Зупинив нахабу — покарав себе...

І покарав не лише себе, а й усю свою сім’ю, яку захистив від образ та нецензурної лайки п’янички. Безпосередньо про цей випадок ми розповідали в нашій газеті за 19 лютого ц.р. у публікації під заголовком: «Зупинив нахабу. На лаву підсудних?».

Коротко нагадаємо читачам її зміст. Йшлося там про випадок, який стався в липні 2009 р. у місті Бурштині. По суті, це була звичайна житейська ситуація. На лавочці під будинком сидів п’яненький чоловік і матюкався на весь світ. Власне, він «розмовляв» сам із собою. Щоправда, поряд гралися діти, в тому числі й п’ятирічна дівчинка, поруч була і її мати, котра в той момент була на восьмому місяці вагітності другою дитиною. Жінка, її звати Ірина, спробувала втихомирити п’яничку, але у відповідь — знову лайка. Вона ще раз попросила, аби той заспокоївся. і тут чого лише не почула на свою адресу. Все це почув також її чоловік, Євген К. Мабуть, цілком логічно, що він заступився за дружину.

Два роки виправних робіт

Зрештою, чоловік добре знав цього нахабу. Володимир (надалі — В.) жив у будинку напроти. Але чомусь полюбляв, коли вип’є (а вживав алкоголь доволі часто), чи не при першій-ліпшій нагоді протирати штани біля сусідської оселі. Тож Євген спершу також спробував словами привести до тями чоловіка, який, по суті, грубо порушував громадський порядок. Але коли В. і Женю післав у відомому напрямку — не витримав. Вибіг на вулицю, підняв за комір з лавки п’яничку і спробував відтягнути подалі. Та це виявилося непросто зробити. Чоловік, не маючи бажання покидати «насиджене» місце, схопився за виноградну арку. Та для Євгена, котрий, самі розумієте, в якому емоційному стані перебував, не склало особливих зусиль відірвати його від прута. Але чоловік, котрий і так не дуже добре тримався на ногах внаслідок спожитого алкоголю, впав та вдарився чолом об бордюр. На місці удару виступила кров. В цей момент до Євгена підбіг один із сусідів, який був свідком цієї сутички, і розборонив.

Та, як з’ясувалося потім, на цьому історія не закінчилася. Через деякий час родичка порушника громадського порядку виставила доволі серйозні фінансові претензії до родини К., бо, мовляв, Євген зламав її братові щелепу. Отже, тепер хай платить за лікування. Сума «компенсації» становила шість тисяч гривень. В протилежному разі, пригрозила родичка, буде заява в міліцію. Зауважимо, що перш ніж навідатися до Жені, такі самі претензії було пред’явлено іншим особам. До речі, ця інформація потім прозвучить у суді. А тоді крайнім усе ж виявився герой нашої розповіді. І, мабуть, не тільки тому, що він безпосередньо мав сутичку з «потерпілим» у присутності свідків. імовірно, сподівалися, що чоловік без заперечень заплатить гроші, тільки б не мати справи з правоохоронними органами. Адже, як ми вже писали в попередній публікації, Женя раніше був судимий. Та він, не відчуваючи за собою жодної вини ні щодо закону, ні гріха з духовної точки зору, усі ті домагання відкинув. і тоді родичка пішла в правоохоронні органи.

Щоправда, спершу дільничний інспектор, котрий провів перевірку і добре знав як одного, так і другого учасника конфлікту, не знайшов у діях Євгена складу злочину і виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Та минуло якихось два тижні, і прокуратура, куди зі скаргою звернулася жінка, скасувала ту постанову. Чому — дільничний і досі не може зрозуміти. Зрештою, він особливо й не цікавився, бо і так дістав догану за той документ. і справа завертілася по новій. Її результатом став обвинувальний висновок, згідно з яким Євгена звинувачували в умисному спричиненні середньої тяжкості тілесних ушкоджень. А це 122-га стаття Кримінального кодексу, мінімальна санкція якої передбачає до двох років виправних робіт.

У попередній публікації ми детально аналізували той висновок, тож не будемо ще раз зупинятися на цьому. Лише нагадаємо, що жодних аргументів, котрі б свідчили про причетність Євгена до зламаної щелепи потерпілого там не побачили. Однак справа дійшла до суду.

Ми не грузини…

Після тієї публікації редакція отримала чимало відгуків. Ось, наприклад, що написав відомий івано-франківський письменник, кавалер ордена «За заслуги», переможець Всеукраїнського конкурсу, присвяченого 100-річчю С.Бандери, Геннадій Бурнашов: «Цікаве журналістське розслідування, здійснене на міцній документальній основі, підкріплене незаперечними документальними фактами, а не лише власними емоціями. і на часі.». Щодо емоцій, то їх чимало у листі жителя Рогатина, який прислав нам, по суті, стенографію обговорення нашої статті ще з двома друзями. «Якби той нахаба потрапив на грузина чи спробував у Грузії так обматюкати жінку, то гордий горець розквасив би йому пику до невпізнання.., — пише Михайло Котик і продовжує: — Залишіть Женю в спокою. Хай виховує своїх дітей».

