З Городенки – в Голлівуд

Ні для кого не секрет, що українська земля дала світові велетенську кількість особистостей, які своєю потужною творчою волею й обдаруванням збагачували і продовжують збагачувати всесвітню культуру, науку й цивілізацію. Не секрет і те, що часто ми, українці, майже нічого про цих людей не знаємо. Серед наших відомих у світі «незнайомців» є і Александер Ґранах - визначний німецький, а згодом американський актор і блискучий письменник єврейського походження, який народився й виріс у Галичині.

Справжнє ім'я цієї людини - Єсая Ґронах. На світ він з'явився у 1890 році у селі Вербівці теперішнього Городенківського району Івано-Франківської області в бідній багатодітній єврейській сім'ї. З раннього дитинства працював помічником пекарів у Городенці, Заліщиках, Станиславові. У 1905 році, коли хлопцеві було чотирнадцять, він вперше побував у єврейському театрі Львова. Сцена так зачарувала його, що уже тоді юнак вирішив присвятити театрові своє життя і, всупереч воєнним лихоліттям, схибленому часу, в якому жив, став таки геніальним актором найбільших берлінських сцен, а пізніше - одним із найкращих митців Голлівуду.

Недовге життя Александра Ґранаха - він помер у 1945 році в Нью-Йорку після операції на апендицит - було насичене подіями, багато з яких здаються неймовірними. У дванадцять років малий пекарчук втік з Городенки до Заліщиків, куди переїхала дівчина, яка йому подобалась. Через рік він опинився у Станиславові. Після невдалого страйку пекарів Ґранаха звільнили з пекарні Пєтроґрадського, на якій він працював, і хлопець знайшов притулок у борделі на Зосиній волі. За житло платив тим, що перед сном читав неписьменним повіям романи й писав листи їх рідним. Тут отримав свій перший чоловічий досвід, перебуваючи під опікою однієї з дівчат, яку, до речі, відвідав через роки, уже будучи актором.

Від брата зі Львова шістнадцятирічний Ґранах утік до Берліна, де працював пекарем і лакувальником домовин, граючи у народному єврейському театрі. Завдяки допомозі відомого німецького майстра слова Еміля Мілана, який став вчителем Ґранаха, молодий галичанин був зарахаваний у знамениту школу театрального мистецтва Макса Райнгарда. Заради омріяної професії він бездоганно вивчив німецьку, змінив ім'я, зважився на операцію, яка полягала в тім, щоб поламати здорові, але криві ноги, які псували його амплуа драматичного актора. Операція була надзвичайно болючою, та все ж успішною. Однак її результати знадобилися Ґранахові нескоро, оскільки почалася Перша світова війна і він як громадянин Австро-Угорської держави змушений був повернутися в Галичину й мобілізуватися на фронт.

Карми мандрівника, а точніше - втікача, Александер Ґранах не зміг позбутися протягом цілого життя. Під час війни він потрапив в італійський полон, де організовував театральні вистави й звідки йому дивом вдалося втекти через Альпи до Швейцарії. Дорогою познайомився із хорваткою Мартою, з якою розмовляв українською. Згодом йому знову судилося втікати - цього разу від нацистського режиму - спочатку в СРСР, потім у Швейцарію і нарешті у США.

Справжня театральна кар'єра Ґранаха розпочалася в Мюнхені, де у 1918 році він отримує омріяну роль Шейлока в постановці драми Шекспіра «Венеціанський купець». У 1921-му році актор знову повертається до Берліна, грає в Театрі Лессінґа, а також у німих фільмах (Юду в фільмі «INRI», легіонера у фільмі «Втеча в чужий легіон», другорядну, але виразну роль у фільмі про графа Дракулу «Носферату» та ін.). У 1930 році Ґранах відвідав свою улюблену Галичину, побував у Городенці, Станиславові, Коломиї, а 1934-36 роки провів у Радянському Союзі, зігравши дві ролі в радянському кіно (ватажка циганського табору в фільмі «Останній табір» та Георгія Дімітрова у фільмі «Борці»). Окрім того, в ці роки Александер Ґранах грав Шейлока у Київському єврейському театрі. У 1937 році в Києві Ґранах був заарештований за звинуваченням у шпигунстві й вісімнадцять днів провів у в'язниці. Уникнути сталінських таборів йому допомогло втручання видатного німецького письменника Леона Фойхтванґера, який звернувся особисто до Сталіна. Александер Ґранах негайно виїхав до Швейцарії, до своєї супутниці життя Лоти Лівен. Останньою роботою актора у Європі стала в 1938 році головна роль у постановці «Макбет» в одному з провідних театрів Цюріха.

