Вибух українського духу

Сім років уже відділяє нас від того часу, коли український народ породив феноменальне явище, відоме під назвою Помаранчева революція. Всенародний протест проти фальсифікації тодішньою владою президентських виборів відбувся без жодного насилля, продемонструвавши світові винятково високий рівень толерантности й культури українців. На жаль, нині доводиться констатувати, що величезний всенародний потенціал, який породив український Майдан, був великою мірою змарнований.

А як нині, з відстані років, сприймається Помаранчева революція? Є вона для українців — поразкою чи перспективою? Наскільки можливе продовження в майбутньому подібних до цього вибухів національного духу? Яке місце Помаранчева революція займає в історії сучасної України, з якої її намагається випхати чинна влада? Чи є чергова річниця помаранчевого Майдану приводом для святкування чи відзначення? Міркуваннями про це на засіданні політичного клубу при газеті «Галичина» ділилися активісти прикарпатського помаранчевого Майдану: Роман Шевчук, Микола Зелінський, Володимир Олійник, Василь Попович, а також художниця Тетяна Павлик, у творчості якої тема Помаранчевої революції посіла важливе місце.

Роман Шевчук, колишній координатор від Івано-Франківської області на помаранчевому Майдані:

— Це була потреба українського народу захистити свої права. Народ піднявся. і не лише в Києві, а й у кожному місті та містечку були свої майдани. Згадую село Бовшів Галицького району, де люди складалися по гривні-дві і везли гроші до столиці. Вони що, за Ющенка йшли, за Тимошенко? Ні. Вони йшли тому, що відчували себе українцями. Це був вибух національного духу. Гадаю, говорити, що це перемога чи поразка, не варто. Як на мене, це була внутрішня необхідність кожної людини піти й захистити свої Богом дані права. Національний дух підняв народ і повів на майдани. Люди не йшли заради когось із лідерів, вони йшли заради своїх національних інтересів. Ніхто не йшов за гроші й вигоду. Народ піднявся, окрилений внутрішнім поривом. і в майбутньому, якщо обмежуватимуть права людини, посягатимуть на національні інтереси, народ буде підніматися і захищатиме себе. На це має прийти момент, адже ми не можемо робити постійні революції та майдани. Проте якщо народ уже підніметься, тоді годі буде його зупинити. Люди провели мирну революцію, сподіваючись на зміни. Їх обдурили один раз. Наступного разу, якщо будуть дурити, вони вийдуть навіть з вилами.

Оксана Процюк, журналіст:

— Що би мало таке статися, щоб аж такою була реакція?

Р. Шевчук:

— Останнім часом мене найбільше вражає повернення до русифікації теле- і радіопростору. Наприклад: днями я перемикав телевізор з каналу на канал. і в результаті — з 14 каналів на восьми лунала російська мова, на двох була реклама, а місце українській мові залишилося лише на чотирьох. Це питання важливе і доволі драстичне. Проте нині чільними будуть соціальні проблеми, заради вирішення яких і підніметься народ.

Я вважаю, що якщо не буде ніяких кардинальних змін, рухів до того, аби Україна йшла в Європу, Євросоюз, то народ підніметься. Але це повинно дійняти людей.

Звісно, Помаранчева революція має бути вписана в історію України, оскільки це людська пам’ять. Це так само, як козацькі повстання, створення ЗУНР, УНР, боротьба УПА. Згадайте обличчя Майдану. Як вони світилися, якими щасливими були люди! У мене від радості сльози текли з очей, коли я на них дивився. і це повинно залишитися в пам’яті наших нащадків...

Святом 22 листопада я не вважаю. Ми просто виконали свій громадянський обов’язок, про що, звичайно, потрібно згадувати. На мою думку, досить святкувати. Потрібно трохи працювати...

Микола Зелінський, депутат обласної ради, ВО «Батьківщина», колишній координатор «Студентської хвилі» Івано-Франківської області в місті Києві:

— Помаранчеві майдани стали полем битви між обкраденим народом і тими, хто розкрадав народну власність, бізнесом, який усвідомлював небезпеку, та донецьким кримінальним кланом, між тими, хто хотів будувати справді Українську національну державу, і тими, хто бачив її як придаток Росії...

Як на мене, Помаранчева революція мала чимало досягнень, серед яких — відсутність громадянських конфліктів усередині України, досвід проведення демократичних парламентських виборів, встановлення відносно демократичного режиму, поступове зближення з ЄС і утвердження відносної свободи слова. До поразок я б хотів зарахувати поширення корупції, нездатність позбутися залежности від Росії, невдалу євроінтеграційну політику, відсутність незалежної та справедливої судової системи, низький рівень життя населення, неефективну економічну модель та нездатність вступити до НАТО.

