Україна з-під шолома мотоцикліста

Поки багато хто з наших місцевих «анжинерів людських душ» тільки те й уміє, що скиглити й клянчити в розпорядників бюджету або скоробагатьків гроші на свої книжечки й журнальчики, до лав літераторів вливаються молоді сили. Ці не просять «милостині в природи», а розраховують здебільшого на себе і вірять у власні можливості. З книжкою «Подорож із Мамайотою в пошуках України» одного з таких молодих літераторів, Артема Чапая, і хотілося б ознайомити читача.

Мамайота стартує з Коломиї

Але спочатку – деякі уточнення. Артем Чапай – це ім’я й прізвище відомі хіба активним читачам журналу «Український тиждень», де з’являються вряди-годи публікації цього автора. Під ними ховається – нехай вибачає, що розкрию псевдо, - Антон Водяний. Випускник Коломийської гімназії ім. Михайла Грушевського 1998 року Антон Водяний.

І що таке Мамайота. Так називається мотоцикл, який осідлали Антон зі своєю дружиною Ромашкою, щоб вирушити в подорож Україною. Про таку подорож він мріяв ще змалечку, уявляючи, що мандруватиме колись країною на коні, названому як відомий козак, Мамаєм. Сувора реальність внесла, звичайно, в дитячі мрії корективи, тож коли Антонові «мандрівочка запахла», під руками виявився не кінь Мамай, а бувалий у бувальцях мотоцикл японського виробництва. Що залишалося робити, як не японізувати металево-пластикового коня? Отак і вийшов Мамайота. За прикладом Бабайоти з п’єси «Йоко та самураї» Леся Подерв’янського.

Щоб з порогу відкинути всякі звинувачення в літературному злодійстві, себто в плагіаті, Антон-Артем охоче признається, що запозичив назву своєї нової книжки (попередня, «Авантюра», - це враження від подорожі Латинською Америкою) в американця Джона Стейнбека. У середині минулого століття той написав твір «Подорож із Чарлі в пошуках Америки». Чарлі – так називався Стейнбеків пес. Наш же автор, як ви щойно довідалися, мандрував аж ніяк не з собакою, що суттєво відрізняє характер його мандрів від обраного американцем.

Тепер, коли ми озброєні найважливішими знаннями про Антона-Артема, саме пора сказати кілька слів про початковий етап його подорожі, коломийський. Визнаючи, що в техніці він – повний нуль, майбутній мандрівник вимушений був звернутися за порадою друзів з київського мотожурналу «Байк» (організованого, до речі, недавніми коломийськими гімназистами) до коломийського лікаря Ігоря Клапка. Саме Клапко, як запевнили його друзі, знаменито розбирається в мотоциклах і допоможе підготувати пошарпаного Мамайоту до тривалого турне.

«Отже, історія починається саме з Клапка», - виводить автор на початку книжки й присвячує лікареві доволі теплі рядки. Ігор разом зі своїм братом, незважаючи на втому після нічного чергування в лікарні, навчили новоспеченого байкера міняти масло, відрегулювали зазори клапанів, так що мотоцикл став нарешті нормально заводитись і можна було вирушати в путь-дорогу.

Не втримаюсь, щоб не процитувати це вирушання. «Ми покружляли кілометрів п’ятнадцять по Коломиї, - описує Артем Чапай, - аж поки змогли знайти виїзд. А коли ось-ось маємо виїхати на окружну, коли нам залишається буквально метрів триста, впоперек дороги – гухх! Комунальники звалили дерево. Аж руки опускаються з керма на коліна. Ми постояли-постояли, розвернулись і поїхали шукати іншої дороги. Дереворуби весело до нас усміхаються: схоже, у цю мить вони щиро люблять свою роботу».

Про що мрієте? Що для вас Україна?

Вибираючись у далеку дорогу, мандрівники мали на меті ставити перед зустрічними два запитання: «Про що ви мрієте?» і «Що для вас значить Україна?». Уже в Тлумацькому районі вони починають розуміти, що такі запитання, що називається, в лоб відлякують людей. Ось зупинилися біля джерела, де дядько на возі набирає воду в бідони. «Нормально жити, та й усе», - відповідає дядько на перше запитання. «Землє, де родиусі», - відповідає на друге. Проте сказати, як його звуть і скільки йому років, не хоче, а швиденько вйокає на коней. Безневинне запитання його явно насторожує.

