Кім Філбі проти Степана Бандери

Коли Союз розпочинав уже тріщати по швах, у Москві вийшла друком перекладена з англійського видання книжка Кіма Філбі «Моя таємна війна». У по-кагебистськи наснаженій передмові до неї автора книжки характеризували як «видатного радянського розвідника-інтернаціоналіста, що все своє життя присвятив справі комунізму, розвінчуючи агресивні плани імперіалістичних держав і підривну діяльність їхніх спецслужб». Ім’я Філбі ставили в один ряд з «такими славетними іменами радянських розвідників, як Рудольф Абель, Микола Кузнецов, Ріхард Зорґе...». Гаразд, пригляньмося уважніше в такому разі, що ж це за цабе, цей випускник знаного в світі Кембриджського університету, що з легким серцем зрадив свою батьківщину й перейшов на бік сталінських опричників. Частково допоможе нам у цьому англійський журналіст Нік Дейвіс, скрупульозне дослідження якого «Новини Пласкої Землі» щойно вийшло в київському видавництві «Темпора» (переклад Софії Андрухович).

Радянський шпигун керує антирадянським відділом британської розвідки!

Кім Філбі перебрався жити в СРСР наприкінці 1963-ого, а ще на початку 1967-ого, як запевняє Нік Дейвіс, в Англії про нього знали не дуже багато. Знали, що працював журналістом і дипломатом нижчого рангу в міністерстві закордонних справ, що був російським шпигуном, але дрібнішого калібру, і втік до Москви.

Заслуга в набагато кращій обізнаності англійського читача з біографією перебіжчика належить газеті «Sunday Times». 1967-ого редактор газети доручив цю справу спеціальній групі репортерів, які копали цілих вісім місяців і накопали чимало. Був період, коли над матеріалом працювало 18 журналістів – у Британії, Сполучених Штатах, Радянському Союзі, Німеччині, Австралії, Іспанії, на Близькому Сході. Не варто думати, начебто британські спецслужби й уряд пасивно спостерігали за роботою газетярів, ні, вони намагались активно перешкоджати, залякувати. Але британська журналістика гідно вийшла з цього протистояння, чим піднялася до ще вищих стандартів.

Отже, що новенького довідалися репортери? З’ясувалося, що значна частина кар’єри Філбі минула на посаді повноцінного офіцера таємної розвідувальної служби МІ6, а «дипломат низького рангу» - це відверта урядова брехня. Тобто він був шпигуном значно більшого калібру, ніж переконувала громадян влада. Знайшлися люди, які засвідчили, що п’яненький Філбі хвалився, буцімто він обожнює «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» Карла Маркса й Паризьке повстання 1848 року. З цього випливало, що офіцер МІ6 був марксистом і при бажанні керівництво англійською розвідкою могло здогадатися про багаторічну працю Філбі на Сталіна!

Далі – більше. Перша дружина Філбі, як з’ясували репортери, належала до комуністичної партії, проте цей лівак з явно ідеалізованими уявленнями про комунізм раптом різко повернув праворуч і вступив до товариства аристократів - прихильників нацизму. А в Іспанії навіть воював на боці генерала Франко. (Кажуть, він мав завдання вбити Франко). Історія поволі обростала новими деталями, з яких складалася неймовірна картина – керівником відділу, спеціалізованого на боротьбі із загрозою з боку радянських шпигунів, призначили після війни радянського шпигуна! Нашого знайомого Кіма Філбі.

Ви не повірите, але надто самовпевнена МІ6 відсилала агента КГБ до Вашингтона – налагоджувати зв’язки з ЦРУ і ФБР. Звичайно, обидві організації розкривали Філбі свої таємниці. Так він зрадив американську напіввійськову операцію в Албанії, що була сателітом СРСР, спричинивши загибель близько трьохсот осіб. У МІ5 були переконані – тут є пряма вина Філбі. Проте МІ6 не погоджувалась, використовуючи його як агента аж до втечі в Союз.

Певна річ, це журналістське розслідування дуже дорого коштувало, виявлена правда про Філбі не була до вподоби присоромленому англійському урядові. Але, як сказав після всього редактор «Sunday Times» Гаррі Івенс, «якщо преса не виконуватиме цієї роботи, тоді хто?».

Одкровення від Елеонори

Згодом до перебіжчика, який зачаївся в Москві, прибула його остання дружина Елеонора. Ця не була комуністкою і, судячи з опублікованої на Заході її книжки «Шпигун, якого я любила», після кількох місяців спільного проживання з Філбі збагнула – він зовсім не той, за кого вона його сприймала.

Але зосередьмося краще на московських враженнях Елеонори. Кім, описує авторка книжки, мешкав у великому будинку, що від нього 15 хвилин ходьби до станції метро. За радянськими стандартами, це була шикарна чотирикімнатна квартира, хоча двоспального ліжка в спальні не виявилось. Таких ліжок тоді в Москві взагалі не продавали, «росіяни в них не вірять», як дещо глумливо написала Елеонора. Були і телевізор, за яким тоді в Москві вистоювали великі черги, пральна машинка з Чехословаччини, пилотяг з Румунії, натирач підлоги з Югославії. Російського виробництва був лише холодильник. Пралька, згадує Елеонора, так натужно завивала, що її довелось пристосувати під кухонний стіл.

