Нижньовелесницьке розпуття, або Чому ж надвірнянського фермера виживають із Коломийщини?

У цій історії з життя прикарпатської глибинки, в якій віддзеркалюються всеукраїнські реалії, неймовірне насамперед те, що в с.Нижній Велесниці Виноградської сільради Коломийського району збереглася майже в первинному стані колишня колгоспна ферма, довкола котрої й розгортаються головні події повісті, яку збираємося розповісти. Звісно, нині цей порожній тваринницький комплекс перебуває в доволі пошарпаному вигляді. Але порівняно з долею таких об’єктів в інших селах області, від яких нерідко позоставалися лише зарослі чортополохом фундаменти, можна сказати, що в цьому селі господарський двір, де ще не так давно не лише утримували худобу, а й зберігали і терли льон, сушили збіжжя, дивом уцілів.

Утім, як стверджують окремі жителі цього населеного пункту на сто з гаком дворів, ферма навряд чи вистояла б під перемінними вітрами сьогодення, якби її не взяв в оренду Ярослав Пушкар, господар із с.Камінни Надвірнянського району, що лежить майже поряд — за чотири кілометри їзди путівцем. Цей фермер і сам справляє колоритне враження. Економіст за освітою, він вирощує й реалізує селянам з усієї округи, а також із Тернопілля та Львівщини молодняк таких відомих у світі високопродуктивних свиней м’ясної породи, як ландрас, уельс, угорка, гемпшир. В управлінні ветеринарної медицини району кажуть, що маточне поголів’я цього ґазди — одне з найкращих в області. Добре відзиваються про нього і в управлінні агропромислового розвитку РДА.

Може, цих відгуків і не було б, якби Я.Пушкар не був фанатом своєї справи. Він не лише вивчив усі тонкощі догляду за тваринами, а й освоїв ази ветеринарного мистецтва. І тепер, коли треба, навіть самотужки робить нескладні операції своїм свинкам. У разі чого надає допомогу в тому й господарям із навколишніх сіл: підкаже, як вилікувати тварину, котра захворіла, чи й власноруч врятує її від загибелі. Вже й не говоримо, що самотужки приймає роди у свиноматок зі стада, яке утримує. Тобто чоловік доводить повсякденною працею, що й розводити свиней можна так само гарно і з любов’ю, як, скажімо, вирощувати квіти чи плекати сад.

І один у полі господар...

Але феномен його і в тому, що відколи узяв той майновий комплекс в оренду, він не стільки займається улюбленим ділом, скільки захищає свою ферму від нападів з боку силових і контрольних структур, адміністративних і судових органів району й області. Причому тримає кругову оборону, хоч як і один у полі воїн, але наразі вправно. За ці роки зокрема лише в судах відбув стільки правових баталій, що, за його словами, здобув на практиці ще одну вищу освіту — юридичну.

— Доки ферма пустувала, вона мовби й нікому не була потрібна, — розповідає Ярослав ПУШКАР. — Та щойно збори пайовиків села своїм рішенням від 20 серпня 2007 року віддали її мені в оренду на три роки з правом викупу її майна, знайшлися люди, які взялися викурювати мене звідси. Почали того ж дня, точніше, вночі на 21 серпня. Вранці приїжджаю на ферму, а там вибито вікна у стайнях. Потім розібрали стелю й викрали всі дошки з неї саме в тому приміщенні, яке я взявся пристосовувати під свинарник... А на нині, як мовиться, нема ліку таким випадкам: і свиней випускали в поле, щоб вони порозбігалися, і пробували отруїти воду в криниці, яку я викопав у дворі, бо колишній водогін не діяв, і підпилювали кілька разів дерев’яний місток, яким доїжджаю до ферми на мотоциклі, через що я сторчголов падав у річку. Що й казати! Навіть списки пайовиків, по яких я мав виплачувати оренду, мені умисне не давали, щоби звинуватити мене в невиконанні цієї умови договору. Тому я два роки не міг видати людям ні копійки, доки не домігся через суд, аби в моє розпорядження таки видали той перелік пайовиків...

За цей період я відбув понад 90 судових засідань за вісьмома позовами проти мене. А всього довелося більше 180 разів відриватися від роботи й виїжджати до Коломиї та до обласного центру, щоби чи то взяти участь у судовому засіданні як відповідач, чи дати пояснення у прокуратурі, в управлінні СБУ, у відділі боротьби з організованою злочинністю чи в іншій інстанції у зв’язку з черговою скаргою на мене. Отак усіма можливими способами окремі нижньовелеснянці хочуть відібрати в мене господарський двір.

Власне, мені й не була потрібна вся ферма. Я просив лише половину стайні. Проте мені відповіли: забирай усе або ж не одержиш нічого. Тож я змушений був узяти на себе відповідальність за весь майновий комплекс і зобов’язався сплачувати щороку орендну платню — десять відсотків його вартості, яка сягала тоді майже 50 тисяч гривень. Але все одно це було вигідніше, ніж будувати новий свинарник. Чи відаєте, що означає спорудити в нинішніх реаліях, в умовах наскрізь корумпованого суспільства сучасне приміщення такого типу? Це наче сотворити біблійне чудо. Я знаю, бо вже три роки домагаємося з дружиною виділення земельної ділянки під таке будівництво в Камінні, де маємо основне господарство.

