Юля: Для одних кумир, для інших самогубець

Для Оксани Пахльовської – кумир

Небагато інтелектуалів пишуть на теми українського патріотизму так правдиво, так цікаво, так категорично й разом з тим переконливо, як Оксана Пахльовська. Навряд чи це тому, що, викладаючи в престижному римському університеті, вона не почувається залежною від донецько-київської влади, це радше спрацьовують гени її матері, Ліни Костенко.

Правда, з деяких публікацій Оксани Пахльовської складається враження, що нас, галичан, вона недолюблює. Де тільки може, там, не пардонуючись, вскубне і побіжить думками далі, до нових об’єктів критики. Здається, ще більшої погорди до галичан набралася дочка Ліни Костенко після останніх президентських виборів, коли багато хто з відомих львів’ян закликав голосувати на виборах проти всіх.

Оці «противсіхи», як їх і досі глумливо обзивають прихильники Юлії Тимошенко, не дають спокійно спати й Оксані Пахльовській. Явно перебільшуючи, вона й в останній своїй публікації в газеті «День» не без роздратування зазначає, що ідеологія «противсіхства» була в Західній Україні в грудні 2009-го панівною. І дає таке визначення цій ідеології: «безмірна глупота». Усе це, на переконання авторки, від низької політичної культури галичан, які не доросли до усвідомлення себе державним народом.

Немов батогом, шмагає Оксана Пахльовська й очільників нашої калинової Ойчизни. Третій райх, порівняно з нинішньою Україною, запевняє вона, був демократичнішим, оскільки там комуніста Димитрова таки виправдали, а влада Януковича-Азарова навряд чи здатна на усвідомлення своєї помилки стосовно Юлії Тимошенко. Тоді як Юля поводиться зі сміливістю найяскравіших дисидентів 60-х і 70-х років минулого століття.

Оксана Пахльовська сотворила собі з Юлії Тимошенко правдивого кумира. І як людина, що не бажає дослухатися до аргументів незгідних з нею, сама береться пояснювати за незгідних мотиви їхньої поведінки. Вони, мовляв, панічно бояться приходу Юлі до влади, оскільки Юля примусить усіх їх тяжко працювати, поставить перед ними конкретні проблеми, вимагаючи ефективного розв’язання, розтлумачуватиме їм, несвідомим, що за Україну потрібно боротися. А вони що ж уміють, ці несвідомі? Хіба від тусівки до тусівки бігати, з одного алкогольного туру до іншого.

Ні, впевнена Оксана Пахльовська, чекати якихось міфічних молодих політиків, що прийдуть на зміну старим і турнуть з п’єдесталу пострадянських олігархів, не варто. Цей політичний інфантилізм (читай – передусім мешканців Галичини) вивершиться окупацією України, кінцем незалежності. Тим паче що «український П’ємонт», як знову ж не проминає вона нагоди вилити на нас цеберко помиїв, зовсім не відреагував на видану торік у Дрогобичі книжку Івана Дзюби «Прокислі щі від Табачника. Галичанофобія – отруйне вістря українофобії». Того Дзюби, який подарував Юлії Тимошенко останній свій трактат «Нагнітання мороку» з такою присвятою: «Дорога Юліє Володимирівно! Хай християнський Бог допоможе Вам вистояти на неправедному судилищі олімпійських божків і їхньої челяді».

Для Євгена Сверстюка – самогубець

Євгена Сверстюка з повним правом можна вважати одним з найяскравіших українських дисидентів 60-х і 70-х років минулого століття. Проте він, на відміну від Оксани Пахльовської, аж ніяк не героїзує постаті Юлії Тимошенко.

Чим же не подобається колишня прем’єр-міністр людині, яка відбула за свої патріотичні переконання сім років комуністичних таборів у Пермській області? Передусім схильністю до ворохобництва в демократичному таборі. Героїня трибуни на Майдані, вона легко переступила помаранчеву стрічку й національний прапор заради того, щоб створити власний прапор з червоним сердечком. А з помаранчевого «моноліту» виділити партію під дамським іменем. Ні політичних, ні моральних підстав для такого поділу, як запевняє президент Українського пен-клубу, не було.