З незадовільним продуктовим забезпеченням радянської столиці авторка книжки, американка за походженням вперше зіткнулася, пославши економку купити дві пляшки томатного соку, щоб приготувати собі коктейль «кривава Мері». Економка принесла замість двох – дюжину пляшок, оскільки заледве натрапила на томатний сік, який «викидали», як тоді казали, дуже зрідка. Черги стояли також за апельсинами, лимонами й грейпфрутами. Купити взимку овочі й фрукти було неможливо.

Загалом, робить висновок авторка книжки, росіяни здавна звикли жити просто й бідненько. Середньостатистична родина існує на дієті з хліба, картоплі, буряків, капусти, сушених грибів і оселедців. Щойно з’являються в крамницях лососина, червона або чорна ікра, ковбаса, консервовані овочі – їх тут же змітають з прилавків. Однак описуючи жінку, яка лежала якось поруч із нею в лікарні і якій лікарі заборонили через майбутню операцію їсти, Елеонора Філбі занотовує, що «щелепи цієї жінки не зупинялися ні на хвилину». У Росії, на її переконання, ніхто не проґавить можливість добряче попоїсти, особливо багато їдять хліба. Єдиними худими жінками, що їх вона зустрічала, були балерини. Це, мабуть, підсвідома реакція народу, що знав довгі періоди голоду.

До речі, про медицину. Потрапити в радянську лікарню, стверджує Елеонора, - це потрапити в світ жінок. Проте цей світ зовсім не м’який, делікатний і жіночний. Радянські жінки значно жорсткіші, ніж їхні західні посестри, і володіють рівними правами з чоловіками, чого ми на Заході, нарікає Елеонора, позбавлені. Як вона не старалася пояснити лікарці-хірургові суть своєї недуги, та нічого не хотіла розуміти й звеліла зробити хворій місцевий наркоз, який майже не діяв. Добрих півгодини Елеонора страждала від нестерпного болю, а операція на довершення всіх бід виявилася невдалою.

У Москві подружжя ні в чому собі не відмовляло. Приставлений до них офіцер КГБ забезпечував Філбі квитками на будь-який балет, оперу чи концерт, вони їздили на екскурсії і всіляко розважалися. Правда, дружина стала відчувати, що між ним і чоловіком виростає стіна відчуження. «Кім був задоволений життям, він швидко перетворювався в радянського громадянина; він, та не я», - робить вона невтішний висновок.

Як заробляють пошану Москви

Буде, буде, читачу, і Бандера, анонсований у заголовку, час якраз настав. Для цього нам доведеться повернутися до книжки Кіма Філбі «Моя таємна війна».

У США, як уже знаємо, англійський розвідник – і водночас московський шпигун! – мав підтримувати контакти з ЦРУ і ФБР. Як він запевняє, після війни американці також зацікавилися «українським націоналістом Степаном Бандерою – улюбленцем англійців». Новостворене ЦРУ начебто хотіло використати для підривної діяльності в СРСР найуспішніші емігрантські групи, витісняючи з цього поля англійців. Але біда в тому, на думку Філбі, що Бандера хоч і був помітною «шишкою» в еміграції, його твердження про значну кількість прибічників у Союзі ніхто серйозно не перевіряв. Перша група агентів, яку англійці спорядили радіопередавачем, відправивши 1949-ого в Україну, щезла. Наступного року послали ще дві групи – ні слуху ні духу.

Американці, твердить Філбі, стали сумніватися в користі від Бандери. Не розвіяли цих сумнівів, певна річ, і невдачі засланих англійцями груп. 1950-ого критика американцями англійської розвідки посилилась, ЦРУ висунуло три серйозні звинувачення проти Бандери як союзника. Перше: крайній націоналізм Бандери заважає Заходові залучати до підривної діяльності проти Союзу представників інших національностей, зокрема росіян. Друге: Бандера входить корінням у стару українську еміграцію і не має зв’язків з новою, «реалістичнішою», що з нею американці намагалися загравати. І третє: є докази антиамериканських настроїв Бандери.

Це не завадило ЦРУ взимку 1949\50 рр. прийняти з України кількох кур’єрів. Правда, Філбі запевняє, що їхня інформація не була важливою.

Це не завадило ЦРУ також готувати до відправки в Україну свого політичного представника і трьох його помічників задля встановлення контактів з рухом опору. Було створено й резервну групу з чотирьох осіб, на випадок, якщо перша група знову дивним чином зникне.

Нарешті, 1951 –ого в Лондоні з приводу розбіжності в англо-американських поглядах на Україну відбулася ціла конференція. Англійці на ній категорично відмовилися викинути Бандеру «за борт». І впродовж місяця послали в Україну ще три групи по шість осіб у кожній. Літаки летіли з аеродрому на Кіпрі. Одну групу викинули на півшляху між Львовом і Тернополем, другу – неподалік від Коломиї, третю – на території Польщі. «Не знаю, що сталося з цими групами, - цинічно занотовує в своїй книжці Філбі, який володів на той час достатньою інформацією про вислані групи, - та про це, мабуть, неважко здогадатися».

А ще через кілька абзаців додає, що пізніше він прочитав про «загадкове вбивство Бандери в Мюнхені, в американській зоні окупованої Німеччини». Припускаючи, що останнє слово в цій справі сказало ЦРУ.

Залишається хіба згадати одну цитату з книжки дружини Філбі «Шпигун, якого я любила». Жінка пише, що чула, як приставлений до них офіцер КГБ сказав якось її чоловікові: « Ми ніколи не зможемо віддячити вам за те, що ви для нас зробили».

Розумному досить, чи не так?