Божа сила і людська доброта творять дива

Торік ми розповідали непросту історію однієї сім’ї. Непросту, бо йшлося про хворих дітей. Нагадаю її суть.

Отже, в сім’ї Зубиків зі Старих Богородчан підростають троє діток. Найбільші проблеми — з Павликом. Йому майже дев’ять років, але він не ходить, не чує, не розмовляє, ні в чому себе не обслуговує. Лікарі підписали вирок: ДЦП, хоча до року хлопчик ріс і розвивався нарівні з іншими однолітками. Здавалося, всі тривоги, пов’язані з тим, що хлопчик з’явився на світ з двома гематомами на голівочці, з жовтухою, з тим, що довго не міг самостійно дихати, можна забути. Але потім до дитини вчепилася ангіна,  дала ускладнення у вигляді гострого остеомієліту. Жахливий нарив на ніжці, наркоз, операція, майже одразу інсульт — Павлик перестав будь-кого впізнавати, перестав усміхатись до мами, перестав володіти ніжками, почалась атрофія зорових нервів, його треба годувати, переносити з місця на місце, міняти памперси, мити, переодягати... Іванка народилася семимісячною, хоч вага і ріст були, як у доношеної дитини. Проблемою став набряк на голівочці. Реанімація, дихання через маску, інтенсивне лікування — наче все обійшлося. Якби ж то! Дівчинка і росте, і поправляється, і чує, і говорить, рухлива, активна, розумна, от тільки ніжки не слухаються, не хочуть ходити.

Не обминули батьків хвилювання і з народженням Любочки. Гемангіома під правою лопаткою росте, збільшується і, боронь Боже, аби не перетворилася на злоякісну пухлину.

Таким було моє перше знайомство з цією сім’єю. Воно викликало і щире  співчуття, і величезне бажання допомогти.  Вирішила: спробую словом. Газетним словом стукатиму в серця людей. Хоч пані Галина, мама діток, не здається в боротьбі за їхнє здоров’я. Вона їздить з ними  на обстеження. Переконалася, що їм допомагає лікування в Трускавці. Вона вдається і до медикаментозного лікування, і до масажів, і до рефлексотерапії, і до мобілізуючої гімнастики. Але все це не безплатно. і тому дуже часто настає момент, коли Галя  в розпачі розуміє: завтра вони вже нікуди не поїдуть, бо гроші (а це допомога на дітей і зарплата чоловіка) мають властивість  закінчуватись. Як же далі тягнути діток до життя? А ніяк...

І саме тут набрало ваги слово. Після публікації статті про сім’ю Зубиків у богородчанській районній газеті «Слово народу» на їхню біду відгукнулася  районна влада, жителі району і навіть тих же Старих Богородчан, більшість з яких і не здогадувалась, який важкий хрест несуть у  житті такі ще молоді батьки Галя і Володя. Хтось приходив з грошима  до них додому, хтось переказував певні суми на рахунок, оприлюднений у газеті, хтось приїжджав з продуктами, одягом, зі спеціальними меблями, які також були вкрай потрібні.

Галя відчула: її біду розділили десятки, сотні людей. Жінка почала плекати надію на те, що їй вдасться прооперувати іванку: багато разів чула, що після лазерного втручання  дітки стають на шлях одужання — таку операцію двічі на рік приїжджають до Луцька робити російські хірурги. Треба тільки назбирати майже тисячу доларів!

Історію сім’ї Зубиків почула жителька Старих Богородчан  Марія Полек, яка вже багато років живе в Чикаго. Оплату операції вона взяла на себе. Більше того, пані Марія посприяла тому, що статтю про хворих діток надрукувала американська україномовна газета «Час і події» — і до збору коштів долучилися українці, які живуть і працюють у Чикаго. Долею дітей перейнялися парафіяни трьох українських церков — Святих  Володимира і Ольги, Святого Миколая та Святого Йосифа. Коли Галі стало відомо про зібрану суму в кілька тисяч доларів, вона уже могла домовлятися і про Трускавець, і про масажі, і про відновлювальну фізкультуру як для Павлика, так і для Іванки.

Але й це ще не все. Після публікації статті про сім’ю Зубиків у газеті «Галичина» і на Прикарпатті значно розширилося коло благодійників. Приміром, з Коломийщини з ортопедичним матрацом, із зібраною в колі знайомих грошовою допомогою приїхав батько сім’ї, в якій свого часу народилося четверо дітей. Розшукавши у Старих Богородчанах Зубиків, зворушений їхньою долею чоловік мовив: пам’ятаю, як це було важливо, коли нам допомагали, тому тепер вважаю своїм обов’язком допомогти іншим, кого випробовує життя.

Певні грошові суми надходили на банківський рахунок Галини Зубик. Переважно — від невідомих платників: для людей було головним надати посильну допомогу, а не себе афішувати. Ось чому Галя і не може поіменно назвати своїх благодійників, тому щиро вдячна усім.

