Ірена КАРПА: Бути щасливим значно важче, ніж нещасним

Вона є однією з найуспішніших письменниць України. Вона є вокалісткою культової групи «Qarpa». Її називають скандальною й епатажною. Першу доньку вона назвала Корою, а другу Кайєю - древніми тибетськими іменами. Вона знімається у відвертих фотосесіях для глянцевих журналів. Та насправді вона залишається милою й розумною дівчиною з Яремчі - Іреною Карпою.

- Цей рік для тебе видався дуже урожайним - народження доньки, роман «Піца Гімалаї», альбом твоєї групи «Qarpa» "@ I made a man". Що це - збіг, підбиття певних підсумків, закінчення якогось життєвого періоду?

Насправді, банально збіг. Щасливий збіг - бо тепер, коли в два вуха стерео саундтрек пищально-кричальної інді-групи моїх дітей, щоби сконцентруватися, треба було б бути значно крутішим йогом, ніж я є. Альбом "набирався" купу років, я вже деколи й не вірила в те, що колись він буде готовий - ось що буває, коли все залежить не тільки головно від тебе. За книжку то я "в атвєтє", звинуватити за прострочені дедлайни нікого, крім себе, не можу. А в випадку з музикою, коли аранжувальники Артим і Артур, то... списую все на їх перфекціонізм. Та й вродило ніби, нє? Недаремно чекала Пенелопа...

- Ти згадала за перфекціонізм, від твоїх перших літературних екзерсисів до останніх спостерігається те, що можна назвати виписуванням. Ти як пишеш - з чернетками, шліфуючи кожне слово, чи включилася і понесло?

Раніше все-таки був потік свідомості в усіх його методах і проявах. Що понесло потоком, то на береги й винесло, як після повені в Карпатах: колеса, телевізори, галузки, шмаття - все, чим жив і дихав. В цьому способі писання велетенський плюс - відсутність внутрішнього цензора, внаслідок чого маємо тексти щирі, хоча часто грубі і сирі. Це щось, певно, родинне народним пісням і наївному мистецтву. Люди, що їх творили, академічної бази не мали, а пре від таких творів часто-густо значно більше, ніж від чогось вицяцькованого й хитромудрого чи загорнутого в рулони з "концепцій". З часом, коли з'являється професіоналізм і досвід як такий, щирість, здатність спостерігати дрібниці, непомітні для заклопотаного ока загалу, є дуже важливою для автора. Ну і автор, коли йому минає 20 і він розуміє, що, можливо, він таки автор, якщо його письмо вийшло за рамки щоденника і звіту френдам у ЖЖ, мусить все-таки трохи й відповідальність за приручені слова почати усвідомлювати... Тепер я, принаймні, тексти перечитую і віддаю кільком редакторам, щоб не закрався лівий фактаж чи недоречний русизм.

- Відповідальність за приручені слова - це гарно сказано. А як ти взагалі в людях сприймаєш безвідповідальність? І взагалі, де і коли закінчується твоя толерантність? Чого ти не можеш пробачити тим, кого любиш?

Гм... як порєдні християни чи буддисти, ми маємо всіх на світі любити, як самих себе. Але ж не виходить, як практика показує. От зараз я вже другий день ламаю собі голову над тим, як, окрім як кармічно, варто карати потвор штибу того 19-річного випускника коледжу, який садистично убив сотню псів, знімаючи все це на камеру й викладаючи в "кантакти", а люди (на жаль, гомініди-недолюдки так помилково називаються) це все радісно коментили, вибираючи нові способи мордування безпомічних. І що найгірше - купа "людей" стають на захист цього жирного гівнюка, мовляв, то суспільство винне, що він, такий нещасний, пішов втішатися в такому, і взагалі, правильно пацан робив, бо ж "наша власть нє может рєшить праблєму бєздомних животних". В такі моменти стає страшно і хочеться замовити інтернет-доставку пари цистерн із напалмом. От ще би точечний приціл... Бач, яка я нетолерантна.

- Недавно в інеті я прочитав такі коротенькі мініатюрки про сусідського пса вдома в твоїх батьків у Яремчі. З тебе мала би бути прекрасна дитяча письменниця, та ж сама «Піца Гімалаї» мені пахла Нестайком. Не думала про це, тим більше зараз, коли в тебе вже і Кора, і Кайя?

Ой, думала завжди. Вдасться колись написати справжню дитячу книжку - таку, щоб і дорослих перло, і дітей (як в того ж Нестайка чи Джоан Роулінг) - буду вельми щасливою Карпою. А Кора-Кайність мусить мені в цьому допомогти: моніторинг цільової авдиторії можна робити, не виходячи з дому.