Це ж треба, щоб Україні так не пощастило з людиною, яка на Майдані проголошувала одні гасла, а після Майдану відразу їх забула та замінила всіх соратників по революції у своїй команді на ворогів цієї революції. В. Ющенко своїм катастрофічно неефективним керуванням привів до влади Януковича і його команду з Партії регіонів. Команду, яка розпочала згортання демократичних інституцій в Україні, напад на українську мову та культуру і повномасштабне переміщення в бік Росії. Команду, яка не розв’язує соціально-економічних, житлово-комунальних проблем, не бореться з економічною кризою, а займається політичними репресіями проти лідерів опозиції з метою відвернути увагу громадян від реальних та повсякденних проблем.

Помаранчева революція та сьогоднішні акції протесту підприємців, пенсіонерів, «чорнобильців», «афганців», акції на захист лідерів опозиції є перспективними проявами, які випереджають великий народний бунт. Бунт, у результаті якого український народ отримає черговий шанс на краще майбутнє, і цього разу ми свого не прогавимо.

«Революція на граніті», акція «Україна без Кучми», Помаранчева революція — це події новітньої незалежної України. Це прояв українського суспільства до самоутвердження особистої та національної гідности, оскільки кожен учасник майдану почувався особистістю, і я хочу щоб у майбутньому мої діти знали та вивчали про це на уроках історії.

Усвідомлюю, що ми програли «помаранчеву битву» для того, щоб згодом виграти «війну». А програти допомогли антиукраїнські сили, які не поділяли «помаранчевих» цінностей, сили, які підступно та навшпиньки зводили нанівець результати Майдану, зокрема перехопивши гасла масових протестів.

Але я жодного разу не шкодував та не шкодуватиму, що був активним учасником Помаранчевої революції. Для мене та моїх однодумців це свято перемоги не Ющенка, а перемоги над кучмізмом та системою кланово-олігархічного режиму, свято власної перемоги, яка довела кожному з нас, що тільки разом можна подолати корупцію, ліквідувати олігархічний лад, змінити систему правосуддя та модернізувати економіку.

Р. Шевчук:

— Або будемо переходити на всі імена, або не згадуватимемо нікого. Винні всі — і Тимошенко, і Ющенко, ті партії, які були біля владного керма.

Володимир Олійник, депутат обласної ради, «Наша Україна», колишній голова страйкового комітету ІФНТУНГ:

— Коли готувався до теми політклубу, переглянув торішнє відео на одному з місцевих сайтів, де опитували людей стосовно Помаранчевої революції. Багато-хто з них казав щось на кшталт: Майдан відкрив людям рот, відкрив розум і очі, Майдан приніс свободу і демократію. Одного разу я мав можливість у неформальній обстановці спілкуватися з В. Ющенком. і він казав приблизно таке: «Був змінений устрій держави на парламентсько-президентську, а більшості в парламенті я ніколи не мав. Щоб навести порядок, треба було діяти жорсткими методами? Ми боролися за демократію, то чи мав я право діяти іншими методами?».

Поза сумнівом, Помаранчева революція — це перспективний крок. Звичайно, що ми обирали Ющенка, проте найперше захищали свої голоси, своє волевиявлення, свою свободу. Я добре це усвідомлюю, бо керував на нашому місцевому Майдані чотирма тисячами студентів з ІФТНУНГ.

Помаранчева революція зі своєю демократичністю й толерантністю була репетицією справжньої народної революції, бо дала людям їх основні свободи. Ми тоді говорили «свободу не спинити» і нині так говоримо. Чинна влада діє без ривків, вона повільно стискає пружину. І вже несолодко живеться пересічному українцеві, який нині не може купити те, що міг ще купити два роки тому. Вибух можливий, проте народ ще не дозрів, ще не настільки стиснулася пружина.

Чи потрібно вписувати революцію в історію України? Поза сумнівом, це була подія не лише українського, а й європейського масштабу. В рамках проекту «Школа лідерів» спілкуюся зі старшокласниками, які вивчали у попередніх книжках події помаранчевого Майдану. Та всі вони керуються передусім розповідями своїх батьків. Тому свободу не спинити, а правду не приховати.

День Свободи молодь області відзначає в різних масштабах. Я хотів би згадати про всіх, які були творцями «помаранчевих» подій на Прикарпатті. Спочатку Юрій Міндюк — керівник об’єднаної мережі «Штурм», до якої ввійшли мережі: «Пора чорна», «Пора жовта», «Чиста Україна» і проющенківська «Студентська хвиля». Я, зокрема, відповідав за цю мережу в ІФТНУНГу. Руслан Марцінків був відповідальним у штабі В. Ющенка за роботу з молоддю. Андрій Грималюк і Василь Попович — відповідальні за мережу в Прикарпатському університеті. Відтак долучився Святослав Якібчук — голова страйкового комітету студентів медуніверситету. Микола Зелінський тоді приймав людей у Києві, Ростислав Держипільський був на той час керівником «Молодіжного собору» і т. д. Ми товаришуємо і часто збираємося. Також організовуємо спільно студентські заходи, популяризуємо музику Майдану, показуємо фільми з революції, проводимо українські дискотеки.