Тому попри всі випади я домігся відновлення електричного освітлення стайні, яке було припинене через заборгованість у сплаті за надані елктропослуги, — правда лише через рік, у листопаді 2008-го, бо то вельми непроста річ, налагодив нову систему водопостачання приміщення. Й аж тоді, коли створив усі умови, і привіз сюди свиней. А також вирішив і собі замешкати біля них, аби мені не понищили стадо. Для цього переобладнав тутешній пункт штучного запліднення в оселю для проживання — з ванною та іншими побутовими зручностями. Тим часом у травні 2010-го збори пайовиків продовжили договір оренди зі мною ще на три роки і я викупив уже понад 53 відсотки майна комплексу. Причому купував майнові сертифікати в селян у півтора раза дорожче від їхньої вартості.

Мені не так легко вибратися звідси, чого від мене вимагають, влаштовуючи капості та судилища. Бо надто великі кошти витратив як на те, що зробив тут досі, так і на послуги адвоката, щоби відстояти свої законні права в судових інстанціях. Свого часу я пропонував суперникам розійтися мирно, якщо вони компенсують мені принаймні ті витрати, які я вклав у ремонт і облаштування стайні й житла. Вони чималі, звісно. У що лише саме світло мені обійшлося! Однак мені відповіли, що їм електрики не треба.

Я розгортав би й далі свою справу. Проте ще торік черговий суд наклав арешт на майно комплексу до вирішення всіх спірних питань навколо нього. і тепер не маю права ні завершити реконструкцію стайні під облаштований за євростандартами свинарник, ні стіну в помешканні перемурувати, ні навіть обгородити майданчик для вигулювання свиней. і хтозна, доки ще триватиме судова тяганина. Тим часом я видихаюсь. Якщо раніше продавав за сезон до 800 пацючків та льошок, то тепер удесятеро менше. Скидається на те, що коли мене не змогли взяти приступом, то просто обклали зусібіч і виморюють.

«Ферма ще має послужити громаді...»

Однак щойно викладена пряма мова — це лише точка зору однієї сторони майнового спору в селі. Як розповіли нам з протилежного боку конфлікту, «все не так, як подає-змальовує Я.Пушкар».

— Ми й не думали-не гадали братися за це діло, — стверджує зокрема житель с. Нижньої Велесниці Богдан М. — Та оскільки Ярослав Максимович два роки не платив пайовикам за оренду їхнього майна, то люди спершу бунтували, а потім почали звертатися до нас по допомогу. Ми задумалися, бо добре бачили: надвірнянський господар працює суто для себе. Годі було й сподіватися, що він розгорне свій промисел настільки, щоби дати роботу жителям села. Крім того, він півтора року просто утримував приміщення й нічого там не робив. Точніше, встиг за той час розібрати покрівлю льоноцеху і забрати звідти весь шифер.

Хоча ми мали куди вкласти свої кошти, та вирішили посприяти односельцям і викупити їхнє майно з тим, аби облаштувати на фермі те чи інше виробництво, відкрити робочі місця й т.д. Але насамперед на це мала бути згода самого орендаря. і ми двічі зверталися до нього, аби досягти цієї домовленості. Однак він такої згоди нам не дав. Казав, що то все його. А відтак і взявся викуповувати майно. Причому робив це доволі оригінально: почав виплачувати заборговану орендну платню й водночас забирав натомість майнові сертифікати. Люди наші ж загалом не вельми грамотні в таких складних питаннях, тому погоджувалися на все, що їм пропонував Я.Пушкар...

Словом, якби ми не втрутилися, то будівель на території ферми, мабуть, уже не було б. А так, на нашу вимогу суд заборонив будь-яку діяльність у господарському дворі, в тому числі й роботи зі зняття покрівлі чи розбирання стін, що їх можна потрактувати як реконструкцію чи якось інакше. Тим часом я можу легко довести, приміром, що збори пайовиків 22 травня 2010 року, які нібито продовжили термін дії договору з надвірнянським фермером щодо оренди всіх будівель господарського двору, були нелегітимними. Маю навіть відеоматеріали з цієї теми. і сподіваюся, що Коломийський райміськсуд, який провадить справу за моїм позовом з цього приводу, теж визнає це.

Але ми й зараз готові на компроміс. Якщо Ярославові Максимовичу достатньо однієї стайні, як він запевняв з самого початку цієї історії, то нехай і далі орендує її. Ми ж претендуємо теж не на все майно комплексу. Нас наразі цікавить лише навіс під льон — ідеальне, на наш погляд, приміщення, приміром, під столярний цех. Чи не можна віддати нам цю будівлю, скажімо, в суборенду? Або ж хіба пайовики не захотіли б за згоди орендаря так переформатувати договір з ним, аби й ми змогли на своїй землі, на якій народилися й виросли, реалізувати свої задуми — і власне діло відкрити, і дати роботу односельцям. Хай би ферма ще послужила сільській громаді, людям, яким вона дісталась у спадщину від колгоспного ладу, чи принаймні їхнім нащадкам...