І все ж про одного чоловіка я хотіла б розповісти детальніше. Він також прочитав згадану статтю в газеті «Галичина» й практично одразу зателефонував до нас у редакцію: «Я з Рогатина. Ви мене не знаєте. Та чи не будете заперечувати, якщо я переповім історію  Зубиків у рогатинській районній газеті й організую допомогу їм у нашому районі?». Ось так відбулося наше телефонне знайомство зі Степаном Рутилом, колишнім начальником КРУ в Рогатинському районі, а нині пенсіонером, депутатом Рогатинської районної ради, просто чудовою, щирою і багатою душею людиною.

Звісно, проти таких пропозицій не заперечують. Степан Рутило виступив на засіданні колегії Рогатинської РДА і на сесії Рогатинської  районної ради зі зверненням про допомогу Зубикам, яке депутати з проханням про підтримку адресували всім районним радам області, і практично одразу організував скриньки для збору коштів у відділенні Ощадбанку, у двох супермаркетах «Рубін», у магазині «Прикарпатський коровай», у гастрономі Рогатинського коопторгу. І жителі Рогатинщини не залишилися байдужими! Про це Степан іванович час від часу повідомляв мені телефоном.

Однак далі я повинна сказати про речі, які межують чи то з містикою, чи то з фантастикою — судіть самі. Якось мені наснився сон: приїжджають рогатинці до Старих Богородчан, а Іванка, на лікування якої вони збирали кошти, ходить...  Наступного ранку телефоную Галі: «Напевно, всі люди так щиро хочуть вашій сім’ї допомогти, що диво обов’язково станеться». Жінка не втрималася від сліз: «Я вірю... Вірю в Божу силу і в силу щирої людської доброти...» Було це після лазерної операції, на яку Зубики покладали таку велику надію, було це після того, як десятки, сотні людей приєдналися до благодійності на адресу Зубиків і молилися за долю їхніх хворих дітей. А ще через кілька днів  я почула в слухавці крик душі, замішаний на материнських сльозах: «Моя іванка пішла!..» І коли до оселі Зубиків приїхали гості з Рогатина, Іванка й справді зробила їм назустріч кілька невпевнених, але таких важливих у її ситуації кроків. Сон виявився віщим!

Степана Рутила, який завітав до Старих Богородчан разом із редактором районної газети «Голос Опілля» Ольгою Челядин (наші рогатинські колеги-журналісти всіляко сприяли організації допомоги хворим дітям), зустріли тут як давнього і доброго друга. Коли ж він відчинив багажник свого легковика, щоб занести до хати Зубиків привезені подарунки, — там було стільки всього! І крупи, і цукор, і олія, і яйця, і соки, і макарони, і ящики мінеральної води, і борошно, і солодощі...

«Звідки все це?» — не втримуюся, щоб не запитати. «Я хоч і на пенсії, але друзів у мене залишилося багато, — відповів Степан Іванович. — І до кого б не звернувся з проханням допомогти, розповівши, куди ця допомога піде, ніхто не відмовився долучитися до доброї справи».

«Чому ви це робите?» — було моє наступне запитання. Він відповів: «Коли я прочитав у статті про Зубиків, що їхній Павлик не чує, не розмовляє, я одразу подумав про свого сина. Йому 30 років. Він також не чує і не розмовляє...»

...Що змінилося останнім часом у сім’ї Зубиків? Найголовніше — Іванка з кожним днем усе  впевненіше спинається на ніжки. Вона ще падає, для неї непростою перешкодою на шляху є звичайний поріг, але дівчинка не хоче, щоб їй будь-хто допомагав. Як тільки мама чи тато простягають руку, аби підтримати чи  підвести, вона заперечливо хитає головою: «Я сама!» Їй так цікаво ходити! Тим більше, що наступного року іванці час до школи, тому вона й каже, що все повинна уміти сама. Сама вже тепер на вулицю норовить вирватися, і навіть до найближчих сусідів сама в гості заходить. А ті слідом за мамою дівчинки і собі сліз не приховують: слава Богу, що дитина ходить!

Недавно пані Галя була з Павликом та Іванкою у Трускавці, який обійшовся їм кругленькою сумою — 12 тисяч гривень за 12 днів перебування. Жінка каже: дуже помітно стан здоров’я сина і донечки поліпшився. До кінця літа планує хоч би на тиждень поїхати з ними до моря. А на осінь знову записалася в Трускавець. Галя не перестає повторювати: усе це стало можливим завдяки наданій добрими людьми благодійній допомозі. То як же їй не радіти, що Іванка  ходить, що Павлик почав краще їсти, трішки поправився, став спокійнішим і все частіше на його вустах розцвітає така дорога для мами усмішка!

І є ще одна річ, яка змінилася в житті Зубиків: зміцніла їхня віра в силу людського співчуття — щирого й безкорисливого, яке разом з Божою допомогою здатне творити дива. Хто-хто, а Галя тепер це добре знає.