Щоправда, стаття сподобалася не всім. Дехто навіть угледів у ній тиск на суд. Хоча там і близько такого не було. Навпаки, саме на суд і покладалася вся надія, що він об’єктивно, всебічно, неупереджено розбереться у цій справі. Розібрався. Після більш як піврічної тяганини Євгена таки визнали винним у, щоправда, неупередженому заподіянні середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Вирок — два роки виправних робіт з утриманням 15 відсотків зарплати в дохід держави та виплатити потерпілому майже двох тисяч компенсації за завдану моральну та матеріальну шкоду. Отак-то Женя захистив честь своєї сім’ї.

Щиро кажучи, коли почув я такий присуд, то був шокований. Власне, найперше подумалося, як його сприйме сам, ну, ще рано казати засуджений, бо вирок не вступив у законну силу, та його родина, котра й так багато чого вже натерпілась у житті.

Євген не приховував, що свого часу він був далеко не законопослушним, притягувався до кримінальної відповідальності, навіть побував у місцях позбавлення волі, але, підкреслює він, ніколи не намагався себе виправдати. «Я усвідомлював: якщо винен, то маєш дістати відповідне покарання, — каже він. — Тепер розумію, що це є від Бога. Господь допускає такі речі, щоби людина взялася за розум і змінила своє життя. Так і сталося зі мною. Але тепер мене звинувачують в тому, чого я не робив. і від цього дуже тяжко на серці. Зрештою, в Євангелії є такі слова: «Не давайте приводу тим, хто його шукає». Якщо взяти цю ситуацію, то винен я лише в тому, що по закону мав викликати міліцію, аби вона заспокоювала того нахабу. Я цього не зробив, чим дав привід для того, що сталося. Зрештою, так і сказав на суді. Але це стало для них підставою записати, ніби я визнав вину частково. Та ж мене судили за умисне заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень. А тут ніякої вини за собою не визнаю.»

Не передбачав, але мав передбачити

Проте суд її все ж знайшов. Автор цих рядків був лише на першому судовому засіданні, проте, маючи у своєму розпорядженні аудіозапис процесу, прийшов до висновку, що стосовно Євгена було застосовано принцип — якщо не кийком, то палицею. інакше кажучи, засудити будь-якою ціною. Скажімо, не було доказів, що переламана зліва та справа щелепа В. є наслідком того, що його вдарив Женя. До речі, саме це стверджував потерпілий на досудовому слідстві. і виходить на таке, що його свідчення були брехливі. Очевидно, на це не зважили. Почали шукати інше. Зокрема, в суді виступив експерт, який засвідчив, що такі тілесні ушкодження можуть бути завдані як від удару кулаком, так і від падіння й удару об землю та інші предмети. Що і треба було довести. Адже підсудний не заперечував, що коли відтягував потерпілого від виноградної арки, той упав і вдарився головою об бордюр. Йдеться про вузький прямокутний камінь, який виступає з землі сантиметрів на 20. Тяжко зрозуміти, яким чином потерпілий, котрий вдарився об нього, нагадаємо, чолом, причому з правого боку, дістав перелом щелепи зі зміщенням зліва. Його голова, що, як м’ячик, стрибала по асфальті? Зрештою, тоді на обличчі в тому місці у нього мало б бути якщо не садно, то принаймні почервоніння, слушно зауважує Ірина К. Але цього ніхто не помітив.

Власне, ще раз повторюся, зі всього виходить, що процес був спрямований, мабуть, не на встановлення істини, а на пошуки зачіпок, котрі б дали можливість винести Євгенові обвинувальний вирок. Практично поза увагою залишилася поведінка потерпілого, яка саме й спровокувала підсудного на ті дії, внаслідок котрих його звинуватили у скоєнні доволі серйозного злочину. Цілком слушно, що п’яні матюки на адресу свою та дружини, та ще й в присутності дитини, можуть будь-кого вивести з себе. Натомість у вироку суду наштовхуємося на такий пасаж (подаємо мовою оригіналу): «Суд визнав, що підсудний, бачачи, що потерпілий перебуває у стані алкогольного сп’яніння, відриваючи від труби виноградної опори та штовхаючи послідного, не передбачав, що від його дій можуть наступити середньої тяжкості тілесні ушкодження, але за встановлених обставин події він повинен був і міг це передбачити». Коментарі, як то кажуть, зайві. Та проблема в тому, що як би абсурдно все це не виглядало, в результаті маємо реальний вирок. і хоча в суді справу перекваліфікували зі 122-ї статті Кримінального кодексу України — умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження на ст. 128 — необережне середньої тяжкості тілесне ушкодження, але суті це не міняє. Бо є вирок, інакше кажучи — чергова судимість людини, котра давно вже зійшла з кримінальної стежки і намагається жити чесно. Це моральний бік справи. А матеріальний — два роки виправних робіт з виплатою значної суми грошей.

