Туристи люблять Прикарпаття, щороку їх більшає

Мирон Мицан, краєзнавець і громадський діяч, який виховав не одне покоління івано-франківських гідів, помер наприкінці жовтня. Він завжди переймався пам’ятками історії та культури в області, був автором цікавих та актуальних публікацій, зокрема книги «Станиславівські вежі». Ця стаття – остання в його доробку, тепер уже посмертна публікація…

Туристи люблять Прикарпаття, щороку їх більшає. При цьому левова їх частка через Івано-Франківськ лише проїжджає. Без зупинок. Бо що може запропонувати місто, яке туризм лише декларує? Коли турфірми не проводять оглядових екскурсій, як у багатьох інших містах? Та не це головне. Що в нас можна подивитись, які туристичні продукти з’явилися за останні роки та що планується створити в майбутньому?

У сімдесяті роки минулого століття Івано-Франківськ своїми кварталами наблизився до берегів Бистриць, розширив за рахунок прибережних лугів площу свого екологічного поясу та став одним із найбільш озеленених в Україні. Проте, нині цього вже недостатньо. Особливої уваги щодо зелені (не кажучи вже про архітектуру) вимагає центр міста. Колись він вигідно відрізнявся від теперішнього та інших міст – чи не на кожному другому будинку вився дикий виноград. Це зворушувало, створювало затишок, милувало око, рятувало від вихлопних газів. Місто було неповторним. Вертикальне озеленення доцільно відновити – це не вимагає великих витрат, результат буде швидким і надовго поверне Станиславову втрачене обличчя. Інші роботи з озеленення мають проводитись дбайливіше та продуманіше, особливо на вулицях, що ведуть до площі Ринок.

Ці вулиці впродовж століть при рухові ними в напрямку площі вже працювали на сприйняття її забудови, планування, історизму. Площа Ринок повинна не тільки зберегтися, але й посилити своє звучання як історичне ядро міста. Сучасне будівництво має враховувати цю особливість, не порушувати її, як зараз, а навпаки – розкривати містобудівне значення та всіляко сприяти підвищенню інтересу до площі в мешканців та гостей. Для цього треба створювати міфи та легенди, цікаві турпродукти й робити це планово.

Наприклад, якби кожного забудовника заздалегідь зобов’язати з підвалів новозведених будівель робити ходи до мережі вже існуючих, але забутих, історичних підземних поверхів, то ми мали б у центрі міста великий підземний лабіринт. Розвиваючи його, доповнюючи освоєними автентичними та змодельованими новими ходами, фрагментами склепінь, давніх складів, тюремних камер, діорамами облоги міста, вітринами холодної зброї та старовинних монет чи чогось іншого, ми б отримали туристський продукт, аналогів якому немає ні в Україні, ні в усій Східній Європі. Дорого? Так. Але в інших містах для цього немає навіть передумов…

А поки що на площі Ринок влітку лише п’ють пиво. А, напевно, ніхто б не відмовився (але ніхто й не пропонує) піднятися на Ратушу, де колись цілодобово чатувала сторожа, глянути на місто з висоти пташиного польоту. Людям було б цікаво, а місту – гроші, хоч і невеликі.

Подивіться на знак із містами-побратимами – скільки їх? Найбільше – польських. Кожне із цих міст, певно, із задоволенням погодилося б узяти участь в реалізації проектів відновлення історичного Станиславова. Мають бути довготривалі двосторонні проекти, та не тільки з Польщею. Лише в першому півріччі цього року Україну відвідали понад 4 млн. іноземних туристів. Причому з країн, які раніше не вирізнялись до нас помітним інтересом, – з Австрії, Чехії, Великої Британії, Італії, Франції.

Одним із пріоритетів зацікавленості більшості туристів є міське середовище, збереження та використання історичного духу.

Історична забудова Івано-Франківська – понад сотню об’єктів – вимагає прийняття комплексної програми її збереження, яка б визначала конкретні заходи, споруди, напрямки їх подальшого використання, обсяги фінансування з бюджетів всіх рівнів та інших джерел, терміни виконання реставраційних і ремонтних робіт. Така робота масштабна та тривала. Проте є два об’єкти, які потребують особливої концепції розвитку та вимагають уваги уже тепер – Народний дім (Шевченка, 1) і Палац Потоцьких (Шпитальна, 5).

Народний дім (він же – Громадська будівля, 1913 р., готель «Австрія» – до 1919 р., «Одеса» – період ЗУНР, «Варшава» – 1921-1938 рр.; «Дністер») – починаючи з нього, міська архітектура остаточно переорієнтувалася на модернізм і функціоналізм. Його збудували на українські гроші. Його історичне значення (ЗУНР, злука і т. д.) важко переоцінити. Тож ця споруда гідна уваги та загальнонаціонального визнання – тут можна говорити не лише про екскурсійний туризм, але й про патріотичне виховання.

Палац Потоцьких (1672-1682 рр.) у нинішньому стані палацом не виглядає. Проте це місце, від якого віє старовиною. Тож за бажанням і з інвестиціями він може стати місцем, від якого повіє духом високої культури. Серед комплексу музеїв і виставкових залів, які тут можна і слід розмістити, на чільному місці має бути музей роду Потоцьких – не тільки й не стільки як польських шляхтичів і жорстоких кривдників українців, а в першу чергу – як будівничих, меценатів, воїнів. Це мав би бути музей сміливого та правдивого викладу історії польсько-українських взаємин.

Вдалим історичним і сучасним прикладом подання цих взаємин є Меморіальний сквер. Уже тепер можна сміливо сказати, що він є окрасою міста та улюбленим місцем не тільки для місцевих жителів. Є, і не поодинокі, шанувальники старовини й краси, які спеціально приїжджають до нас, щоб його побачити.

Реконструкція скверу – це тільки частинка тієї велетенської роботи, яку слід провести, щоби змінити місто, надавши йому європейського шарму. І місто дійсно невпинно та швидко змінюється, проте так само швидко втрачає своє національне обличчя. Реклама, назви, вивіски. Життя не тільки підказує, а й вимагає – всі назви всіх закладів повинні в обов’язковому порядку погоджуватись спеціальною службою при міськвиконкомі. Дивно, прикро, але факт: наше місто поволі, але все впевненіше та агресивніше починає говорити суржиком. Експансія чужого в Івано-Франківську загрожує знищенню його власного українського національного духовно-культурного продукту, що вироблявся протягом кількох століть, із втратою якого місто стане нецікавим як для внутрішнього, так і для зовнішнього туриста.

У світі нема ідеальних суспільств, він зітканий із суперечностей, цивілізаційного суперництва та проявів глобалізму, який веде до національного виродження та одноманітності. Тому, рятуючись від тої одноманітності, люди й подорожують. Інтерес до національного у світі зростає і в перспективі буде тільки підвищуватись.

Пригадую невдоволення туристів зі Східної України, які спеціально приїхали в наше місто пізнати його та насититись україністикою. Незважаючи на всі намагання, їм це не вдалося. Вони поїхали розчаровані, поїхали в інше місто…

В Україні багато туристичних центрів – Київ, Львів, Одеса, Кам’янець-Подільський. Є об’єкти, занесені до списку ЮНЕСКО. Івано-Франківськ поки що туди не потрапляє. Але стати справжньою туристською столицею нашого туристського краю може та має для цього всі підстави. Місто просто зобов’язане це зробити.