Характерні наслідки «реформування»

Навіс під льон, який наразі чи не найкраще зберігся і про який щойно згадував пан Богдан, — либонь, і справді головний камінь спотикання в Нижній Велесниці. Це майже двоповерхова й доволі нова споруда. За словами Я.Пушкаря, її долівку вимощено великими й міцними бетонними, так званими аеродромними плитами, кожна з яких коштує по сім тисяч гривень. Їх можна використати за призначенням і деінде або ж продати й одержати за них, як мовиться, задарма чималі живі гроші. А цегли, якою викладено її стіни, вистачило б на зведення двох сільських хат.

Звичайно, можна облаштувати те приміщення й під столярний цех, хоч надто вже воно розкішне, як на те. Однак навіс згідно з відповідними актами купівлі-продажу, які має на руках Я.Пушкар, уже перебуває в його власності. Тож наразі йому вирішувати, що з ним робити. Але він каже, що суворо дотримуватиметься договору про оренду, в якому обумовлено, як мовиться, чорним по білому, що орендар зобов’язаний зберегти те з майнового комплексу, що ще можна.

«Я дотримуюся цього припису з самого початку, — пояснює фермер. — Спершу, оцінивши ситуацію, і справді забрав 80 листів шиферу з уже тоді наполовину розібраної покрівлі льоноцеху, щоби накрити ним стайні в тих місцях, де вони протікали. Що ж до розкрадання майна ферми, в чому мене звинувачують, зокрема Богдан М. та його брат Іван, то численні перевірки з правоохоронних органів визнали, що я не злодій. Водночас майно господарського двору і справді частково розікрали. Але ще до серпня 2007 року, коли мене тут не було. І конкретну особу, котру суд визнав винною в тому, навіть засудили до позбавлення волі, правда, з відтермінуванням виконання покарання і зобов’язали сплатити до 2013 року понад 24 тисячі гривень компенсації за розкрадання майнового фонду, і якщо вже говорити до кінця, то справді ще навесні 2008-го Мельниченки пропонували мені віддати їм навіс під льон. Але я розтлумачив їм, що я не власник ферми, а лише орендар і відповідаю за збереження цілісності майнового комплексу. Я порекомендував їм звернутися з тією вимогою за адресою: до пайовиків. Але...»

Я.Пушкар додає, що якби йому дозволили, то поставив би вирощування молодняка елітних свиней на промислову основу й однозначно залучив би до нього як робочу силу багатьох нижньовелеснянців. Та наразі ситуація патова. Невідомо, як розгортатимуться події далі, оскільки все залежить од того, яку ухвалу винесе суд. Голова Коломийської РДА Михайло Негрич, з яким ми принагідно поспілкувалися на цю тему, вважає, що зробив у тих обставинах усе що міг для врегулювання конфлікту.

А поки Феміда вичікує, Нижня Велесниця розділилася на два ворожі табори — прихильників і противників героїв двобою — з усіма наслідками протистояння. і таке розпуття, до речі, типове для багатьох прикарпатських сіл, які пожинають наслідки «реформування», точніше, розвалу системи колективного господарювання. Там, де знайшовся добрий ґазда, який зумів утримати в руках господарку і розгорнути сучасне аграрне виробництво на основі нових майнових і земельних відносин у країні, проблем немає. Там нарощують потужності нові агроформування. А де з тих чи інших причин від колгоспу залишилося лише «згарище», там і досі тривають «бої» місцевого значення за майно ферми чи машинно-тракторного парку, навіть якщо від них уже не зосталося відповідно ні каменя, ні колеса. І, на жаль, прикладів другого більше, ніж першого.

До речі, як засвідчує ця «практика», рідко в яких випадках колишні конюшні, кузні або ж інші тваринницькі чи підсобні приміщення, які збереглися в тих чи інших селах, використовують під виробничі потреби, як це, приміром, робить Я.Пушкар. Зазвичай вони пустують і їх, якщо потроху не розбирають на дармові будматеріали, то продають-перепродують. і власниками багатьох із них уже поставали люди, котрі не мали жодного стосунку до праці в колгоспі. З цього приводу теж часто тліє глухе невдоволення або ж спалахують гострі сутички. і тут так само вже роками нічого не можуть удіяти, щоби примирити людей, ні органи влади, ні судові інстанції. Очевидно, для розв’язання таких майнових вузлів, як у Нижній Велесниці чи в інших селах краю, пора вже запрошувати й отих горе-реформаторів, які довели українську глибинку до міжусобиць легковажним, недалекоглядним і слабо продуманим розпаюванням колективного майна.