Звичайно, якби книжка була побудована лише на таких діалогах, вона звелася б до банального цитатника. Ні, автор робить наголос на тому, які саме люди трапляються йому в дорозі, доброзичливі чи не дуже, що є між ними спільного, а що різнить, скажімо, Галичину від Буковини чи Поділля від Слобожанщини... І в цьому прискіпливому погляді молодого журналіста й письменника на своїх співвітчизників, завдяки якому читач отримує можливість краще зорієнтуватися в настроях українців, – основна цінність книжки, виданої київським видавництвом «Нора Друк».

Настрої не такі вже й далекі від очікуваних. Практично всі опитані під час подорожі, стверджує автор, відповідаючи на запитання «Що для вас особисто значить Україна?», говорять про владу. Причому не в компліментарному стилі, а приблизно так: «Якби тих бандюг посадити, що вижали Україну, як мочалку. А то ж усі при владі – мільярдери».

Знову дозволю собі процитувати тут Артема-Антона: «За цілу подорож я не зустрів нікого, хто б хвалив центральну владу. Дехто хвалитиме місцеву, і тоді буде видно, що села чи містечка, де це відбувається, сильно різнитимуться в кращий бік від сусідніх. Але центральна влада держави викликає люту ненависть в усіх, незалежно від реґіону й електоральних уподобань».

І не дивно. Столиця України, на переконання автора, дедалі більше нагадує столицю Росії. У Києві багато автомашин, товкотнечі, метушні, зате в якихось Почапинцях на Черкащині залишилося по одній душі в кожній хаті. Знайти більш-менш пристойну роботу в тих же Почапинцях неможливо, тому народ тікає у великі міста, де перспективніше. Україна впевнено йде курсом країни третього світу, недарма журнал «Кореспондент» вийшов якось з темою номера: «Курс на Гондурас».

Уже після першої третини подорожі Артем Чапай зрозумів, що звичайні люди по горло ситі всім, що відбувається навколо. Біда лише в тім, що протиставляти що-небудь значному розривові між багатими й бідними, якось боротися з неправдою вони не дуже наразі й хочуть.

Чому все буде добре

Як і кожен з нас, автор чув чимало неприхильних узагальнень стосовно українського народу. Однак ця подорож змусила його виробити зовсім інше враження про людей, що населяють як захід, так і схід чи південь України. «...Тепер я щиро намагаюся, - признається, - ставитися до «простих» людей з максимальною симпатією». І навіть кілька разів повторює на різних сторінках: «все буде добре».

На чому базується ця переконаність? На тому, що політиканів, чиновників усе-таки мало і тиха, глибинна Україна – це зовсім не вони. Під час подорожі йому траплялася переважна більшість порядних, добрих людей, готових прийти на допомогу незнайомому, вони й визначають цю глибинну Україну.

Усе буде добре, підбадьорює нас, зневірених, Артем Чапай, бо є на світі дядько Василь з-під Крижополя, який охоче нагодує подорожнього, ще й перепрошуючи при цьому, «що так по-простому».

І є Петро з-під Сарн, якого болить, що багато хто «немає чим заправити пісний борщик»

Є Наталка й Таня з Кам’янця-Подільського, які віддадуть гостям свої ліжка, а самі переночують без вигод.

Є перевізник через Десну, який переправляє людей човном, коли річка розливається, і жартами, сміхом веселить їх.

Є два Антони з Токмака, готові потратити свій власний час, коли бачать, що зовсім незнайома їм людина потрапила в біду.

Є хлопець на автозаправці, який ковадлом вирівнює кермо Мамайоти після аварії, що трапилася з автором на мокрій від дощу трасі.

Є багато-багато звичайних людей, яких не показує телебачення і які не створюють навколо себе шуму-гаму, а просто працюють, мріють, люблять. Саме вони дали йому підставу оптимістично написати: « ...хочеться жити й боротися далі» наприкінці «Подорожі з Мамайотою...». Книжки, яка поповнила після недавніх відвідин Коломийської гімназії Артемом Чапаєм, тобто Антоном Водяним, гімназійну бібліотеку й буде, надіюсь, зачитана до дірок.