«Ви теж можете поставити свічку…»

Надворі котрий день безперервно ляпотів рясний червневий дощ: він уже щедро напоїв спраглу землю і тепер ніби зловтішався: "Ага, накликали?..

Незвичаина капличка

І раптом — телефонний дзвінок: приємний чоловічий голос запрошував мене як журналіста подивитися у Пущі-Водиці капличку, котру майже 2 роки тому на Покрову було відкрито в Українському спеціалізованому диспансері радіаційного захисту населення; тепер ось її збираються відремонтувати — є, на щастя, така можливість. На Київщині це перша така капличка, вже згодом з'явилося ще кілька в різних місцях, — і це був той аргумент, який переконав мене остаточно, їхати, відклавши всі справи, чи ні.

Віктор Познік — а це телефонував саме він — у Києві перебував на лікуванні в НЦРМ: має, на жаль, як і більшість ліквідаторів, цілий букет хвороб. Тоді, у 1986 році, після аварії на ЧАЕС, він від кінця травня до початку серпня пра­цював як майстер-будівельник біля самого реактора: будували під'їзні шляхопроводи... І саме з ініціативи Коломийської громадської організації інвалідів "Союз Чорнобиль України", правління якої він тепер очолює, й була відкрита капличка: після парламентських слухань у 2009 році коломияни стали шукати, як та де цю ідею реалізувати, а головний лікар диспансеру Вадим Бо женко не тільки прийняв її, а й виділив кімнатку. Через 2 місяці, з благословення владики Філарета, капличку відкрили, й 5 священиків її освятили. А діти, каже пан Віктор, зайшовши тоді до неї, від зворушення плакали, бо дехто з них, уже маючи й по 15-18 років, ще ні разу не бував у церкві, не знає традиції, не переживав того щемкого настрою духовної висоти... Капличку приурочено Чорнобильському Спасу. Як і чорнобильську капличку в самій Коломиї.

Звісно, як знаємо, казка пишеться швидше, ніж робиться справа. Однак Віктор Іванович, як я зрозуміла, таки людина справи. Аби обладнати капличку в диспансері, привезли тоді з собою все найнеобхідніше: ікони, кілька рушників для них, підсвічники, а також те трапод — спеціально зробили низький, щоб діти могли цілувати ікону не напинаючись, — та ще накидку на нього тощо; медсестри диспансеру, зі свого боку, теж принесли, хто що мав: хай буде гарно... А отець Василь, який тепер на свята й у вихідні дні служить у капличці, недавно роздобув ще й поставник для свічок...

Віктор Іванович приїжджає сюди вже 10-й рік: одних дітей, що полікувалися в диспансері, забирає, а інших — привозить. І завжди — не з порожніми руками: то книги привезе, то ще щось коломийське. Торік приїхав, а медсестри плачуть: нема кому правити. Зайшов до каплички — а в ній чути запах свічки! "Як так?" Жінки сказали, що відчиняють капличку й моляться в ній самі...

Є в капличці й дитячі роботи з різних кінців України. У 2009 році в Коломиї зробили виставку дитячих робіт — їх зібралося понад 200 (подали свої твори діти з Луганської, Дніпропетровської, Донецької, Харківської, Рівненської та Київської областей), а також було 70 своїх, коломийських. У кінці травня автобусом Яремча-Київ привезли ті роботи в МНС України і частину взяли до каплички.

Парламентська бібліотека, з якою "дружить" диспансер, тепер дає "вагонку", а Бориспільський "Союз Чорнобиль України" прислав свого майстра — аби оглянути обсяг робіт і за кілька днів усе залагодити. Адже в жовтні, на Покрову, капличці — 2 роки: до свята годиться підгоггуватися.

Треба сказати, що Коломийська організація працює не покладаючи рук: підтримує своїх членів, проводить різні календарні свята, поминання, організовує поїздки по святих місцях України (були у львівському соборі Святого Юра, в Манявському скиті, в Почаївській лаврі, в Гошеві, двічі — в Зарваниці), і всюди активно залучають дітей: хай ростять свої душі... "Вважаєте віру панацеєю?" — запитую Віктора Івановича. "Людина мусить мати щось святе в душі, — відпо­відає задумано, — за щось і на чомусь триматися. Особливо це важливо нам, тим, що спізнали Чорнобиль..."

Коломияни їздили в Чорнобиль у 2008-му й 2010 році. Першого разу отець Миколай, настоятель Свято-Іллінської церкви, прийняв їх насторожено (все-таки різні-бо патріархати). Але коли гості — 50 осіб із Коломиї, Рівного й Києва (разом із ними був і коломийсь­кий священик отець Іван Остафійчук, він зараз очолює міський комітет "Діти Чорнобиля"), зайшовши до церкви, всі молитовно впали на коліна, в отця Миколая та його матушки від зворушення виступили на очах сльози. Тепер же вони дружать. і коломияни чим можуть, підтримують чорнобильський храм.

Як розповів мені Віктор Іванович, враження від першої поїздки в Чорнобиль були дуже сильними, побачене всіх потрясло й змусило задуматись. Він сам у 1986-му, коли працював біля реактора, мав 27 років. Екстремальність події та вік тоді не все відкрили. Тепер же побачив ситуацію і світ новими очима й багато що збагнув; коли, каже, проминули контрольний пункт "Дитятки", відчув мороз по шкірі... На той рік перед Вербною неділею знову збираються до Іллінського храму: і пом'янути тих, що відійшли, і помолитися за живих...

