Із в’язниці у монастир

Як заведено, ми здали на контрольно-пропускному пункті стільникові телефони, залишили посвідчення і після тривалої процедури проходження порівняно недовгим, але поділеним ґратами на кілька відсіків, у кожному з яких одразу може перебувати не більше трьох осіб, коридором нарешті опинилися на території виправно-трудової установи №41. У народі вона більш відома під назвою «Товмачик», за місцем розташування в однойменному селі Коломийського району.

Цього разу установу відвідали журналісти. А інші особи, котрі на кілька годин стали гостями колонії, приїхали сюди через функціональні обов’язки. Йдеться про членів обласної (яку очолює перший заступник голови ОДА Василь Плавюк) та районних спостережних комісій громадського контролю, одним із завдань яких є взаємодія з установами виконання покарань. Таких в області чотири: вже згадана колонія в Товмачику, слідчий ізолятор в Івано-Франківську, жіноча «зона» в Галицькому районі та установа в Долинському районі, де відбувають покарання засуджені до обмеження, а не позбавлення волі. Крім того, на Прикарпатті є ще 19 кримінально-виконавчих інспекцій.

Виправно-трудова установа №41 була першою, до якої так масово завітало згадане товариство. Нині тут відбувають покарання 811 ув’язнених.

Переважають молоді люди, які вперше скоїли тяжкі чи особливо тяжкі злочини. Серед них 13 ВіЛ-інфікованих. Понад півтори сотні в’язнів з різних причин — через схильність до самогубства, калічення, відторгнення від колективу тощо — перебувають на обліку в працівників психологічного центру колонії. Цю та іншу інформацію ми почули під час своєрідної екскурсії, влаштованої «господарем» цього закладу — підполковником внутрішньої служби Василем Совтусом. Вона залишила подвійне враження. Зокрема, згадалися роки, які автор цих рядків провів в армії. Якби не грати, високі мури, які ділили територію зони на сектори, та погано заправлені ліжка в одній з казарм, це все мало б чим відрізнялося від антуражу нашої військової частини, захованої в калузьких лісах. А з другого боку вразила майстерність ув’язнених. Адже все тут зроблено їхніми руками. і видно, що серед них чимало чудових художників, будівельників, різьбярів тощо. Взяти хоча б басейн у дворі психологічного центру, який зробили в’язні.

Переконаний: не один «крутий» хотів би мати щось таке на своєму подвір’ї. А хліб, який випікають (авторові цих рядків довелося скуштувати), нині навряд чи подібний до нього у магазині купиш. Ніяких тобі розпушувачів, різних добавок, «покращувачів» тощо. І подумалося, що люди з такими здібностями могли б спокійно заробити на прожиття на волі, а не шукати собі на голову «приключок».

Інша річ, що не завжди навіть тут, у колонії, їм є до чого прикласти своє вміння. Працевлаштованих в установі 54 відсотки. Безпосередньо в установі вони щось майструють-будують або працюють у підсобному господарстві, розташованому за межами колонії. Крім того, тут є ціла виробнича зона: швейний цех, підприємства, які можуть випускати продукцію з дерева й металу. Та на момент нашого візиту сюди жодних замовлень на їхні вироби не було. «З цим взагалі тяжко», — зазначив Василь Совтус. Щоправда, недавно з проблемами установи безпосередньо на місці ознайомився голова ОДА Михайло Вишиванюк і пообіцяв знайти інвестора для спорудження цілого заводу. Звісно, зі збутом продукції проблем не буде. Другу перспективу озвучив на семінарі-нараді членів спостережних комісій громадського контролю з адміністрацією колонії перший заступник голови ОДА Василь Плавюк. Йдеться про будівництво очисних споруд, які б обслуговували потреби установи та населеного пункту, в якому вона розташована. На це може бути виділено два мільйони гривень з тих бюджетних коштів, які свого часу застрягли в «Родовід Банку» і тепер їх починають повертати.

Дуже важливо, щоби в’язні були зайняті роботою, коротко розповів начальник установи. «Будуть працювати — будуть отримувати зарплату. Відповідно матимуть з чого виплачувати потерпілим завдану матеріальну і моральну шкоду». Зрозуміло, що й для себе щось накопичать. А ці гроші будуть дуже доречні при виході на волю. Адже тоді люди опиняються в різних ситуаціях. інколи не лише без засобів існування, а й житла. Ось і трапляється, як говорили на нараді голови деяких спостережних комісій, що приходять до них колишні в’язні й просять хоч якоїсь допомоги, скажімо, грошима, з працевлаштуванням або місцем проживання чи навіть з виробленням нового паспорта, бо старий десь загубився. Та проблема в тому, що через обставини далеко не всі питання можна вирішити.

Довелося ще побувати на одному цікавому, якщо так можна сказати, заході, який відбувся в залі судових засідань колонії. Щоправда, наразі адміністрація установи лише розглядала можливість рекомендувати того чи іншого в’язня стосовно застосування щодо нього статті 82 Кримінального кодексу України, яка передбачає заміну невідбутої частини покарання більш м’яким. Остаточне рішення з цього приводу приймається на справжньому судовому засіданні з участю судді, прокурора, яке також відбувається в колонії. З чотирьох осіб, які пройшли перед членами спостережних комісій, двоє отримали такі рекомендації. Один із них відбував покарання за вбивство, другий — за зрвалтування. Проте з характеристик, які ми почули, було видно, що ці молоді люди реально усвідомили свою провину. Зовсім протилежне враження склалося від інших двох в’язнів, які, за висновками працівників установи, на шлях виправлення не стали. Відповідно, будуть «мотати строк від дзвінка до дзвінка». Хоча сидіти їм залишилось недовго. Один із них, наприклад, засуджений до трьох років позбавлення волі за крадіжку. Другий — зовсім молодий хлопчина, який відбуває покарання за збут наркотиків. Втім, почути тут можна різні історії. Одну з них розповів один зі священиків-душпастирів тих, хто відбуває тут покарання, — головний капелан УГКЦ отець Куйбіда. Мова йшла про в’язня, якого перевели до Товмачика з установи з більш м’яким режимом утримання за організацію бунту. Словом, ще той був «урка». Та зайшов якось чоловік до церкви, послухав і переговорив зі священиками, взяв до рук Біблію і... нині, вже на волі, готується до прийняття монашого чину. Зрештою, й молодий послушник Сергій, якого ми зустріли в церкві колонії, також має намір стати монахом. За колючим дротом він опинився за страшну провину — вбивство. Було видно, що йому неприємно відповідати на це запитання, але треба говорити правду, якою б гіркою вона не була. Адже головне — це каяття...

Зауважимо, що до духовного слова тягнеться чимало тутешніх в’язнів. У церкві правлять службу священики всіх конфесій. По неділях у храмі яблуку ніде впасти. За словами отця Куйбіди та послушника Сергія, так би мовити, постійних парафіян  тут близько сотні. Це немало, стверджують співрозмовники. Причому немає жодних чвар щодо того, чия конфесія краща. Ба більше, як розповів отець Куйбіда, в колонії створено міжконфесійний катехитичний центр, щоби навчати в’язнів правд віри. Ніде в Україні чогось такого немає.

Відвідування церкви, яка була кінцевим пунктом програми нашого перебування в установі № 41, дещо підняло настрій. Самі розумієте, що у таких місцях веселого мало. Але поки існують злочинці, доти потрібні й такі установи. До речі, в чергову з них, яка розташована в Галицькому районі і в якій відбувають покарання жінки, заплановано майбутній виїзд членів спостережної комісії.