Ду ю спік, або говорить Івано-Франківськ

Уявімо собі групу молодих англомовних туристів, яких занесло до славетного обласного центру Прикарпаття. На прохання «Репортера» цю роль виконали студенти Прикарпатського національного університету (англійське відділення, підгрупа А-35 К).

Їхнім завданням було дослідити — наскільки просто чи важко буде іноземцеві в нашому місті. Під приціл взяли найпростіше — залізницю та автобусну станцію, служби таксі, аптеки, магазини, міліцію. Пішли, поговоримо?

Дзвінок другові

Більшість туристів у місті досі, на жаль, не затримуються. Година-дві, півдня максимум, їдуть далі — ближче до гір. А нам сьогодні потрібна, наприклад, Коломия. Рушаємо до вокзалу. Написів англійською там немає. Можна уявити, як той турист стоїть посеред зали та крутить головою в пошуках допомоги. Вихід один — звертаємося до випадкових перехожих із стандартними запитаннями:

— Excuse me! Do you speak English? Could you help me? Can you tell me where the inquiry office is?

Українською це звучало би: «Перепрошую, ви говорите англійською? Чи не могли б ви мені допомогти? Де знаходиться довідкове бюро?».

Невеличкий відступ — для зручності читання надалі всі запитання від «англійців» ми відразу викладатимемо українською. А відповіді… далі побачите самі.

Загалом уже можна сказати, що звичайні мешканці краще розуміють англійську, ніж ті, хто має хоч трохи знати її за специфікою роботи. Спершу дякуємо хлопчині, котрий одразу зрозумів запитання про довідку та не тільки показав її, а й відвів. Прочекавши півгодини перед віконечком, нарешті маємо можливість запитати, як дістатися потягом до омріяної Коломиї.

Працівниця довідкового бюро відверто зізнається, що геть нічого не розуміє. Проте, почувши власну назву «Kolomyia», показує сторінку нотатника, де розписаний цілодобовий розклад руху поїздів. Якось порозумілися, але дізнатися час, платформу, номер потягу англомовним буде вкрай проблематично.

Звісно, вихід із ситуації завжди є. Навіть коли бракує слів. І люди наші дуже приязні. Особливо сердечні навіть телефонують друзям, які знають англійську, щоб ті з нами поговорили. Також допомагають ручка, папір і калькулятор.

На автовокзалі — легше. Там ми шукали шляхів до Верховини. Чи то менталітет працівників інший, чи то впливає інтер’єр без мармурових перепон, але персонал там є ближчим до людей. Мовний бар’єр нікуди не зник, та усміхнені працівники одразу написали час відправлення автобуса до Верховини й орієнтовну вартість квитка в один бік — 38 грн. І потім не відпустили. Десь підсвідомо прочитали наш намір звернутися в «Обмін валют» і ткнули туди майже носом.

— Ми хочемо обміняти валюту. Який у вас курс?

Відповіді жодної, але поміняли без проблем — за допомогою калькулятора й тикання пальцем.

Вказівників англійською на автовокзалі, до речі, теж нема. Поспілкувались і з водіями автобусів. Не говорять, не розуміють. Але співчутливі, намагалися допомогти, телефонували колегам. Розійшлися з посмішками.

Тупа справа

Найцікавішою виявилася розмова з таксистами. Ми питали, як дістатися до готелю «Станіславів» за адресою вул. Чорновола, 7, демонстрували їм аркуш паперу з англійськими літерами. Хотіли довідатися ціну, напрямок, чи далеко, чи можна дійти пішки, ще раз розпитували про «Обмін валют».

Отже, з Привокзальної до початку Чорновола — 20 грн. або два долари. Хтось навіть збирався давати здачу. Інші готові були хоч зараз везти за 3-5 доларів. Ось приблизний діалог:

— Привіт! Ви говорите англійською?
— Нє-нє, а-я, який інгліш! Куда треба? (не перестаючи із задоволенням лускати соняшникове насіння).
— Нам на Чорновола, готель «Станіславів».
— Є таке, їдемо.
— Скільки це коштуватиме?
— Та давайте гривні.
— Перепрошую, скільки ми маємо заплатити? (активно жестикулюємо).
— 20 гривень.
— Чи можете написати суму? А це далеко? Чи зможемо дійти пішки?
— Йди, говори, — це вже до іншого таксиста, напевно, більш говіркого.

