«Рай» на Верховинщині, або Паперовий добробут горян

Прочитав у «Галичині» за 16 червня статтю під назвою «Поступ Верховинщини», де голова Верховинської райдержадміністрації Василь Гондурак розповідає про здобутки за рік роботи на посаді. Складається таке враження, що читаєш доповідь секретаря райкому на партійному форумі за часів комуністичної системи...

З написаного видно, як інтенсивно розвиваються всі галузі та напрями народного господарства району. Надзвичайно успішно, на відміну від решти України, розвивається соціальна сфера. Перелік зробленого просто вражає. Щоправда, багато з написаного має декларативний характер. Цитую одне з тверджень: «Досвід роботи, помножений на високий потенціал, забезпечили успішну реалізацію в районі програми Віктора Януковича «Україна для людей» і регіональних програм «Івано-Франківщина — писанковий край» та розвитку Верховинщини».

На жаль, цього не помітили жителі нашого краю. Та й сам Президент заявив, що зробив лише третину задекларованого. Хотілось би порадити верховинській провладній команді однодумців-реформаторів не вишукувати об’єкти на зразок відремонтованого класу, облаштованого спортмайданчика, подарованого кимось комп’ютера, отриманих за державною програмою шкільних автобусів та багато іншого, що згадано у цій статті, і видавати як імітацію бурхливої господарської діяльності. Думаю, на рівні районного керівництва треба ставити конкретні стратегічні цілі щодо створення робочих місць та покращення якості життя місцевого населення.

Хотілось би зупинитись на деяких питаннях, вирішення яких є сьогодні першочерговим. У статті написано про будівництво мостів і ремонт доріг, які проводять сільські та присілкові громади. Але варто було б звернути увагу на основну дорожню артерію, яка пролягає практично через цілий район, у тому числі й райцентр. Мова йде про автодорогу державного значення Татарів — Кам’янець-Подільський, яка нині має просто жалюгідний вигляд. Якщо 25 років вона майже повністю була встелена асфальтовим покриттям, то нині третя частина цієї дороги перейшла у гравійну. Місцевій владі, напевно, потрібно було б порушувати питання про те, чому організація, яка її обслуговує, аж за 150 км, у Бородчанах. і, що парадоксально, в районі вона не має бази, яка необхідна для ремонту й утримання автодороги. Мені часто доводиться користуватись цим маршрутом, але не можу пригадати, коли бачив на ній бодай одного дорожнього робітника. Про цю проблему я досить детально написав у статті «Криза на дорогах», що була опублікована в «Галичині» 28 вересня 2010 р. Як бачимо, минув майже рік, але, впевнений, ніхто цим питанням не займався.

Дивимось далі на здобутки. У статті написано, що обсяг реалізації промислової продукції порівняно з першим кварталом минулого року становив 209 відсотків. З такими темпами ми напевно увійдемо до 20 найрозвинутіших країн світу, про що теж, як про амбітні завдання, прописано у статті. Але спробуємо розібратись, звідки беруться проценти. У районі взагалі немає промислового виробництва. Свого часу один чеський громадянин створив на базі лісозаводу підприємство з переробки деревини. З якихось причин воно стало йому невигідним, і він продав підприємство. Нові власники на ентузіазмі, можливо, маючи більші фінансові ресурси, переробили більше деревини і вивели в світові лідери Верховинський район за темпами зростання промислової продукції. Поряд, на протилежному березі річки, на території 4,5 га розташовані виробничі приміщення та технологічні лінії нижнього складу колишнього лісокомбінату, що перебувають у приватній власності якихось київських комерційних структур. Вони вже роками простоюють, розвалюються і ржавіють. і ніхто на це не звертає уваги. Завдання місцевої влади — якимось чином вплинути на власників, запустити виробництво або ж знайти нового інвестора, а не шукати показники у статистичних звітах. Думаю, місцеві жителі вітали б такі дії й самі написали б про це в газету.

Візьмемо туристичну галузь. У статті написано, що сьогодні вже 44 відпочинкові садиби з інформаційно-рекламних сайтів запрошують туристів, їх власники удосконалюють туристичний сервіс та урізноманітнюють відпочинкові програми. і знову ж таки це люди самотужки створюють інфраструктуру туризму, а де роль органу територіальної влади, який повинен визначати напрями розвитку та створювати об’єкти, навколо яких мала б існувати ця інфраструктура?

Гірськолижний напрям одержав розвиток на «Буковелі», де є великий потенціал для розширення, який нині і реалізовується. Є документальна розробка на будівництво такого ж за розмахом гірськолижного курорту, як «Буковель», на Вишківському перевалі Долинського району в горах Горганах. Тому розраховувати в найближчому майбутньому на втілення в життя якихось широкомасштабних проектів у нашому районі, які були б спрямовані на створення гірськолижних баз, справа малоперспективна. Тим паче, що гірська місцевість із прогнозовано стабільним сніговим покривом розташована на висотах, де потрібні значні капіталовкладення у розвиток шляхової інфраструктури. «Підняти» її приватному бізнесові самотужки поки що не під силу. Цю проблему можна вирішити лише після будівництва автодороги до румунського кордону. Але це питання порушують лише час від часу, точніше напередодні чергових виборів, політичні популісти.