- Як взагалі в тебе це відбувається? Ти заставляєш себе сісти за стіл писати, те що називається "ні дня без рядка", чи пишеш тільки тоді, коли торкнуло, навіть серед ночі?

Ні, з самодисципліною в мене не склалося з дитинства... Але от "Піцу" дуже аврально доробляла - в польових умовах під Тибетом, де мала якийсь місяць часу, поки мама на місяць взяла до себе Кору в Україні... А до того я сусолила, збираючи нотатки, десь аж кілька років. Діти помагають усвідомити минущість життя - з їх появою стає критично мало часу, тож найліпше буде, якщо ми вибудуємо для себе рейтинг важливих речей. Боженька нам дав життя не тільки для продовження роду, нє? (От зараз це скажу цим двом мавпам, що верещать дурними вредними голосами.) Словом, я про те, що кожне окреме людське життя - велика цінність. Марнувати гріх. Тому кожна домогосподарка, яка колись мріяла написати детектив, кожен офіс-щур, який завжди хотів видертись на гору чи намалювати картину, мусять таки відставити все вбік і таки зробити це. Інакше вибухне голова і нікому буде й поплакати над її шматочками. А в процесі творчості приходить звільнення - щур перестає бути щуром, а тета від баняків - тетою від баняків. Бо ж гикає десь у кожному з нас шматок божественної природи.

- Тепер від літератури до музики: як ти вибудувала пріоритети?

Пріоритет - якість. Пріоритет - енергетика. Розпливчасто воно, звісно, звучить - "енергетика". Але справжнього успіху досягають тільки ті гурти, які самі на сцені кайфують від того, що роблять, і посилають ці вселенські хвилі щастя для щастя тим, хто готовий сприймати (щастя тут, радше, в контексті буддизму, ніж вживання екстазі). Бути щасливим - наше метазавдання в житті. І це насправді значно важче, ніж бути нещасним... А практичні дії з "контролю якості" дуже прості: заняття вокалом, диханням, йогою і елементарним спортом, врешті-решт. Ну і "переперевірка" - це слухати те, що створилося багато років тому, в якомусь геть нейтральному місці - чужому місті чи в горах. Все зразу лізе на правильні полиці. Дуже тішить бачити людей, які, як кажуть, "виростали на нашій музиці" - якісь старі-старі альбоми "Фактично Самих" - де вони їх викопали, ці теперішні першокурсники Могилянки чи Драгоманова? Я останнім часом зачастила щось лекції давати - заграв забутий синдром викладача чи що?

Дуже характерно, що справжнє мистецтво так чи інакше знаходить свій шлях до того, хто готовий його сприймати. І якщо важити мистецтво унціями, каратами чи кілограмами, в нашій музиці його очевидно більше, ніж у моїх книгах. В моєму разі музика твориться геть у наївний спосіб - я просто з повітря ловлю ідею. Нотно я майже цілковито безграмотна, геть недавно почала трохи вникати в теорію, бо ж встидно межи люди йти. Зате що з ефіру вловив - то вже твоє. І ні грама Его в тих мелодіях нема, саме лиш чисте (не моє творіння). Концепція скриптора плавно переноситься у світ компонування музики.

- Тебе досить часто можна побачити по телевізору у всіляких програмах штибу світських хронік. Що це - частина роботи, піар чи реальне бажання жити так званим світським життям, яке, ніде правди діти, в українському варіанті виглядає досить комічно, щоб не сказати жалюгідно? Для чого це тобі?

Та в "світському житті" ми якраз вкрай рідко з'являємося, лише тоді, коли є щось сказати, окрім того, по чім брала шлюбні мешти і «гдє січас папа маєво рібьонка». Насправді більшість "світських левиць" виглядають, на жаль, явно нещасними людьми - шкода, що глядачу це не зрозуміло: в українців гіпертрофоване бажання "статусності" - за рахунок часто-густо власного життя. Я намагаюся бути там, де є що сказати: а раптом комусь допоможе. Навіть на рівні "бугагага" - якщо хтось сміється з мого коментаря, значить, уже трохи йогою позаймався... Це ж ціла школа йоги - йога сміху. А взагалі є речі, які хвилюють мене більше за все: ставлення до тварин, питання освіти, мови, громадянських свобод. Не люблю, коли з чергового покоління українців "перевіреними способами" намагаються зробити чергове покоління бидла, рабів. Намагаюсь нагадувати людям про їхню силу.

- Насамкінець - Ірена Карпа, успішна письменниця, вокалістка культової групи, щаслива мати і дружина - як кажуть, що ще потрібно? А от справді, що тобі ще треба?

Максимум усвідомлення.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