Того ж року зі Швейцарії Ґранах емігрує у США. Йому довелося вдруге подолати мовний бар'єр, вивчаючи англійську. Свою акторську кар'єру він розпочав заново - уже в Голлівуді. Завдяки ролі агента КДБ Копальського у відомому фільмі «Ніночка» (1939), головну роль в якому зіграла Ґрета Ґарбо, Александер Ґранах став знаменитим, так би мовити, вдруге. Тут йому знадобився досвід перебування в СРСР, де він мав змогу спостерігати за партійними функціонерами й агентами радянських спецслужб. Пригодився і досвід життя в нацистській Німеччині - у ранніх сорокових в Голлівуді знімалося багато антифашистських стрічок. В одному з таких фільмів, що в 1944 році був знятий за романом Анни Зеґерс «Сьомий хрест», Ґранах блискуче зіграв роль наглядача концтабору.

Александер Ґранах подолав грандіозну відстань - від сина убогих галицьких євреїв до справжнього майстра театру і кіно у світовому вимірі. Не в останню чергу це вдалося завдяки його досвіду чужака, який всюди вміє бути як удома, який не плекає в собі відчуження від незвичного середовища, а опановує це середовище, робить його своїм. Зі спогадів сучасників та з автобіографічного роману Александер Ґранах постає людиною привабливою, дотепною, чарівливою, що вміє легко знаходити друзів і налагоджувати взаємини. А непересічний досвід дитинства в Галичині впливав не лише на приватне життя актора, але й надавав масштабності його грі.

Не так уже й мало людей, чиє життя могло б стати сюжетом для захопливого пригодницького роману. Та Александер Ґранах не лише прожив таке життя, він блискуче відтворив його у разючому автобіографічному романі «Ось йде людина» ("Da geht ein Mensch"), який почав писати на початку сорокових років. Сучасний німецький письменник Петер Ґертлінґ так відгукується про твір Ґранаха: «Ця книжка - одна із найзначніших автобіографій, що написані німецькою мовою. Вона мудра й бунтівна, сумна, але й повна прихованого дотепу. Хто прочитає цю книжку, неодмінно зарахує її до ряду тих, до яких хочеться повертатися протягом цілого життя».

Ґертлінґ має рацію. До книжки хочеться повертатися, бо вона справді, за висловом Леона Фойхтвангера, «збагачує й ощасливлює». Цей твір простий, а водночас глибокий, його людяність перевершує всі формальні засоби й прийоми, його історії хочеться переповідати, його одкровення ще довго вібрують у свідомості. От, наприклад, таке: «Між селом Вербівці й містечком Городенка різниця була більшою, ніж між містечком Городенка і будь-якою європейською столицею. Адже Городенка уже мала всі ознаки непевного, метушливого, сповненого конкуренції міста, тоді як Вербівці були спокійним, стабільним і мирним селом».

Крім колосальної естетичної і етичної вартості, роман Ґранаха має ще одну важливу перевагу - це чудовий історичний документ, в якому детально й дотепно відображені повсякденні реалії тодішнього середовища Галичини, взаємини різних етносів, а ще - будні Першої світової війни. Життя наших містечок, де до Другої світової жили разом українці, поляки, євреї, вірмени, заломлюється в творі, мов у кристалі. Найвищий час подарувати цей кристал українському читачеві.