Барвисті київські рушники на стінах каплички і специфічні коломийські привітно усміхнулися на наш прихід і розчулено дивилися, як ми, помолившись, ставили у свіжий пісок поставника свої свічечки. У двері зацікавлено зазирали діти: "Буде відправа?.."

А я в подарунок від Віктора Іванови­ча отримала ікону "Чорнобильський Спас". "Нехай охороняє вас", - сказав...

Диспансер

Робота з дітьми, яких вразив Чорнобиль, це непроста робота. Говоримо із головним лікарем диспансеру Вадимом Боженком та його заступником із лікувальної роботи Надією Гудзь.

Максимально диспансер може прийняти 130 осіб — від одного року до 18-ти. Зараз у ньому перебуває 117 дітей, зокрема 54% з них — віком від 10-ти до 14 років, а 20% — малюки (до 5 років їх приймають разом із мамами). Часто приїжджають гості — японці, німці, американці - дивляться, аналізують...

Місце тут справді чудове: велика територія, довкола корпусів — густий пуща-водицький ліс. Який контингент хворих? Це діти постраждалих від Чорнобильської катастрофи та ліквідаторів її наслідків із Житомирської, Рівненської, Київської, Луганської областей. Практично вся Україна. Захворювання різні. Дітей всебічно обстежують та компетентно лікують. Є медико-, фізіо-, фіто- й апітерапія, а також масаж; є три лабораторії. Безоплатне п'ятиразове харчування, гарна велика бібліотека. Деякі діти в диспансері уже по 7-10 разів. Заклад співпрацює з обласними медичними установами та управліннями освіти, а також із благодійними чорнобильськими фондами, які беруть участь в оздоровленні дітей.

За всі роки через диспансер пройшло вже понад 40 тисяч дітей, а через дитячу й дорослу поліклініку — майже 150 тисяч осіб із усіх областей України. "Найактивніші" в цьому плані Житомирська, Рівненська й Київська. На жаль, нещодавно скасоване право чорнобильців на безкоштовний проїзд до місця призначення, і не всі потребуючі, зокрема з віддалених сіл, через фінансові проблеми мають змогу доїхати...

У серпні диспансер відзначатиме свій 25-річний ювілей. Звісно, готується до нього. На щастя, має друзів не лише в Україні, а й за кордоном. Зокрема неодноразово надавав йому благодійну допомогу Український Братський Союз (Канада), який багато років очолював пан Іван Олексин, а зараз — пан Ярослав Гавур: присилали соки та молоко; у 1995 році, коли не було вугілля, то закупили його в котельню, а для кухні — борошно. Та й не тільки це. Саме завдяки допомозі УБС диспансер тоді вижив. Пан Іван родом зі Львівщини, має 92 роки, залишив Україну в кінці 40-х минулого століття, а тепер майже щороку приїжджає. Його дочка Христина працювала разом із волонтерами на ремонті диспансеру.

Влітку 2009 року родина Марії та Джана Гринишин в пам'ять свого сина Грегора, який передчасно "відійшов, передала через Український Братський Союз кошти для лікування дітей, що постраждали від Чорнобиля й перебувають у диспансері. За ті кошти змогли придбати медичний апарат ацидогастрограф, ноутбук у конференц-зал — для демонстрування фільмів, кондиціонер для дитячого відділення стаціонару, а також поміняли лінолеум.

У кінці листопада того ж року від голови Українського Братського Союзу пана Ярослава Гавура (працював на цьому посту впродовж 7,5 року) прийшов лист, де він повідомив, що після майже 100-літнього самостійного існування УБС (заснований 1910 року, видавав свою газету "Народна Воля") із незалежних від нього причин об'єднується тепер із Союзом Українців Католиків "Провидіння".

Влітку 2009 року до Києва приїхали 16 волонтерів зі США, серед яких були й зовсім літні, і самі відремонтували стаціонар. У подячному листі пастору тієї церкви за велику духовну й матеріальну підтримку (адже вдалося значно поліпшити матеріально-технічний стан стаціонару і пройти Державну акредитацію) адміністрація та колектив диспансеру писали: "...Незважаючи на далеко не комфортні умови побуту, ми завжди бачили всіх усміхненими, доброзичливими до дітей та співробітників. Нас вразила ваша організованість, наполегливість, старанність дорослих та дітей при виконанні важкої роботи. Дякуємо, що, незважаючи на втому, ви рано починали й пізно закінчували робочий день ще й знаходили час для ігор та спілкування з хворими дітьми..."

Тісно співпрацює диспансер із нашою парламентською бібліотекою — крім книг, вона допомогла закупити деяке медичне обладнання, а також зробить ремонт каплички. Бібліотека закладу є філіалом національної дитячої бібліотеки.

Однак, якщо чесно, проблем іще вистачає. Докладаючи всіх зусиль, лікарі лікуватимуть дитячі тіла, а капличка хай лікує травмовані душі і дає їм силу...

А на ювілеї в серпні головний лікар диспансеру пообіцяв бути таки в коломийській вишиванці...