Янукович і Тимошенко — це люди минулого, а боротьба між ними — це тільки спроба відтермінування змін

Пропонуємо увазі читачів «Галичини» інтерв’ю з політологом і депутатом Івано-Франківської обласної ради Сергієм Адамовичем, у якому він поділився своїм баченням української політики і українських політиків, розкритикував, як він висловився, нав’язаний суспільству міф про потребу об’єднання політичних сил, інакше це буде «єдиний політичний колгосп на зразок КПРС», наголосив, що судовими процесами проти представників колишньої державної верхівки чинна влада заганяє себе в глухий кут, а замість Януковича і Тимошенко мають з’явитися нові політики, і прийдуть вони з областей і містечок нашої країни, та багато іншого.

— Нині роль опозиції у парламенті зводиться, на жаль, до статусу спостерігачів, хоча в демократичних країнах вона становить невід’ємну частину державного механізму. Навіть окремі політики стверджують, що в нас немає опозиції як такої, натомість інші звертають увагу на те, що опозиція є скрізь і всюди — в студентських аудиторіях, у чергах за злиденними пенсіями, в автомобільних заторах тощо, тобто по той бік екрана. Які ваші міркування з цього приводу?

— У мене як депутата обласної ради загалом складається враження, що склад парламенту має суттєво обновитися. Знаю свої повноваження і стараюся разом із колегами робити все, щоб поліпшити ситуацію в області. Народні депутати України мають значно більші повноваження, але я не бачу їхньої роботи. Можливо, це помилкове враження, і вони скажуть, як колись Р. Зварич, що їм ніколи думати про хліб для людей, бо працюють у Раді Європи. Але я цього не сприймаю. Більше того, мене дратує поведінка більшості народних депутатів, бо їх марнотратство і зловживання виглядають як бенкет під час чуми, а все їхнє беззаконня лягає чорними плямами ще й на депутатів місцевих рад. Ситуація ускладнюється також слабкістю громадянського суспільства в Україні, яке майже не розвінчує безвідповідальність українських політиків. До того ж українці звикли, що хтось за них має вирішувати суспільні проблеми, а без підтримки народу навіть найталановитіші політики не здатні досягти значних успіхів.

— Як ви ставитесь до поширеної думки про те, що революція — це найкращий сценарій для України?

— Звичайно, що так, як нині поводяться окремі представники влади — всі ці золоті умивальники в туалетах і вертолітні майданчики..., — дуже нагадує гнилизну і розпусту французького дворянства перед початком кривавої Французької революції в 1789 р. Проте як людина, що має фахову історичну освіту, хочу зауважити, що революція не ставить останню крапку в питанні руху країни вперед, а за нею завжди йде контрреволюція, і цей процес часто супроводжується кров’ю і стражданнями невинних людей. Хотілося б сподіватись, що революція в Україні відбулася в 2004 р., а нині ми переживаємо період контрреволюції, котрий за законами історичного розвитку має остаточно змінити новий прогресивний період. Однак українські революції часто знищуються шляхом втручання ззовні, як це було з національно-визвольною революцією під проводом Богдана Хмельницького, яка зазнала поразки не в останню чергу через удари Польщі та Московії.

— Як гадаєте, чи є серед опозиціонерів люди, які б могли зламати нинішню систему?

— Моя думка — їх обмаль. Міркую, що більшість з опозиціонерів пов’язана різноманітними зв’язками й обмеженнями, що мінімізують їх діяльність, а меншість у нав’язаних умовах гри не має можливості для здійснення змін. Зазначу також, що в європейських країнах політики у випадку невдач спокійно йдуть у «тінь» і дають іншим особистостям проявити себе. У нас же політики на кшталт Ю. Костенка 20 років покладають вину на стан речей у країні на геть всіх, крім себе. Можливо, їм уже пора розпочати писати мемуари, якщо є про що, звичайно...

— Чи зуміють опозиціонери відшукати ефективну стратегію до парламентських виборів, аби не продовжувати далі ганебну традицію самопоборювання?

— Логіка політичного процесу передбачає, що кожна політична сила дбає  передусім про власний успіх. І цей нав’язаний суспільству міф, що всі з усіма мають об’єднатися, треба розвінчувати. Інакше це буде єдиний політичний колгосп на зразок КПРС. Інша річ, що між демократичними політичними силами повинні бути налагоджені канали комунікації, і від взаємопоборювання треба відмовитися уже навіть з позицій здорового глузду. Проте політикам часто не вистачає політичної етики, відсутність власної ефективної політичної роботи на користь громадян вони прикривають гучними розвінчуваннями політичних опонентів.

— Де шукати політиків нової формації?

— В Україні навчилися занадто використовувати вибори і політичні процеси для власного заробітку. На сьогодні ми не бачимо якісно нових політиків на політичному небосхилі країни. Однак політики нової формації є на місцях. Це депутати місцевих рад, що працюють з виборцями в округах, які не відділені від людей стіною і не погрузли в корупційних схемах. Це громадські діячі, що самовіддано захищають інтереси громади, держслужбовці, які продемонстрували суспільству ефективність менеджменту і т. д.

— З точки зору політолога як оцінюєте справи Луценка і Тимошенко?

