Обов’язок вимагав великої жертовності

Надворі жовтневий падолист. Перші приморозки безцеремонно роздягають дерева, похилили свої голівки хризантеми. Все довкола в очікуванні справжніх холодів. Тихого надвечір’я, зіщулившись, коломийці поспішають кожен до своїх теплих домівок. І він намагається прискорити ходу, лише роки вже не ті, не відпускають обігнати людей. Поспішає на проби хору «Просвіта» до Народного дому. Дорогою доганяють думки, одна одну кваплять… І чого бракує цим людям, що так ворогують між собою, і різнокольорові політтечії напливають одна на одну, намагаючись знищити слабшого… Немає єдності, любові між людьми, поваги, змагає ненависть, заздрість, лукавство, зрада, намагання повернути історію назад…

Під ногами шурхотить опале листя. Свято Покрови заторкнуло давні події, спогади про вояків УПА, від яких обов’язок перед Вітчизною вимагав великої жертовності, посвяти, шляхетності й сили духу.

Мирослав Ромаш, уродженець Заболотова, 1923 р.н., випускник Коломийської гімназії, колишній багатолітній в’язень сталінських таборів, пригадує далекий 39-й рік. Гноблені поляками українці очікували добрих змін, гостинно зустрічали «визволителів». При в’їзді до Заболотова будували святочну арку, для якої 16-го підлітка Мирослава послали нарубати смерекових галузок. Коли назбирав оберемок хвої, почув наказ старшого шкільного приятеля-оунівця: «Кинь то з рук! Чого радієш, що, очікуєш сталінського раю?!»

Відколи чужинці почали відправляти невинних людей в сибіри, зрозумів, настала найвища пора і для нього боронити рідний край. Влітку 1940 року присягнув на вірність Україні в першій п’ятірці заболотівської станиці ОУН наймолодшим на псевдо Русявий або Р. Удома майже не ночував, був серед бійців озброєного загону правопорядку, адже червоних окупантів змінили коричневі, які відразу хижацькими діями показали, що українська земля їм потрібна для східної колонії.

1942 року вступив до Львівської політехніки, де не раз зазнавав переслідувань через підозру в зв’язках з ОУН. Коли фронт наблизився до Львова, студентів направили на термінові роботи. Разом з іншими Ромаш будував дорогу, яка діє й тепер, це — від станції Клепарів до Підзамчого в обхід головного вокзалу.

Восени 1944 року залишив другий курс навчання, перейшов у Карпати до лав УПА. Не раз на замінованих полях на юнаків чигала смерть. У Космачі його направили до куреня Скуби сотні Цигана. Пам’ятає перший бій у Брусторах, рейд на Снятинщину, запеклий бій у Рудниках, де загинув четовий Нечай. Будучи бунчужним сотні Цигана, під проводом командира загону Грегота брав участь в бою за Космач.

Голод, дошкульні морози, втрата побратимів вкрай виснажували людей. Все важчою ставала боротьба з ворогами. Якось, відступаючи після бою у Березови, захворів на тиф. Лікувався в Верхньому Березові в Геників.

Великодньої шостої травневої неділі 1945-го його заарештували. Допитували в пивниці яблунівського НКВС, в коломийській тюрмі (приміщенні колишньої гардинної фабрики). Серце стискається від спогадів про нелюдські тортури, яких зазнали невільники. У кожній камері мучилися по 40-60 людей в очікуванні вироку, яких щоночі викликали на допити. Змушували лягати долілиць упоперек лавки, руки зводити за спиною, а слідчі розгойдували за ноги, били прутами, ламали пальці в дверях. Нарешті, як ніж у серце, вирок — двадцять років каторги. Коли перебував під слідством, передач не отримував: тата уже не було серед живих, брат — на фронті, маму вивезли з трьома дітьми в Хабаровський край. До Воркути засуджених везли як худобу. Три дні без їжі, опісля дали напівсире волове солоне м’ясо. Багато цього не витримали, померли від скруту кишок. Тіла викидали по дорозі з вагонів як непотріб.

На Різдвяні свята 1946 року вночі прибули в засніжену тундру до бараків, у кожному з яких — три-чотири сотні ув’язнених. Кашель, стогін, при будь-якому спротиві — розстріл. У чому працювали — в тому вогкому одязі й спали. Ложки робили з алюмінієвих смужок, їли сяку-таку баланду з консервних бляшанок. Людей змушували забути свої імена. Перекличка лишень за номерами. Ромаш відкликався на: Щ-593, у штрафному таборі Ж-750. На вугільних шахтах працював електриком.

Згадує своїх соратників по духу, через нелюдські умови праці більшість з яких залишилася невічно в сибірській мерзлоті.

Звільнили 1956-го, в якому поєднав свою долю з колишньою воркутинською каторжанкою, засудженою за приналежність до ОУН. Безмежно були щасливі, коли народився первісток. Але й тоді в мирний час не обійшлося без жорстокості большевицької системи: відбуваючи службу в армії під Монголією, дістав опромінення й помер.

Від 1969 року пан Ромаш у Коломиї. А до того працював у шахтах Сибіру, вчився в Воркуті на вечірньому відділенні Ленінградського гірничого інституту. Разом з люблячою дружиною виховали в вивели в люди доньку, яка теперішнього часу є викладачем у Коломийському медучилищі, зять — хірург-онколог. Дочекався двох онучок, які вже заміжні, старша працює у правничій галузі у Франції, молодша — фармацевтом в Івано-Франківську.

Час не немилосердно креслить людські долі. Наприкінці вісімдесятих став вдівцем, отож мусить сам собі давати раду. Ще доглядає за садом, квітами, грядками. Не пропускає репетицій і концертних виступів як в Народному домі, так і на виїздах з народним хором «Просвіта», де заслужив шану й повагу, є активним членом міськрайонних організацій Товариства політв’язнів і репресованих, Коломийської станиці Братства ОУН-УПА, щонеділі відспівує з хором «Просвіта» службу Божу в церкві Св. Йосафата.

...Тчуть безупинно натруджені літа полотно життєве, то чорною ниткою, то червоною. Не так давно відзначив дві вісімки свого життя. Тепер би ще жити й радіти незалежній Україні. Та болить душа колишнього політв’язня, бо ще багато на рідній землі «освободітєлєй», які органічно ненавидять Україну та її мову.

На зорі свого 89-ліття просить в Бога здоров’я, аби дочекатися правнуків, аби нащадки ніколи не зазнали большевицького уярмлення, яке довелося пережити їхньому незламного духу поколінню.