Зауважу, що в 128-й статті ККУ передбачено й таке покарання, як громадські роботи, терміном від 150 до 240 годин. Але суду, воно, очевидно, видалося зам’яким для людини, котра заступилася за честь своєї сім’ї. Суд, по суті, став на позицію прокуратури, яка, щоправда, теж не залишилася задоволена вироком. Адже обвинувачення вимагало стягнення з заробітку Євгена не 15 відсотків державі, як постановив суд, а 20. і, що найбільш цинічно, у своїй апеляційній скарзі прокуратура безапеляційно стверджує, згадуючи старі гріхи Євгена, що він на шлях виправлення не став і, мовляв, скоїв черговий злочин. Тяжко сказати, де вони знайшли аргументи для такого твердження. Бо про цю сім’ю як від людей, так і від колег по роботі, братів по вірі, навіть представників місцевої влади автор цих рядків чув лише добрі відгуки.

Більше того, можна захоплюватися тією силою волі і віри в Бога, щоби, як Євген, покінчити зі своїм минулим. А в умовах невеличкого Бурштина, де раз у раз можна наштовхнутися на колишніх приятелів-наркоманів, які, звісно, намагатимуться знову затягнути людину у своє болото, це дуже нелегка справа.

Щиро шкода дружину Євгена — Ірину, котра багато натерпілась у житті, але за ті попередні гріхи винить лише себе. А тепер за що вона та її двоє діточок страждають і повинні зі своїх і так невеличких статків ще давати п’яному хамові якісь гроші, котрі б могли витратити на власні потреби? Так, до речі, думає не лише автор цих рядків, а й інші особи. Наприклад, один із сусідів родини К., котрий також є сусідом і потерпілого. Богдан Н. казав йому: «Бачиш, за твоє хамство страждає ціла сім’я». Але, зауважимо, це на совісті й тих людей, котрі вершать у нас правосуддя.

Байдужість — найкращий захист?

Та, виявляється, історія Євгена не є чимось неординарним. Не так давно в одному з райцентрів області до громадських робіт за вже згаданою 128-ю статтею ККУ було засуджено молодого хлопця, який, заступившись за своїх знайомих, у бійці зламав одному з нахаб щелепу. То був випускний вечір. Хлопчина з подругами сидів на вулиці, коли до них «підвалило» четверо п’яних молодиків і стали чіплятися до дівчат. Незважаючи на явну їх перевагу в силі, юнак усе ж знайшов у собі мужність дати відсіч. Зрозуміло, накопали його добряче. Щоправда, й сам не залишився в боргу. Та коли він лежав удома весь у синцях, до його мами прийшла мама одного з нападників, у якого була зламана щелепа. Вона також вимагала грошей і теж дістала відкоша. і так само, як у нашому випадку, звернулася до міліції. Про результат ми вже повідомили. Так, він викликає чимало запитань. Проте тут все ж таки було призначено громадські роботи, причому сумнівів не було щодо причин заподіяння потерпілим (як хочеться це слово взяти у лапки) середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Тоді як стосовно Євгена, де його пряма причетність до зламаної щелепи В. викликає великі сумніви, було застосовано значно суворіше покарання.

І як тут не погодитися з відомим львівським журналістом Омаром Узарашвілі, який у своїй статті в газеті «Високий Замок» у номері 106 (16-22 червня ц. р.) у підзаголовку зазначив: «Захищаючи власне життя, а тим більше чуже, можете потрапити за ґрати». Наведені приклади свідчать самі за себе. Щоправда, у нашій редакційній пошті ще трапляються листи, де читачі обурено пишуть про негативну поведінку передусім молоді, котра дозволяє собі відкрито пиячити, вживати ненормативну лексику в громадських місцях, а оточення, чоловіки, причому добре фізично розвинені, на це не звертають уваги. А вони що, дурні, потім по судах бігати?..

Звісно, все можна традиційно сперти на наше не зовсім досконале законодавство у цих питаннях. Та, зазначу, воно не є якоюсь ефемерною субстанцією, котра існує помимо нашої волі чи впливу. За ним стоять конкретні особи, наділені державою певними повноваженнями, які носять погони, одягають суддівські мантії і котрі іменуються, принаймні в засобах масової інформації, слугами Закону, захисниками правопорядку, вершителями правосуддя. До речі, Євген та його дружина принаймні щодо останніх ще не втратили надію. Вони оскаржили вирок в Апеляційному суді Івано-Франківської області.