Підходимо. Мовчить.

— Хто може нам допомогти? Чорновола — це далеко?
— Ну. Чорновола, Чорновола.
— Чи маємо ми обов’язково туди їхати, чи можемо дістатися пішки? Ви нас не розумієте?

Охайний, приємного вигляду водій показує нам рідні, трохи затерті, 20 грн.

— Чи можемо ми розрахуватися доларами?
— Нє.
— А де ми можемо обміняти долари на гривні?
— Гривні? — добрий таксист рахує та каже, що поїздка коштуватиме два долари. — Йдіть сідайте, він вас підвезе.

Підходимо до того, хто готовий везти.

— Скажіть, вулиця Чорновола — це далеко?
— Да-да, п’ять доларів.
— Вибачте, він нас, напевно, не розуміє. Дякуємо. До побачення.
— Тупа справа.

От і поговорили.

Інша група таксистів не настільки охоче йшла на контакт. Довелося докласти зусиль, щоб розговорити сором’язливих молодих водіїв. Нарешті дізнаємося, що відстань до готелю — 3 км, а йти туди 20 хвилин. Таксисти рукою показують напрямок.

Під час розмови з нами вони вільно говорили й між собою, бо не знали, що ми знаємо українську. Розслабилися, сміялися. Утім, один усвідомив усю серйозність ситуації та звернувся до колег:

— Чого смієшся? Ти ж нічого не розумієш?
— А що тут розуміти? Людям треба допомогти, а в них тільки долари. От, як я їм дам здачу, якщо в мене лише гривні?

Міліція не має часу

Приємні враження від таксистів ми принесли до найближчого магазину. А там вони обірвалися. Жіночка-продавець одразу всім своїм виглядом дала зрозуміти, що ми її дратуємо та заважаємо розміреному, налагодженому плину життя у вузесенькому, крихітному приміщенні. А запитували ми воду мінеральну негазовану, хліб, масло. Результату — нуль, відчуття неприємні. Совок. Англійці були б у шоці.

А от в аптеці дівчина-фармацевт, здавалося, щиро хотіла нам допомогти та була повністю поглинена добросовісним виконанням своїх обов’язків. За легендою, в одної з дівчат було розтягнення зап’ястку, в іншої — сильний головний біль. Фармацевт терпляче вислухала нашу довгу тираду чужоземною мовою, а потім пояснювала — українською, англійською, як могла. Аж трохи незручно стало за наше акторство…

Міліціонерів у нас, коли потрібно, на вулиці знайти важко. Але один таки потрапив на очі, хоч і дуже поспішав. Так поспішав, що довелося кидатися навздогін. Натомість, заклопотаний правоохоронець вдавав, що не помічає нас, не чує й лише пришвидшував ходу. От щодо фізичної форми — безперечний плюс, йому майже вдалося втекти від жінки, дарма що іноземки. Але неподалік кав’ярні «Галка» на Бельведерській ми його наздогнали. Зверталися дуже ввічливо, як до американського полісмена, навіть назвали сером:

— Пробачте, сер! Ви говорите англійською? Нам потрібна допомога!
— Ні, — тверда відповідь, очевидно, одна на всі запитання, голова напівоберта.

Що врізалось у пам’ять — красномовна сильна чоловіча спина. Сумно, що форма та посвідчення не накладають відчуття обов’язку.

* * *

У готелі-ресторани ми спеціально не ходили. На рецепціях радісні дівчата уже говорять непогано. Багато меню дубльовані англійською — хоч і жахливо, але то зовсім інша історія. Якось розкажемо іншим разом.

От, що не кажіть, а перебувати у шкірі іноземця в Івано-Франківську не надто комфортно. Дістатися кудись, знайти щось украй важко. Їм точно треба озброюватися розмовниками та заздалегідь вивчити бодай декілька українських чи російських слів. А нам? А скоро Євро 2012. А ще ми декларуємо туризм пріоритетною галуззю…

Мимоволі читаючи в очах перехожих «Що ж вони оце, бідні, забули в нас тут зі своєю англійською?», вкотре переконуємося, що загальнолюдські почуття — приязні, чесності, бажання допомогти — у більшості франківців не відняти. А от людям при посадах не завадило б хоч трохи системного підходу.

Сестри Сміт і Вессон (ПНУ)