А святкувати День Свободи варто. Адже це був переломний момент у свідомості людей. Це така подія, після якої люди живуть трошки інакше, дихають інакше, з владою спілкуються інакше, права свої відстоюють інакше... Майдан — найвеличніша знакова подія часів незалежности Української держави. Дай Боже, щоб нам не довелося вписувати в історію ще один Майдан, та вже кривавий! Влада Партії регіонів на це напрошується. А народ довго не терпітиме знущань над собою і державою...

Тетяна Павлик, художник:

— Я відчула на собі атмосферу помаранчевого Майдану. Тоді у всіх горіли очі, усі були такі доброзичливі один до одного, неначе брати і сестри. і це відчувалося навіть поза Майданом — у транспорті, крамницях... Можна було спостерігати, як люди змінилися у ставленні один до одного, навіть російськомовні кияни були надзвичайно доброзичливими...

Однозначно, це перемога людського духу і переломний момент, коли пересічні люди змогли відстояти свою гідність, бо відчули, що їхня сила — в єдності. Звичайно, що й зі смутком згадую ці події, оскільки не виправдалися наші сподівання. А було таке піднесення! Як ми прагнули змін! Мені хотілося малювати, творити, підтримати і надихнути наших лідерів. Я тоді намалювала картину «Як на небі, так і на землі» для Віктора Ющенка, на якій був зображений архістратиг Михаїл зі своїм військом. Все це було у помаранчевих кольорах. З огляду на те, що малюю аквареллю, мені було нескладно: я скрутила роботу в рулон, спакувала в тубус і передала йому.

Нині в людей дуже велике розчарування. Проте, як на мене, нам усім треба було пережити якийсь урок, бо просто так переломний момент у свідомості не відбувається. Відразу не можна стати на щабель вище. Це урок, який дуже добре треба вивчити і зробити правильні висновки. Все-таки для нас це велика перемога. Тому, без сумніву, треба вписувати Помаранчеву революцію в історію. А також святкувати цей день. У душі я святкую День Свободи завжди. Вітаю з цим святом батьків, друзів, а вони вітають мене. В сім’ї згадуємо ці події. За вечерею випиваємо навіть келих вина. Але основне — святкувати в серці, в пам’яті.

Василь Попович, депутат обласної ради, колишній голова страйкового комітету ПНУ ім. В.Стефаника:

— Українське суспільство є патріархальним. Наша історія має особистісне забарвлення. Ющенко був символом помаранчевого Майдану. І нікуди ми нині від цього не дінемося. Цей чоловік стояв на чолі цього всього й отримав карт-бланш. Це була перемога Ющенка і його команди як на центральному, так і на місцевому рівнях. і в Києві, і на місцях представники його команди посіли владні крісла. Відповідно вони мали працювати для людей... Помилка людей полягала в тому, що вони не проконтролювали цю владу до кінця. Її просто відпустили у вільне плавання. і коли Віктор Андрійович хотів підписати меморандум з Януковичем, ми просто цьому не дали оцінки. Адже Янукович тоді втік у Донецьк і навіть не давав про себе чути. А Ющенко витягнув його на свій рівень і дав можливість бути рівним йому політиком. Є помилка, і ми повинні про неї говорити. Так, це було свято українського духу... Для тих, хто розчарувався, треба сказати, що політика — це не якесь чаклунство, яким варто зачаровуватися чи розчаровуватися. Є так, як є. Треба реально сприймати події. Як на мене, то це не була революція, оскільки революція передбачає докорінну зміну системи. А систему ми не змінили. Ющенкові люди користувалися попередньою системою. Більше того, йому нав’язали політичну реформу, яка обмежила його повноваження. Відповідно він не мав можливости повноцінно керувати так, як це робив Кучма. Отож це була електоральна, виборча, демократична революція. Тобто люди вийшли і захистили своє волевиявлення. Далі почали вивертати назовні всі внутрішні конфлікти у «помаранчевій» команді. і все це призвело до того, що електорат Ющенка розчарувався першим.

...Нині немає соціальної напруженості, яка б спричинила нову революцію. Так, я погоджуюся з п. Романом, що вона б уже не була танцювальною. Бо люди просто так, не побачивши реального результату, уже б не розійшлися. Нині гайки закручують, і здається, що люди здатні тільки на те, аби провадити лише «кухонну» політику. Тобто обурюватися, лаяти владу. Це нагадує період перед «Україна без Кучми». Це тиха депресія. Чому так? Тому, що люди не довіряють нинішнім політикам. Нема політичної сили, яка б організувала й очолила боротьбу за зміну влади.

Помаранчевий Майдан — це історична подія, яка заслуговує на місце в підручниках. Проте важливо, хто писатиме ці підручники і як інтерпретуватимуть ці події.