"Кайдашева сім’я" – ключовий момент Наталії Сумської

Серед вистав, що заявлені на третій фестиваль "Коломийські представлення", – оригінальна інсценізація Національного академічного театру імені Івана Франка у постановці Петра Ільченка повісті Івана Нечуя Левицького "Кайдашева сім’я". Народна артистка України Наталія Сумська в ній постає у ролі Кайдашихи.

Зайве говорити, що коломияни з нетерпінням чекають зустрічі з талановитою актрисою. Напередодні відкриття фестивалю пані Наталія люб’язно відповіла на кілька запитань.

– "Кайдашева сім’я" – твір популярний в українських театрах. Попри це, Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка вдався до постановки, причому, за новою інсценізацію. Ви, пані Наталю, хотіли зіграти саме цю роль?

– У цьому, улюбленому з дитинства творі Івана Семеновича Нечуя–Левицького всі персонажі достойні втілення. Чимало епізодів з повісті можна сміливо грати в театральних гуртках, школах, інститутах – вони вже готові, ретельно виписані. І для жінок там ціла галерея розкішних образів. Коли режисер запропонував мені зіграти Марусю Кайдашиху, я миттєво залюбки погодилася, це ж якісний матеріал. На репетиціях робила його поступово, вкладала все, що є в мені нашого, народного, може, трохи забутого, але впізнаваного в розмовах, у побуті, в діалогах.

Не знала наперед, як насправді вийде, адже це все–таки пошук. Але я докладала зусиль, моя героїня попри міцну вольову вдачу вийшла й нещасна, і замучена роботою, але знає, що їй все одно робить ту роботу. Все таки вона кумедна, бо саме за кумедністю проглядається ота драматичність.

Слід зазначити, що над виставою працювали усім колективом, бо від тієї інсценізації, яку нам запропонували, ми відмовилися – вона була дещо узагальненою, неконкретною. Автор же не залишив нам інсценізації, є тільтки повість.

А сам Нечуй–Левицький давно спочиває на Байковому цвинтарі. Коли навідую могилку тата, обовязково щоразу його згадую, пишаюся тим, що я маю за честь грати в його безсмертному творі.

– Якою, на Ваш погляд, є нині ситуація з українським театром?

Знаю, що немало знайдеться людей, котрі, як вони вважають, добре розуміються на театральній справі. Як кажуть, на футболі і на театрі знаються всі. Ось недавно слухала по радіо "Ера", як один з відомих дикторів, котрий любить коментувати все і всіх, висловлювався в даному випадку про театр. Мовляв, театру, як такого, і не існує, і непотрібен він взагалі...

Що тут скажеш? Коли його мільйонна аудиторія слухає. А ти приходиш в театр, дбаєш про роль, збираєш сцени, пререживаєш, аби донести своє бачення бодай до тисячі глядачів. Тут, звичайно, конкуренція не на нашу користь. І от такі "знавці" підтравлюють існування театру.

Але хто б там що не говорив, театр зараз у хорошому стані. Багато театральних фестивалів започатковано, і добре, що нас туди запрошують. Спасибі організаторам "Коломийських представлень", які думають над тим, кого запошувати і з чим. Адже не секрет, що на окремі фестивальні дійства відбирають не за ідеєю та метою, а за вказівкою котрогось очільника.

А загалом визначальним для мене є глядач, і він, зрештою, був таким завжди в театральному середовищі.

– Як думаєте, пані Наталю, чому окремі українські актори розмінюються на низькоштибну рекламу, чужомовні шоу?

– Можливо ми з вами чогось не розуміємо, можемо й не знати, бо реклама – це невід’ємна частина телебачення. Не секрет, що багато людей участь у ній вважають показником успішності. Для мене ж погодитися на участь у рекламній кампанії – завжди мученицький процес. Останніми роками, фактично, цим не займаюся. Але пропозиції є.

