїх у пішому порядку. Залишки екіпажу вийшли з оточення лише 27 серпня.

Залізний капут

Німці ремонтували бронепотяг аж до зими. А потім створили справжнього залізного монстра, який складався із двох радянських трофеїв — БЕПО №75 і БЕПО №77. Чудовисько отримало назву Panzerzug 10. Спочатку він воював із червоними партизанами, потім рушив до Сталінграда та нарешті повернувся на Україну. Влітку 1943-го «фортеця на колесах» підірвалася на партизанський міні, а після ремонту потяг розпався на дві частини — №№10, 11.

Про десятий нічого не відомо, а Рanzerzug 11 крейсерував між Львовом і Тернополем. Є дані, що саме його гармати накрили радянську піхоту під Тисменицею.

Точку на бойовому шляху бронепотяга поставила радянська штурмова авіація. Це сталося 13 січня 1945 року під польським містечком Кельце. Льотчики попрацювали настільки ретельно, що після нальоту вже не було чого відновлювати.