Україну безперервно моніторять. Цього разу з мовного питання

Україну безперервно моніторять. Цього разу з мовного питання. З цього приводу нещодавно відбулася зустріч «просвітян» із Верховним комісаром ОБСЄ у справах нацменшин К.Воллебеком, яка стала спробою поінформувати Європу про справжній стан державної мови в Україні і мов національних меншин, зокрема російської.

Воллебек сказав, що комісія ще два роки тому, вивчивши ситуацію в Україні та Росії, розробила рекомендації для їх урядів, але загалом попри свою небагатослівність та обережність у висловах, навіть погоджуючись із тим, що «всі вони мусять знати державну мову», виголосив одну прикметну думку: «Ми не забули про українську мову. Уперше в історії Верховний комісар зробив рекомендації,.. попереджаючи про те, що відбувається в Україні з державною мовою. Але не я повинен вирішувати, яка мова має бути в країні, на це є влада... Треба підтримувати й мови національних меншин згідно з їхніми бажаннями і потребами».

Отож ОБСЄ для з’ясування, як діє в Україні Європейська хартія регіональних мов або мов меншин у тому варіанті, в якому її ратифікував парламент, нас знову моніторить. Тим часом більшість держав — авторів цього документа його не ратифікувала і не визнає.

Як відомо, політичні шулери в Україні, маніпулюючи перекладом і поняттями, втиснули під цей документ і дуже-дуже «дискримінований» ледь не до «зникнення» і російськомовний люд, записавши до переліку з білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдовської, німецької, польської, румунської, словацької та угорської мов і російську.

За іронією долі українські «просвітяни», навіть не сприймаючи абсолютно неправильну форму ратифікації хартії, змушені терміново допомагати Європі моніторити Україну. Звісно, дещо допишуть про поганий стан державної мови. А кому в самій Україні це потрібно? Кому потрібна інформація про поганий стан державної мови, крім самих етнічних українців? Будь-хто з нашої ненашої влади і поза нею нині має всі можливості зневажати мову держави, не криючись, і просувати замість неї «язик» сусідньої держави.

Як сказав Воллебек, буквоїдні європейські бюрократи не захищатимуть державну мову України, бо це є обов’язком влади в Україні. Але «друзі» української з числа «п’ятої колони» дуже прискіпливо шукають гріхи проти мов нацменшин, до числа яких чомусь потрапила і російська. І обов’язково на все горло репетуватимуть про дискримінацію в Україні російськомовного населення на основі моніторингу організації «Русскоязычная Украина». В неї для ведення моніторингу є все — кошти, платні функціонери і «дах» з числа самих же високопоставлених представників влади, й особливо народних депутатів.

Очевидним також є те, що в Україні жодна правозахисна організація не візьметься захищати право українців на українську мову. «Грантоїдні» правозахисники дбають про права конкретної людини, але не народу. Мабуть, далеко і не кожен юрист на переважно зросійщеному ринку правових послуг відважиться бути адвокатом української мови.

А за західними мірками моніторинг і правове відпрацювання його результатів є головною функцією громадської структури. Там так і кажуть: громадська організація повинна моніторити, здійснювати мотивований правозахист, інакше вона не існує.

У наш час «просвітництво» без моніторингу і правозахисної дії більш ніж малоефективне. Звісно, на це потрібні немалі гроші, які прості українці дати «Просвіті» чи якійсь іншій ГО віддати неготові. Радше буде інше: і свою копійку не пожертвують, і громадське життя їм байдуже, і при цьому дозволять собі з позиції стороннього понарікати на бездіяльність українських організацій і слабкість партій.

Тому ми опинились у смішній ситуації: найчисленніший титульний етнос, який дає мову і назву державі, занепокоєний майбутнім державної мови і в той же час, не маючи адекватного представництва у парламенті та виконавчих структурах держави, не може покладатися на нинішню владу.

Смішна ситуація ще й тим, що ті, хто нас русифікує, ще й кричать про засилля українізації і при цьому вимахують хартією як прапором, вимагаючи підтримки від європейців. Дуже схоже на байку про Лисицю і Вовка з нахабним месіджем: «Битий небитого везе!».

Коли ж до українців дійде, що самоорганізація — річ конче потрібна в нинішньому жорстокому світі, щоб забезпечувати власну свободу і відповідний захист собі й своїй мові з її державним статусом. А значить — і повагу до себе як споконвічного господаря української землі.