В.Підцерковний: То велика неправда, що театр ляльок – театр лише для дітей

Івано-Франківський театр ляльок імені Марії Підгірянки є унікальним. Геть не кожен обласний центр України може похвалитися ляльковим театром такого рівня. Численні, а краще сказати - незчисленні, перемоги на фестивалях, і не тільки в Україні а й за кордоном, високого професійного рівня вистави, які цікаві не тільки дітям, а й дорослим, дають франківцям повне право пишатися таким творчим організмом.

"Галицький кореспондент" розмовляє з головним режисером театру Володимиром Підцерковним.

- Минулого року театру виповнилося 65: у якому періоді театр перебуває сьогодні - другої молодості чи зрілості?

Відразу зазначу, що термін театр буде вживатися мною у сукупному значенні творчий колектив, тобто саме ті конкретні люди театру (артисти, художники-постановники, художники з освітлення, звукорежисери, режисери-постановники), котрі щоденно на сценічному майданчику творять мистецтво у присутності глядачів.

А тепер по суті запитання. Зрілість театру - це його репертуар, мистецький рівень його виконання, складність творчих завдань, котрі він, театр, перед собою ставить. А це під силу лише молодості, бо старість для театру рівнозначна його смерті. У репертуарі театру сьогодні близько сорока постановок, що охоплюють його доробок від 1992 року. Найстарші із них поміняли по три склади артистів-виконавців. Разом з тим - середній вік творчого складу театру десь на межі тридцяти років. До цього маємо не суперове, але доволі пристойне, у порівнянні із деякими іншими українськими театрами ляльок, звукове й світлове обладнання, хоча сама сценічна коробка в інженерному плані на рівні середнього сільського клубу часів «дорогого Леоніда Ілліча». Отже, об'єктивно, можливості творити «зрілий» театр, на мою думку, все ж є. А щоб її гідно реалізувати, треба кожному театралу щоденно вперто працювати над собою. От тільки не всім це до снаги. Ми, українці, страшенно ліниві й при цьому невтомні у своїх багаторічних скаргах на всіх і вся довкола: на владу, на бідність, на сусідів близьких і далеких, на ворогів, на друзів, на Бога врешті-решт... Підняти ж власну не те що голову, а ду...у з насидженого місця - зась, не те що збудити творчу уяву й фантазію. А без фантазії й постійного самовдосконалення талант в'яне, душа черствіє й перетворюється в ту саму ду...у, котру так важко відривати, бо вона вже прилипла. Без фантазії, без мрії, без віри, без любові, без надії - театру нема, тому що люди йдуть до театру саме за цими, старими як світ, простими речами, котрих так бракує у нашій буденності.

Тож зрілість театру, як на мене, то й є здатність усвідомлювати й аналізувати стан довколишніх речей, відчувати дух суспільної свідомості й, долучивши до нього свою мистецьку фантазію, повернути суспільству у формі театральної вистави. А вже наскільки це буде зрілим продуктом - судити, думаю, глядачам.

- Ваш театр має постійного і вдячного глядача, шо потрібно для того щоб виховати свою аудиторію?

Бачиш, «постійний і вдячний глядач» і «своя аудиторія» для мене особисто, як для режисера, дещо різні речі. Поясню.

«Постійний і вдячний глядач» вбігає до зали у компанії однокласників, в ейфорії від можливості побути разом не в стінах школи, під марні заклики вчителів до чемної поведінки, з набутими із телевізійних «шоу» криками, гиками, свистами, не в змозі зосередитися, перебуває всю виставу в збудженому стані, а при кінці на класичне запитання: «Дітки, сподобалася вам вистава?» - несамовито двома сотнями ротів реве: «Та-а-а-ак!!!» При цьому для такого глядача немає значення, що то за вистава, про що вона, та й чи залишилося щось у свідомості після її перегляду - невідомо. Проте вдячність такого глядача, поза всякими сумнівами, щира й відверта. І він завжди готовий приходити ще і ще.

«Своя ж аудиторія» - це ті, котрі йдуть на конкретну виставу або за назвою, або за автором постановки, чи на певного артиста, чи артистку. У нас, до речі, таких багато. Вони по декілька разів можуть приходити на одну і ту ж постановку, вони діляться з нами своїми враженнями, часом гніваються за те, що ми чимось не догодили, не хочуть прощати наших творчих невдач... Їх менше, але вони - наш барометр. Вони радіють, плачуть, мислять разом з нами. Це ми цінуємо найвище. Це стимулює нас до відповідальності й праці.

- В акторів лялькового театру особлива ситуація: їх не видно на сцені. Якою ж тоді має бути мотивація для професійного марнославства, щоб актор віддавався роботі сповна?

Насправді це не зовсім так. У нас в репертуарі доволі пропорційна кількість вистав суто лялькових (де актор постійно за ширмою, наприклад, "Алі-баба й розбійники"), змішаних, де актор працює, як ми кажемо, «живим планом» і лялькою на ширмі («Про Ксеню і 12 місяців»), а також де актор працює відкрито із «вивідною» лялькою («Бука»). Також є вистави, де актори працюють методом драматичного театру («Над прірвою у житі» режисера Василя Друка, наприклад). А є ще прийом «чорного кабінету», де актор, що водить ляльку, знаходиться поза зоною світла, а лялька рухається у просторі «ніби сама» («Котик На Снігу» у постановці Ольги Гнатюк). А ще маски, як у "Золотому човнику" Ярослава Грушецького, а ще театр тіней, а ще... Словом, сучасний театр ляльок - це безліч варіацій форм, котрі здатні втілити будь-який драматургічний матеріал від ярмарково-балаганного Петрушки ("Сумна весела казка" Ярослава Грушецького) до високої трагедії ("Егле - Королева Вужів" Дмитра Нуянзіна).

Хоча, марнославство, ясна річ, присутнє в професії лялькаря. А як же без цього? Без марнославства немає професії. Просто вульгарне марнославство властиве, як правило, молодим самовпевненим ідіотам, часом навіть дуже талановитим (особливо жіночої статі). Тут можливі тільки два виходи: для безнадійно впертих - геть із театру ляльок, рано чи пізно (краще рано!); а для людей гнучких і працелюбних з часом відкриваються такі можливості, котрі драматичному актору й не снилося.

Приміром, не секрет, щоб зіграти роль Джульєтти або Елізи Дулітл потрібна неабияка майстерність, котра набувається з роками роботи. Тому й бачимо на сценах драмтеатрів безліч Джульєтт доволі «похилого» віку, котрих сприймати можна хіба що на слух, а на зір лише здалеку. Тому то й конкуренція у боротьбі за ролі молодих героїнь (а їх у репертуарі незрівнянно менше, ніж героїв) досягає у драмтеатрах воістину шекспірівських пристрастей. Звідси й крилатий вираз: «Актор - цвинтар невтілених ролей».

В театрі ж ляльок режисеру важливо мати чудову артистку-майстра з відповідними голосовими даними, може навіть із зайвою вагою, може навіть їй «трішки за тридцять», а «фізичний» образ героїні він придумає разом із художником-постановником, хоч би й з клаптя прозорої тканини, що буде розвіватися по сцені за допомогою вентилятора.

Тому й приживаються у театрі ляльок артисти, здатні осягнути це змолоду.

- Що тебе як режисера радує, а чим ти незадоволений?

Радує те, що живу, спілкуюся з талановитими людьми... А незадоволений завжди, коли зустрічаюся з непрофесійністю, тупістю й самовдоволеною байдужістю.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