Приймальний неспокій

Почалося все з банального – моя семирічна донька впала на прогулянці, сильно підвернула гомілку. За п’ять хвилин ми вже вдома прикладали лід, забезпечили нозі спокій – надали першу допомогу. Але за півгодини нога почала пульсувати, набрякла, гаряча, тож їдемо у травмпункт. Інших варіантів немає. П’ятниця, дев’ята вечора, попереду вихідні, розумію, що потрібен огляд лікаря та рентген. І тут починається «найвеселіше».

21:15

Порожній хол, справа – приймальний покій обласної дитячої лікарні на Коновальця, зліва – двері травмпункту, а на них табличка «Зачекайте, йде операція». Три дерев’яні лавки та комарі за компанію.

Йду в розвідку до приймального, чую:

— Та шо-о-о-о ви, чекайте, лікар на операції.

— А довго чекати?

— Ну, годину, може, дві – там складна операція.

— А інших лікарів немає?

— Ні, він один до ранку.

— А у відділенні?

— А до чого тут відділення?! І взагалі – це приймальний покій, а не травмпункт!

Чемно чекаємо. За півгодини швидка привозить родину: хлопець, 15 років, катався на ровері, впав, зламав руку. З ним тітка (років 20) з напівголою малою (віком до року) – видно, в чому в хаті були, так і вибігли, стрес не дав часу на роздуми чи переодягання. Хлопець – з лангетом, перша допомога надана, зараз до лікаря і…

Лікар швидкої читає таблицю на дверях травмпункту, заходить до приймального покою, за хвилину виходить – знімає з хлопця фіксуючу пов’язку, забирає лангет та йде.

Німа сцена.

Куди тримати руку, як всістися, скільки терпіти біль? Відповідь медсестер та сама – 1-2 години. Всілися…

Привозять наступного пацієнта. Малий 7 років, розбите лице та голова. Із криком прорвалися через приймальний покій до лікарні, треба шити, повели наверх у відділення. Дякувати Богу.

Ще за годину швидка привозить хлопця 10 років. Його вносять на руках, нога у лангеті від паху до низу, кладуть на лавку. Далі за вже знайомою схемою: приймальний покій – забрали лангет – поїхали.

Німа сцена-2.

Як зафіксувати ногу? Чим? Скільки чекати? Ну, ви вже знаєте, 1-2 години. Болить? Ох, боли-и-ить?

Медсестра: «А що, швидка не обколола? Ну, ми не знаємо, ви ждіть, лікар на операції, там три (!) дитини треба прооперувати. Може, година, може, дві – залежно, чи є хтось, щоби зшивав».

Ви розумієте? Мало того, що на всю величезну обласну дитячу лікарню на Коновальця немає чергового хірурга. Нема медсестри, щоби прийняла. Немає нікого на підміну. Немає нікого, хто би міг надати трьом дітям із травмами термінову допомогу.

23:00

Минуло майже дві години. Травмовані руки-ноги терпнуть, діти стогнуть. Води? Немає. Туалет? Відкрили, хоч і не одразу. Боляче? «Терпіть і нікуди не йдіть, адже лікар може спуститися будь-якої миті або через 2-3 години…».

Просимося на рентген. Усіма трьома родинами. Дружно. Ні, не можна.

Чому? Лікар повинен дати направлення. Без цього ніяк. Лікар на операції.

23:30

Родина – хлопець із рукою, тітка з малечою, тато – пішки йдуть до «дорослого» травмпункту на Матейки проситися, щоб оглянули та загіпсували. Дитина з поламаною рукою йде в ніч, пішки, по допомогу.

І знаєте, що? Дорослий травмпункт не має права надавати допомогу дітям.

За законом, «дитина – це особа віком до 18 років». Те, що далі закон каже «має право на безоплатну термінову першу допомогу» якось не враховується. Бо немає кому надати.

А тепер дивіться, як відповідає той закон на запитання «Чи мають медичні та фармацевтичні працівники права та обов’язки? Які саме?»:

- безплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях.

