«Піднімайся і йди»: Жіночі історії від Ганни Медвідь

Ганна Медвідь, авторка жіночих романів, мало знана навіть своїм потенційним читачам, точніше читачкам. Чому? — запитання риторичне. Хто б що не говорив, тобто чи варто поділяти прозу на чоловічу і жіночу, та навряд чи хтось заперечуватиме, що існують книжки, котрі «смакують» лише жінкам. і за змістом зрозумілі і ностальгійні, й за форматом — легкі та зручні. Такі, що поміщаються в жіночу сумочку і не тиснуть під подушкою, залишені на сон. А головне — книжки про жінку, сильну і впевнену, котра долає всі перепони і йде до свого щастя.

«Піднімайся і йди» — так називається роман, виданий львівським видавництвом «Афіша», котрий я прочитала не так давно. Він не перший твір Ганни Медвідь, однак для мене став першим. За чотири роки пані Ганна написала і видала п’ять романів: «Магда, батькова дочка», з яким дебютувала 2007 року в ЛА «Піраміда», а «Колір очей», «Піднімайся і йди», «Мимовільний викидень» та «Сонце щастя» вийшли у львівському видавництві «Афіша» в червні цього року. Сьогодні їх можна придбати в книгарнях і в газетних кіосках. Пропонуємо нашим читачам ближче знайомство з літераторкою Ганною Медвідь, жителькою села Оболоні Долинського району.

— Розкажіть про себе, пані Ганно.

— Народилася я в селі Стратині Рогатинського району. В першому своєму романі «Магда, батькова дочка» використала деякі факти з біографії, особливо дитинства, шкільних та юнацьких років. Я, як і моя героїня Магда, рано втратила маму, навчалася в технікумі, по закінченні якого працювала в Долинському відділенні Державного банку, заочно закінчила економічний факультет Львівського державного університету імені Франка. У своїй книжці я не вказую місця, де проживає моя героїня, але дух часу, родинні традиції, тодішнє село можна впізнати.

Хисту до написання шкільних літературних творів у мене не було, мала здібності до математики і дуже любила читати. Коли я була дитиною, у нас вдома збиралися сусіди, знайомі, розповідали різні цікаві історії, вголос читали «Кобзаря». Ніколи не забуду, як я ознайомилася з романом «Джейн Ейр». Мені було років 11, як я прийшла до сусідки — вона саме розпалювала в печі книжкою. Бідолашна «Джейн Ейр» лежала надірвана і без обкладинок. На моє прохання пані Ганна віддала мені книгу, яка мене приворожила. Я не могла відірватися від читання до самісінького ранку. У нашому селі була гарна бібліотека і чудовий бібліотекар, яка вміло вводила нас у світ книжок. Воно й не дивно, адже телевізора у нас не було, вперше я побачила якийсь танок на екрані в будинку сільського фельдшера, коли навчалася у восьмому класі. До того я встигла вже добре ознайомитися з творчістю Драйзера, Мопассана, Лондона.

Я вдало обрала професію, любила свою роботу, яка годувала мене все життя. Місце праці я міняла кожні п’ять років. Спочатку соромилася цього, ніхто мене не розумів і не підтримував, особливо родина, адже на одному місці і камінь мохом обростає, як люблять казати декотрі люди. Всіх підприємств і організацій Долини, де я працювала економістом та бухгалтером, на пальцях не перелічиш, хоча жодного разу не пошкодувала за тим, що зробила. Крім того, я займалася підприємницькою діяльністю, два роки працювала покоївкою в готелях Лондона, куди подавалася на заробітки.

— Пані Ганно, про це я читала у вашій книжці «Колір очей».

— Так, дещо із власного заробітчанського досвіду я використала у своїй книжці.

— Ваші враження від Лондона.

— Мені в Англії сподобалося. Скажу відверто: попри всі патріотичні почуття, які маю, воліла би жити там. Просто потрапила я туди занадто пізно. Працюючи в Долині головним бухгалтером, не почувалася так комфортно, як покоївкою в готелях Лондона. Там інші критерії оцінки праці, інші підходи, чудове ставлення до людини, якщо ти насправді добре працюєш. Я доклала чимало зусиль, щоб спілкуватися англійською в побуті і на роботі й чудово почувалася в чужій країні.

— Видно, так мало бути — ви назбирували всюди різних історій. Доля, певно, готувала вас до письменницької стежки. Як ви почали писати?

— Мені і самій дивно, чому взялася за перо, адже ніколи не належала до будь-яких активісток: комсомольських, партійних чи профспілкових, не виступала на зібраннях, а з тостів під час гостин проголошувала тільки один: «За мир!». Коли я вийшла на пенсію і покинула роботу, мені було нелегко. Хоч я багато читаю, але з ранку до вечора цього не робитимеш. Серіали, які показують по телевізору, мене втомлюють. Якось я сказала подрузі, яка могла дивитися 300 і більше серій, що можу написати кращий сценарій, де буде зміст, де герої вчаться і працюють і ніщо їм не падає з неба. Вона зміряла мене поглядом, який означав: хвалився кіт, що він убрід Дніпро перебредеѕ Далі, сподіваюся, ви знаєте самі, що трапилося з хвальком котом. Я придбала ноутбук, і вже через два місяці моя подруга першою читала рукопис «Магди»...