Аж надто нечітка, на його переконання, й національна програма лідера «Батьківщини». Та це й не дивно, адже вона непричетна ні до української культури, ні до історії, ні до якихось соціальних доктрин. Так, треба визнати, що критичний хист цієї жінки непересічний, саме ним вона зачаровує публіку. Але ж цей талант сповна проявився там, де йому не слід було проявлятись, у боротьбі з легітимним президентом. Об’єднавшись з комуністами й регіоналами, Юлія Володимирівна виступила разом з ними за імпічмент президента, який доволі гідно повівся 2008-го в загроженій Грузії. Хоча сама й слова не мовила на захист волелюбних грузин.

Було, було таке, на жаль, у біографії леді Ю, проти фактів не попреш. Тому для Сверстюка зовсім незрозуміле явище, коли прем’єр держави найбільшим своїм ворогом вважає президента! Журналісти в будь-якій нормальній країні, запевняє Сверстюк, негайно апелювали б у такому разі до здорового глузду громадян. Але не в нашій. У нашій країні журналісти взялися дружно звинувачувати після поразки виборців, які не підтримали самогубця з червоним сердечком.

Самогубця, звичайно, потрібно рятувати, колишній дисидент не має нічого проти. Але що робити, коли він хоче виступати від імені всієї демократичної України? – запитує Сверстюк чи то себе самого, чи своїх читачів.

До речі, про героїзм, дисидентство і т.д. Торік, якщо не помиляюсь, доктор філософії Євген Сверстюк виступав у київському Будинку вчених зі спеціальною лекцією на цю тему. У лекції він переконував аудиторію, що справжніх дисидентів у Союзі було дуже мало, фактично жменька. І першим справжнім, з яким він зустрівся в таборі, був Сергій Ковальов. Саме на прикладі Ковальова, як запевняв лектор, можна визначати це поняття, дисидентство, під яке тепер намагаються підлаштуватися навіть ті, хто виконував у таборі брудну роль навуходоносора.

Не час з’ясовувати стосунки

Ще минулого тижня журналісти й політики тільки те й робили, що прогнозували подальшу Юлину долю. Одні передбачали, що суд її виправдає, другі – що засудять умовно, треті – що дадуть від 2 до 5 років... Читати ці прогнози було трохи дивно, адже практично всі сходилися на тому, що мета влади - нейтралізувати Юлію Тимошенко, а з нею партію «Батьківщина» до наступних парламентських виборів. А який сенс владі виправдовувати людину, яку потрібно за всяку ціну не допустити до виборів?!

Тепер, коли колишня прем’єр відправилась із зали суду в сізо, з’явилися любителі порозмірковувати на тему: хто очолить партію після Тимошенко. Наталя Королевська? Чи все ж Олександр Турчинов? Хоча зовсім не це головне, головне дати зрозуміти владі, що суспільство не намірене миритися з явною зневагою верховенства права. І наші інтелектуали просто зобов’язані забути власні симпатії чи антипатії й нарешті згуртуватися, щоб протиставитися злові. Бо інакше історія може повторитися. Пригадуєте? «Коли приходили забирати мого сусіда єврея, я не втручався. Коли забирали комуніста, я промовчав. Коли прийшли за демократом, я також вдав, що нічого страшного не відбувається. А коли прийшли по мене, оборонити мене було вже нікому».

На щастя, мовчать далеко не всі. Уряд США закликав українську владу звільнити Юлію Тимошенко, вбачаючи в переслідуваннях цієї жінки політичні мотиви. Незадоволення таким ходом подій висловила Росія. Чимало народних депутатів України підписалися під офіційним зверненням про зміну запобіжного заходу щодо Тимошенко й взяття її на поруки. До цього клопотання приєдналися вже представники української культури, науки, відомі громадські діячі.

Так, не час тепер з’ясовувати стосунки й зловтішатися з того, що колись, за Лазаренка, дехто нажився на газових оборудках, а нині хай відпокутує. Надто багато дров наламала ця влада, щоб можна було спокійно спостерігати за її поведінкою, яка з самого початку нагадує поведінку відомої тварини в крамниці з посудом. Надворі ХХІ століття, а наших керманичів уперто тягне чомусь назад, у середньовіччя. І знову, як і за часів Тараса, «сміються з України стороннії люди».