«Ну й романтики ви, галичани...»

Значимість будь-якої події, будь-чиєї діяльності краще видно з відстані часу. Мені випало бути депутатом Івано-Франківської обласної ради першого демократичного скликання, і сьогодні, коли наша держава зустріла свій 20-літній ювілей, гадаю, варто глянути в ретроспективу, оцінити внесок депутатського корпусу цього представницького органу влади, який став каталізатором процесів національно-демократичного відродження на Прикарпатті й загалом в Україні.

Саме обласна рада тоді повністю визначала й формувала суспільно-політичне та соціально-економічне життя нашого краю. Почну з промовистого факту, який ілюструє відомий біблійний постулат про те, що спочатку було Слово. Одразу ж після свого обрання в березні 1990 р. рада заснувала часопис рад області — газету «Галичина», призначивши її головним редактором Богдана Галюка. Депутати ухвалили також рішення створити обласне телебачення «Галичина», яке довірили очолити Ользі Бабій.

Завдяки старанням нової обласної представницької влади чимало позитивних змін сталося в освітній галузі. Молодші школярі почали вивчати всі предмети виключно українською мовою. З’явилися навчальні заклади нового типу для обдарованих дітей — ліцеї, гімназії, коледжі. Зокрема, було відкрито військово-спортивний ліцей з обласним статусом у Богородчанах (нині він розміщений у Надвірні).

Або ще такі вагомі штрихи діяльності облради першого демократичного скликання. З того часу прикарпатські юнаки відбувають військову службу лише на теренах України. Членів ОУН, вояків УПА обласна рада визнала патріотами України і підтримала їх матеріально. Депутати домоглися реабілітації невинно репресованих з поверненням їм майна. Культові споруди повернули у власність віруючих громад, захистили Манявський скит від посягань Московського Патріархату. Звільнено вулиці та майдани прикарпатських міст і сіл від ідеологічного комуністичного сміття. Переведено стрілки годинників на київський час.

Загалом усі прийняті тоді постанови з реформування земельних відносин, сприяння створенню фермерських господарств, утвердження прав власності, розвитку підприємництва, лісового господарства згодом стали підррунтям для ухвалення законів, кодексів, Конституції України. Але найважливішими рішеннями Івано-Франківської обласної ради, які впливали на ухвалення документів на державному рівні, стали ухвалені на її виїзній сесії в Києві постанова про незалежність України та відповідне звернення до Верховної Ради. Це посприяло необоротності суспільних процесів: студентське голодування, прийняття Декларації про державний суверенітет і, нарешті, Акта про незалежність України, проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року...

Всі ці доленосні для України документи побачать світ значно пізніше, а тоді, 1 жовтня 1990-го, столиця зустріла нас озброєною «почесною вартою» обабіч бульвару Шевченка, вулиць Хрещатика та Грушевського. Але моральною підтримкою нам слугувало те, що довколишні вулиці вже були запруджені делегаціями з усіх областей України. Вони прилучалися до нас і робили колону все довшою й довшою. Акомпанував її ході безперервний гул клаксонів автомобілів, трамваїв, тролейбусів, який дедалі дужчав. Вражала величезна кількість синьо-жовтих прапорів не лише над колоною, а й в руках киян. Уже тоді в повітрі відчувався запах волі, прийдешньої незалежності.

Мені з колегою довірили почесну місію нести панно, що сягало всієї ширини вулиці, з написом «Івано-Франківська обласна рада. Виїзна сесія. За незалежну Україну». А з гучномовців лунали стрілецькі й повстанські пісні — зовсім як у 1918 році:

На захід — поляки, на сході — червоні,
На півдні злочинить денікінський рій.
Летять галичани на змилених конях
За неньку Вкраїну на праведний бій.

Щоправда, з натовпу доносився й голос із менторсько-істеричними інтонаціями якогось російськомовного громадянина: «Бандєровци, зачєм ви прієхалі сюда? Убірайтєсь домой! Лучше б ви помоглі труженікам сєла викопать картошку. Вєдь осєнь прішла».

Але як заперечення тим заклинанням апологета совдепії ми тут же почули:

— Галичани, ви справжні наші захисники! Не слухайте того негідника. Благаємо вас: виборюйте волю й незалежність України, а з картоплею ми й самі впораємося...

Так наставляв нас жіночий голос із мелодійним полтавським акцентом. До того побажання долучився хтось зі столичних студентів:

— Ми хочемо бути разом з вами! Тут сьогодні для нас відбувається справжня лекція з історії Української держави...

Своє засідання біля Верховної Ради ми розпочали з молитви. Усі навкруг від здивування принишкли, бо ж дехто з гурту перед тим переляканим голосом застерігав: «Бандєровци будут стрєлять!..» Виступали народні депутати України В’ячеслав Чорновіл, Зіновій Дума, Богдан Ребрик, Степан Волковецький, а також голова нашої обласної ради Микола Яковина. Далі ми одноголосно прийняли ті рішення і звернення, про які я вже згадував вище.

До речі, комуністів серед депутатів обласної ради не було — залишилися вдома: так безпечніше бути «патріотами». Зате тепер вони при владі.

— Ну й романтики ж ви, галичани, — завів довірливу розмову зі мною військовий офіцер, перевіривши вміст моєї торбини, в якій були хлібина, кусень сала та пляшка води, щодо наявності захованої зброї (у мене як референта народного депутата України З. Думи була перепустка до приміщення Верховної Ради. — М. П.). — Але на що надієтеся? Комуністична система, як на січкарні, перемолола таких, як ви, вона потопила в крові пів-Європиѕ Ви ж беззахисні, хоча нас інструктували, що маєте зброю.

— Розумієте, це не ми прийшли виборювати волю, а сам дух українського народу, і ніщо нас уже не зупинить: ні ваша зброя, ні бойовий отруйний газ «Черемха», ні все ваше військо, бо нас — мільйони. Невже ви зможете воювати зі своїм народом, який вас годує, одягає, в холоди дає вам тепло, а головне — надію на завтрашній день?..

Після цих моїх слів офіцер ще радянської, але вже в недалекому майбутньому — української армії потупив погляд:

— А якщо нам віддадуть наказ стріляти, то нехай допоможе вам Господь Бог...

Було це на самому початку жовтня 1990-го. Траєкторія виборювання незалежності продовжилася студентським голодуванням. А вже менш ніж за рік там же, в Києві, ми зі слізьми на очах вітали НЕЗАЛЕЖНУ Україну...