— Судилище над Ю. Луценком і Ю. Тимошенко — це відверта розправа над політичною опозицією. Думаю, що після «Батьківщини» влада займеться й іншими опозиційними силами. Однак судовими процесами проти представників колишньої державної верхівки чинна влада заганяє себе в кут. Тепер вона буде руками і зубами триматися за повноваження. «Це наука для нас, що ми маємо зробити з ними, коли прийдемо до влади», — сказав мені у приватній бесіді один з опозиційних політиків.

— Недавно президент Інституту трансформації суспільства Олег Соскін висловив міркування про те, що протистояння між Тимошенко і Януковичем може стати відправною точкою для всеукраїнської громадянської війни. Що ви з цього приводу думаєте?

— Громадянської війни не буде, бо і В. Янукович, і Ю. Тимошенко — це люди минулого, і навіть боротьба між ними — це тільки спроба відтермінування змін. Як В. Янукович, так і Ю. Тимошенко в політиці реалізують ті вміння, що отримали в науку від епохи Л. Кучми. Замість них мають з’явитися нові політики, і прийдуть вони з областей і містечок нашої країни.

— Виглядає, що чимало партій в Україні, які є проукраїнськими не лише за формою, а й за змістом, не можуть знайти собі місця в політичному мейнстрімі, відтак хто швидше, хто пізніше потрапляє на політичні маргінеси?

— Зникають не тільки проукраїнські політичні партії, а й партії іншого політичного спрямування. Це пов’язане з одвічним українським «вождівством», залежністю від грошей олігархів, слабкістю середнього класу в Україні. Проте в майбутньому партійна палітра в Україні повинна стабілізуватися.

— Нині ВО «Свобода» критикують не лише ідейні опоненти, а й навіть представники націоналістичного середовища. З чим, на вашу думку, це пов’язане?

— Те, що ВО «Свобода» критикують, є свідченням вагомості цієї політичної сили і проявом конкурентної політичної боротьби з боку інших партій. Для представників націоналістичного середовища критика «свободівців», ймовірно, ще є проявом банальної заздрості і жалю за власними нереалізованими політичними амбіціями.

— Днями Світовий конгрес українців звернувся до Президента України В. Януковича з вимогою припинити русифікацію та антиукраїнську пропаганду в Одесі. Чи можна вважати такий стан справ в Одесі тривожним сигналом для всієї України?

— Майбутнє української культури викликає в мене острах з періоду закінчення президентських виборів 2010 року. І те, що відбувається в Одесі, можливе лише за потурання центральної влади. Якщо В. Янукович справді  прагне бути українським президентом, він повинен не лише на публіку критикувати Д. Табачника, а негайно звільнити його із займаної посади і не допустити жодних проявів українофобської політики в країні. Сьогоднішнє становище в духовно-культурній сфері можна порівняти з русифікаторською політикою періоду Л. Брежнєва, але тепер її навіть не прикривають ідеєю створення «єдиного радянського народу».

— За інформацією інтернет-видань, борг України сягнув історичного максимуму — 60 млрд. доларів. До яких наслідків для країни, в тому числі й політичних, це може спричинитися?

— Наслідки нестабільності фінансової системи країни в політичній сфері яскраво проявляються нині в Білорусі. Країна, де побудована авторитарна система, може обвалитися після будь-якого чергового мовчазного протесту білорусів. Мабуть, щось подібне до цього може відбутися і в Україні, і то в гіршій формі. О. Лукашенко в Білорусі руйнує національну ідентичність, але йому тривалий час вдавалося утримувати в суспільстві ілюзію економічної стабільності. Натомість українській владі не вдалося досягнути споживчої стабільності, що може спровокувати вибуховий розвиток суспільно-політичної ситуації.

— Недавно в Івано-Франківську відбулося виїзне засідання «Політклубу» Віталія Портнікова на тему «Чи може сучасна політична еліта Західної України впливати на формування громадянського суспільства?», яке, схоже, викликало більше запитань, ніж дало відповідей. А що думаєте ви з приводу значення галицької еліти в процесах сучасного українського державотворення?

— Тему цього «Політклубу» сформульовано, на мою думку, дещо безглуздо, бо якщо еліта не може впливати на суспільне життя, то це, мабуть, уже не еліта. Загалом спроби акцентувати на особливостях галицької еліти — це, ймовірно, втеча від відчуття меншовартості деяких наших політиків. Галицька інтелігенція загалом не є кращою чи гіршою, ніж еліта Луганської чи Донецької області. Як ви розумієте, політиків на кшталт ландиків до цієї когорти я не зараховую. Звичайно, що галичани протягом 20 років незалежності віддали дуже багато людських і матеріальних ресурсів для реалізації ідеї соборної України, але в нашій історії схід і захід чергуються в пасіонарному захисті національних цінностей.

— Депутати Тернопільської облради підготували звернення до прем’єр-міністра України М. Азарова, яким хочуть повернути січових стрільців та УПА у шкільні підручники. Чи підтримає таку ініціативу депутатський корпус обласної ради Прикарпаття, до якого належите?

— Відповідь буде коротка: однозначно ми підтримаємо повернення в підручники справжньої української історії, бо наше депутатське скликання відображає політичні погляди жителів краю.