Правду кажучи, був у мене задум написати сценарій, пошукала в інтернеті, перечитала кілька і вирішила, що таке мені не під силу, а вступати до літінституту, щоб навчитися, явно запізно.

Після того, як побачив світ мій перший роман, я засіла за комп’ютер і написала ще чотири «життєві історії», як уже встигли охарактеризувати мою прозу, хоча сама трактую її як жіночу.

Минуло три з половиною роки з дня виходу «Магди...», і тільки в червні цього року у львівському видавництві «Афіша» вийшли з друку мої чотири життєві історії: «Піднімайся і йди», «Сонце щастя», «Мимовільний викидень», «Колір очей».

— Пані Ганно, ви дуже толерантно поводитесь із життєвим матеріалом, бо всі ваші книжки — то жіночі історії. Вони цілісні, насичені українським колоритом, хоч і прості у викладі, як розказані доброю подругою. У вас не буває відчуття, що вам бракує історій, що їх непросто вигадувати?

— У мене є багато матеріалу, який можу використати у своїх наступних книгах. Мене хвилює тільки те, що не можу краще їх описати. Боюся повторів, адже я не перечитую своїх книг. Як тільки вчитуюся в уже написаний рукопис, то починаю виправляти сюжет, а сама я ніколи наперед не знаю, що трапиться з моїми героями. Якщо складаю план, то все одно відступаю від нього. Це, напевно, закладено в моєму характері, бо ніколи не можу дотриматися рецепта торта чи салату, коли готую їжу, тому вони у мене завжди хотіли би бути смачнішими. У своїх творах багато експериментую, часто пишу про реальних людей, але обов’язково додаю якоїсь вигадки.

— Ви живете в селі, маєте господарку, багато працюєте на городі. Коли пишете свої романи? Як це виглядає?

— Читала, що письменники пишуть і по десять сторінок на день, багато працюють. У мене так не виходить. Влітку я майже не сідаю за комп’ютер, бо город, господарка. Взимку роботи менше, тож можу собі дозволити трохи писати. Зізнаюся чесно: праця ця важка, інколи не вдається написати ані рядка, бувають і гарні дні, коли пишеться по кілька сторінок. Не раз сама в себе питаю, для чого вона мені здалася та писанина, але відповіді не знаходжу. Наприклад, у мене є історія, яку мрію викласти, але не впевнена, що в мене вийде. Це реальна історія, яка бере початок у 60-х роках, і мені потрібно вислухати думки і відчуття людей, майбутніх героїв, але вони наразі не йдуть на контакт.

— Я роблю висновок, що із прототипами своїх героїв, їхніми життєвими історіями ви поводитеся дуже шляхетно, не вживаєте, так би мовити, заборонених прийомів?

— Звичайно. Наприклад, у «Сонці щастя» дівчина-повія, яка дещо мені розповіла цілком випадково, не впізнала би сама себе.

— Чи було таке, щоб люди впізнавали себе у ваших книжках і мали претензії етичного характеру?

— Такого не було.

— Скільки у ваших книгах автобіографізму?

— Мало. Дуже мало. Десь, може, реалізовано мої мрії, а десь написано так, що я не хотіла би, щоб таке трапилося саме зі мною. Я задумуюся над долею, сама розмірковую: вірити в неї чи ні. Чи дає нам Бог при народженні якусь життєву програму, чи дає право вибору? Я не вдаюся до філософії, хочу показати, що прості й звичайні люди також глибоко мислять, не вдаючись до наукових складних слів. Вважаю, що досвід минулого впливає на долю людини, проте долю не як філософську категорію, а як щось реальне і насущне, те, з чим стикаємося щодня.

— У кожній вашій книжці є звернення до минулого…

— Без минулого ми — як дерево без коріння. Його не помацаєш, не повернеш, але подумки ми часто повертаємося туди, звідки все починалося, нам прикро за наші помилки, які не виправимо ніколи, за прикрощі, що їх комусь завдали.

— Пані Ганно, окрім співпраці з видавництвом «Афіша», як ви ще зустрічаєтеся зі своїми читачами?

— Не так давно відбулася презентація моїх книжок у Стрию, на яку мене запросила пані Любов Хомчак, організатор Миколаївської книжкової толоки. Є попередні домовленості про зустрічі восени з читачами Івано-Франківська та Львова.

— Що ви як автор можете сказати про свій літературний доробок?

— Мої книжки — для звичайних людей, яким хочеться забути про проблеми, зануритися в історію, яка легко й доступно читається, і дочитати її до кінця. Їх можна брати з собою у відпустку, читати в транспорті чи перед сном або замість того, щоб сидіти перед екраном телевізора, коли там дійсно нічого дивитися.