Не виконується!

А пацієнт має права? Так:

- має право бути прийнятим в будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування.

Потрібні коментарі?

00:00

Три години на лавках у холі.

Донька вимучена, їй боляче, вона хоче пити, спати, елементарно – лягти.

Їдемо додому. Там – лід, фіксуюча пов’язка, вода, їжа та нормальний туалет. Викликаємо таксі. На вході до приймального зустрічаємо чергових постраждалих. Тато з сином – малий пацієнт, розбираючи рибальське приладдя, «отримав» крюка замість риби. Тато нервово сміється

«Зачинено? Ха, ми прийшли о 18:00, прочекали до 20:00, пішли геть. Думали, може, вночі нам пощастить?».

Вони також уже були у дорослому відділенні на Матейки. Отримали ту саму відповідь – дітям до 18 років…

00:30

Ми вдома. Згадую усе, що знаю, рятую дитині ногу, надаю допомогу. Ранком будемо пробувати своє щастя знову. Попереду – ніч.

Що у підсумку?

• не важливо, приїдете ви самі, чи на швидкій, лангет/шину все одно знімуть і заберуть. Це не продається і не залишається, це – на кілька хвилин поїздки у швидкій;
• не знеболюють;
• альтернативи дитячому травмпунтку немає;
• лікар – один на 10-100 пацієнтів, на вагу золота;
• рентген робитимуть тільки за направленням лікаря;
• закони можете зачитувати лише комарам у холі…

Це – моя країна, яка мене береже. І її закони, які порушуються щохвилини, й ті, що стосуються дітей та їхнього здоров’я, – не виняток.

Цікаво, коли політики кажуть «Діти – наше майбутнє!» та «Усе найкраще – дітям!», вони мають на увазі якихось конкретних дітей? Може, своїх? Кому ще не набридло це окозамилювання та постійне замовчування наших реалій?

Залишається одне – щоденна самостійна боротьба за виживання.

* * *

Наступного дня ми таки потрапили до лікаря. Він був на пару з медсестрою на три малих пацієнти. Одного з них привезли із неймовірно складним переломом з далеких гір.

Нас уважно оглянули, дали необхідні рекомендації, перев’язали та призначили мазь… яку не можна використовувати для дітей. Сміх скрізь сльози.

Що сказати наостанок? Ми живемо в країні, де просто не можна дозволити собі «розкіш» хворіти.

Здоров’я вам і вашим дітям!

 

---

«Репортеру» відповідають

Тарас Масляк, головний лікар міста Івано-Франківськ:

 

«Відповідно до штатного нормативу та залежно від кількості дітей, які є в місті, дитяча травматологія повинна бути одна. Але я за те, щоб у нашому місті була як дитяча хірургія, якої в нас немає, так і травматологія. Тому що це не перший раз, коли до мене звертаються іванофранківці. А в обласній дитячій клінічній лікарні – завелике навантаження на лікарів, і можуть бути різні нюанси.

Тому в розвитку охорони здоров’я міста ми маємо у своїх намірах відкрити дитячу хірургію та травматологію. Але це буде тоді, коли побудують обласний перинатальний центр. Зараз вони користуються приміщенням івано-франківської комунальної власності. Коли його звільнять, ми зможемо там це зробити.

А що стосується міської швидкої допомоги, то вона робила все те, що й повинна. Вони приїжджають на місце нещасного випадку, беруть дитину, накладають їй мобілізацію і привозять у травмпункт».

Тарас Мельник, заступник головного лікаря з хірургічної роботи обласної дитячої клінічної лікарні:

«Згідно із штатним розписом, затвердженим наказом міністерства охорони здоров’я, в дитячій обласній лікарні на 450 ліжок передбачений тільки один травматолог. Тому, якщо лікар пішов на операцію, то люди повинні чекати. А невідкладну допомогу надає хірург. Два травматологи не передбачені в жодній ургентній лікарні. Чекають люди не тільки в Україні, чекають і в цілому світі».