Політшоу на дачі

Таке враження, ніби в Україні всі звихнулися на політиці: вдома, на роботі чи в громадському транспорті стільки й розмов, що про досить численні телешоу а ля «свобода слова».

Моє єство явно противиться безкінечним теревеням наших політиків, часто-густо позбавленим не те що культури спілкування, а й здорового глузду. Тож як підходить час таких програм, я автоматично перемикаю телевізор на інший канал. На «домашнє» ж політшоу, яке періодично намагається нав’язати мені дружина, щоб, так би мовити, відвести душу після чергової порції політичної телеманії (на жаль, жінки цим хворіють частіше чоловіків), реагую втечею на кухню, де у нас є запасний телевізор.

Та ось днями знову «вляпався» у безплідну дискусію завдяки сусідові по дачі. Веніамін за натурою більше балакун, аніж роботяга (на його садово-городній ділянці переважно не розгинається його дружина), і постійно любить коментувати будь-які події: чи то міського, обласного, а чи й загальнодержавного штибу. У Веніамінових «дежа вю» часто простежуються явно ностальгічні нотки. Так сталося й цього разу.

— Мироне, — звертається до мене, — а пам’ятаєш колійовий хліб 80-х років? Коштував 16 копійок. Смакуєш дорогою — додому півбуханки приносиш. Тепер такого не купиш!.. А ковбаса, особливо докторська, — пальчики оближеш! Тепер же, як його, гемео, їмо — ні м’яса в ній, ані сої. Ціна ж кілограма — позахмарна!..

— Веня, — заспокоюю його, — забудь про свої добрі часи. Хіба не ти стояв у черзі за тією ж ковбасою чи пачкою масла?!

— Стояв. Але навіщо було розвалювати колгоспи, приватизовувати державні підприємства? Нема в Україні свого бацька Лукашенка, він би такого безладу не допустив. Стид і сором...

— Не утрируй, Венюша, — підбираю слова, щоб вивести сусіда з упадницького трансу. — Дітям твоїм добре? Добре! Бо мають своє житло, авто, успішно ведуть бізнес. Твій радянський «комунізм» з мінімальними зарплатами і такими ж запитами — то вже не для них.

— Ага, «жіть стало лучше, жіть стало вєсєлєй», —  лютішає мій опонент, цитуючи Азарова. — Особливо у верхніх ешелонах влади. Уряд експериментує на українцях реформами, президент настирливо реалізує лозунг свого попередника: «Бандити сидітимуть у тюрмах». Я не шанувальник попереднього прем’єр-міністра, але навіщо влаштовувати чистої води фарс із судами над нею?! Навіщо знову збурювати народ до Майдану?

— Люди під стінами парламенту чи в залі судового засідання — це ж стартовий майданчик для наступних виборів: через рік — до Верховної Ради, через чотири — на посаду президента, — пояснюю. —«Тигрулю» просто хочуть ізолювати.

— А може, то й  на краще, — поміркувавши, продовжує сусід. — Жінка в сім’ї чи у владі, як правило, — узурпатор. Янукович виявився далекогляднішим за Ющенка і не посадив у крісло прем’єра якусь партійну соратницю... Жінки — то ж бісове насіння, правда, Василино?..

Прибуття сусідки-дачниці врятувало мене від нав’язаної розмови. і я дуже цьому зрадів. Веніамін, схоже, теж повеселішав, бо з Василиною розмова потекла темпераментніше. Мені ж таких жінок шкода — їм би вихованням онуків або обговоренням любовних романів займатися, вони ж накручують себе «великою політикою» і «свободами слова»... Невже наші берегині перетворюються в істот із політично збоченою психікою? А може, це лише я маю щастя таких бачити?