Незайнятою наразі в Україні залишається ніша водного туризму на гірських річках. І завдання верховинської районної влади використати цей шанс. Що для цього потрібно передусім? Необхідно в кожному населеному пункті вздовж річки Черемоша побудувати по кілька стаціонарних баз, які б приймали туристів. За приклад можна взяти приватну базу в селі Устеріках, зроблену з помірними витратами, з набором послуг на сучасному рівні та прокатом необхідного спорядження й інвентаря. Також у верхів’ях рік Білого і Чорного Черемоша необхідно побудувати греблі для регулювання рівня води, без чого цей вид туризму не може бути повноцінним. І в цьому немає нічого утопічного чи неможливого. Наші предки понад півстоліття тому в такий спосіб сплавляли ліс, доставляючи з кожним сплавом по 200-300 куб. м деревини. І облаштовували річку відбійними стінками, регулювали подачу води, коли це було потрібно. До речі, ці греблі можна використати й під гідроелектростанції.

Для чого я все це пишу? Кожна територіальна громада володіє певними природними пріоритетами, за рахунок яких має існувати. Безумовно, що з часом дотаційне вирівнювання, за рахунок якого практично існує Верховинський район, буде зведено до мінімуму. Тому вже нині місцева влада повинна закладати основи під майбутні об’єкти, що мають стати основою забезпечення життєдіяльності місцевих жителів. А створювати вигідну статистику — справа безперспективна.

Дмитро ПИЛАТЮК, смт Верховина

Коментар журналіста до матеріалу «Рай» на Верховинщині...»

Пригадую, під час однієї із зустрічей з В. Гондураком Василь Іванович, так би мовити, не для преси розповів історію про те, як він, очоливши Верховинську райдержадміністрацію, намагався вирішити питання будівництва автомобільної дороги до українсько-румунського кордону, про яку згадує Д. Пилатюк. «Попри високу вартість цього проекту нам таки вдалося знайти інвестора з Туреччини, готового фінансувати роботи, — розповів він. — Але перше, про що він запитав, це у чиїй власності перебуває дорога. Довідавшись, що це державна власність, він тут же втратив будь-який інтерес до проекту».

Хоча зазвичай ми звикли вважати, що у керівників міст і районів зосереджено майже необмежені можливості, і нам тому дуже дивно, чому численні проблеми в економіці, соціальній сфері, культурі й спорті громад не вирішуються так швидко, як минає, на жаль, наше людське життя. Насправді ж це лише ілюзія. Бо у більшості випадків головам райдержадміністрацій, а особливо у таких складних регіонах, як Верховинщина, доводиться працювати в умовах жорсткого дефіциту коштів і матеріальних ресурсів. І не варто думати, що Василь Гондурак чи його колеги з інших районів не бачать і реально не оцінюють того, що вдається зробити, а що, на жаль, доводиться відкладати. інколи — і на невизначений час. Так само переконаний, що ці проблеми громад, навіть окремих родин, які щодня йдуть до районної влади з надією на допомогу, їх болять так само гостро, як і кожного з нас.

Але, публікуючи гострий відгук Д.Пилатюка на статтю «Поступ Верховинщини», ми сподіваємося на те, що його прочитають і керівники обласних служб, які мали б допомогти громадам Верховинщини поступово розв’язувати проблеми, про які пише автор. Бо й справді, ситуація, м’яко кажучи, є дивною. Район області, який має найбільшу на Івано-Франківщині за довжиною мережу автомобільних доріг, не має власної шляхової ремонтно-будівельної організації. Це по-перше. По-друге, здавалося б, що після руйнівної повені, коли верховинців рятувала чи не вся Україна, уряд зробить відповідні висновки й ухвалить рішення про створення у Верховині для самого району, а можливо, і для сусідніх — Путильського Чернівецької та Рахівського Закарпатської областей, потужної, оснащеної сучасною технікою організації з будівництва берегоукріплень та мостів на гірських річках. На жаль, цього не сталося.
Значна частина ресурсного потенціалу Верховинщини — це ліси, які перебувають у державній власності й управління якими, відповідно, здійснюється менеджментом, що його призначають державні органи. Загалом це нормальна практика. Однак за належних партнерських стосунків з громадами територіальні управління Держлісагентства мали б щорічно представляти і погоджувати з районними радами виробничі та фінансово-економічні програми розвитку лісового господарства з тим, щоб громади мали інформацію про те, скільки інвестицій урядове агентство спрямовує в розвиток та виробниче освоєння угідь, що  є на їхній території, і відповідно те, скільки нових робочих місць буде створено, яку зарплату отримуватимуть місцеві люди і яке буде забезпечено наповнення місцевого бюджету. На жаль, такої практики в Україні наразі немає. Тому й виходить, що район ресурсно багатий, але ні роботи, ні зарплати місцеві люди не мають. А сам район майже весь — на утриманні обласного та Державного бюджетів...

І останнє. Щоразу, коли заходжу на свою сторінку в соціальній мережі «Facebook», мене вражає сільський голова Космача Дмитро Пожоджук, який не втомлюється популяризувати поміж світової спільноти своє село, його родини й талановитих людей Космача, зокрема художницю М.Томен та її картини. Він поширює інтернетом інформацію навіть про приватні садиби односельців, які будують свій родинний бізнес. З одного боку, це приклад того, як навіть найменший ресурс, такий, як персональна сторінка у соціальній мережі, можна за бажання поставити на користь громаді. А з другого — це, думаю, урок того, що нині, аби бути успішними, щоб справлятися з проблемами, яких, на жаль, не бракує, не варто ставати по різні сторони барикад. А спільно працювати, думаючи над тим, як їх розв’язати, як зробити наше життя кращим.

Микола ПЕТРИЧУК