Мої колеги навпаки якось гармонійно втілюють поставлені завдання в рекламі. Я ставлюся до цього з осторогою. От влітку запропонували знятися в рекламі молочного продукту. А я до них звернулась із зустрічною пропозицією (бо ж театральна актриса). Ми недавно зіграли чудову виставу "За Дунаєм, за порогом", з успіхом показували по Україні, глядач її знає. От я й запропонувала, аби ми разом з Б. Бенюком, як Одарка і Карась знялися. Але вони не пристали на такий варіант, Бенюк залишився один з ряжанкою, а я відмовилась.

– Як гадаєте, де поділось українське кіно і що треба зробити, аби його повернути?

– Ця тема мене дуже хвилює. Адже колись знімалася в стрічках, тоді вони були ще "своїми", українськими. Історичні, національні, військові теми були у тих фільмах. А нині я прекрасно почуваюся в ролі глядача, коли не треба відстоювати свою позицію, національний аспект в кінематографі.

Сьогодні кінематоргафісти начебто й не відчувають нічого українського. Хіба що залишились якісь документальні стрічки, на які мене іноді запрошують для озвучення. Але такі роботи надзвичайно важко потрапляють до ефіру, здебільшого, далеко не в кращий для людей час.

А натомість знімають загальногастрономічне кіно і цілком щасливі з цього. І глядачі щасливі. І споживач цього обовязково знаходиться. І тут не слід ремствувати чи нервувати.

– На телебаченні, пані Наталю, мільйони людей добре пам’ятають вашу передачу, яку завжди хотілося дивитися, бо там з’єднувались долі, знаходились близькі люди, прощалися старі образи. Як Вам працювалося у знаному проекті "Ключоий момент"?

– Віддала я цьому улюбленому проекту – страшно сказати – сім років. І ця робота мені надзвичайно дорога, бо туди вклалося багато душі, серця, моїх власних поглядів на життя. І найголовніше, що вона принесла багато користі людям. Передача вже півтора року не виходить, а у людей таке враження, що вона є. Де б я не була, люди питають, чекають. А я десь–колись намагаюся вести якісь переговори щодо відновлення, начебто починається якийсь рух, але далі розмов справа так і не просувається. Взагалі телебачення – це такий собі спрут, де все вирішується правителями, власниками, послужливими виконавцями – і далі за ієрархічною драбиною.Це було віддавна. А відколи телебачення стало приватним, то структура діє ще жорсткіше. Де вже тут пробитися всенародно улюбленій програмі, та ще й автентичному національному продукту, за яким стоять самі тільки люди, – тим очільникам байдуже. Можливо, когось це дратувало. Програму цю єдину канал навіть не подав на номінування премії "Телетріумф". А якби стояв який– небудь магнат, народний депутат, і там міг лобіюватися чийсь інтерес, то інша справа, все просувалося б значно швидше.

– Що для Вас важливо сьогодні у творчому плані?

– Цьогоріч три літні місяці місяці були приємними, бо ми натхненно працювали над комедією. У театральній компанії "Бенюк і Хостікоєв", в якій я також працюю, є різножанрові роботи. З комедії "Синьйор з вищого світу" ми починали. Потім була лірична комедія "Про людей та мишей", за який ми з Богданом Бенюком отримали Національну премію ім. Т.Г. Шевченка.

І от нещодавно зіграли ще одну прем’єру. Анатолій Хостікоєв зробив власну версію за твором відомого англійського драматурга–комедіографа Дейва Фрімена "Люкс для іноземців". Вона була написана в 70– х роках., але не втратила актуальності. Анатолій Хостікоєв додав туди багато свого, зокрема, тему емігрантства. Це така побутова комедія ситуацій, в якій актори дуже щиро працюють. Саме це основна умова – грати, не вдаючи, не комікуючи, а взаправду.

– Що в житті цінуєте найбільше?

– Ціную гідні спогади минулого, у що вкладалася велика частка душі. Ціную красу, гармонію, ціную моменти творчі. Бо вони завжди головніші і перекривають решту всіх проблем. Ціную хороший настрій – він дуже корисний для стану здоров’я. Це вже давно доведено. Тому й працюю в театрі, де маю безпосередній стосунок до такого добротворення.

– Щиро дякую за розмову.

Інтерв’ю записала Тетяна КРАТКО.