Чому ми не живемо, а виживаємо?

Тому що руйнівники і безбожники?

Цієї осені Лавра готується пишно відзначити соті роковини смерті Столипіна. Кошти на урочисті церемонії, як легко передбачити, виділить держава. Тобто держава, в якої немає грошей на журнал «Українська культура». А ось на вшанування відомого погромника всього, що дихало українством, - будь ласка, наставляйте кишені, панове русофіли.

Як відомо, більшовики Столипіна не любили, оскільки той руйнував общину – прообраз їхніх трохи пізніших колгоспів. Руйнував свідомо, не зважаючи навіть на уклінні просьби Льва Толстого залишити все так, як є. Сучасні російські червоні бачать у царському міністрі відважного реформатора, який поклав на олтар імперії найдорожче – своє життя. Вони, сучасні червоні, легко пробачають Столипінові несприйняття общинного укладу життя російського селянина, зате обома руками підтримують його висновки про дві руйнівні сили імперії – українство і єврейство. Єврейство, на переконання теперішніх російських шовіністів, завжди чуже країні тимчасового перебування синів Ізраїля, а українці руйнівні вже зі своєї природи, це відомі безбожники.

Яко християнин, від усього серця бажаю авторам таких ідей, про безбожництво українців, якнайшвидшого видужання. І спеціально для людей з короткою пам’яттю нагадаю, що вже 1932 року декретом радянського уряду за підписом Сталіна в СРСР було проголошено т. зв. безбожну п’ятирічку. Вона передбачала, що до 1 травня 1937 р. «ім’я Бога повинно забутися на території країни». Якби цей документ підписав не Сталін, а якийсь Іваненко, українці ще могли б чухати потилиці. Але ж ніхто інший, як російський народ випестував тирана і кровопивцю. А тепер хоче перекласти вину на сусідів.

На чому найбільше полюбляють наголошувати російські великодержавні шовіністи, закидаючи нам гріх безбожництва? На тому, буцімто в «Заповіті» Тараса Шевченка сказано: «...я не знаю Бога».

Справді, ці слова є в усіх радянських виданнях «Кобзаря», текст «Заповіту» з ними вчать і в школах незалежної України. Але потрапили вони туди не з волі автора. Якби наші літературознавці були допитливіші, вони б з’ясували, що в лейпцизькому виданні позацензурних віршів Шевченка 1859 року строфа із «Заповіту» звучить так:

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... А до того

Поховайте та вставайте...

Оце категоричне «я не знаю Бога», як зауважив ще Іван Огієнко, хтось пізніше вставив, зіпсувавши цим і будову вірша, і Шевченкову ідеологію, роблячи з поета заклятого атеїста. Давно б пора вилучити неоковирний рядок, проте ніхто цього не робить. Як, до речі, ніхто не викреслює фразу «комуністичне радосте моя» з вірша Василя Симоненка, яка гуляє в сучасних виданнях, хоча Симоненко її не писав.

Тому що нікудишні як виборці?

Ніщо так не любить наш виборець, як критикувати владу, розпочинаючи з найвищих її рівнів. Влада не дбає про народ, безвідповідальна, злодійкувата, хамовита, погано освічена... Негативні означення можна підбирати без кінця, розчарування людей у політиках і партіях дійшло, здається, крайньої межі. Ніхто нікому не вірить, стіна між суспільством і державою чимраз розширюється.

Тим часом самі критики влади уявляють себе здебільшого білими й пухнастими. А що від нас залежить? – виправдовуються люди, коли заходить мова і про їхню відповідальність. Ми їх вибрали, надіялися, що вони порядні, а вони такі ж, як і всі...

Розмірковуючи недавно на цю тему, один молодий публіцист висловився приблизно так: рейтинг українських виборців наближається до нуля. Тому шкода, що в нас прийнято визначати рейтинг лише політиків, а не їхніх виборців. Картина справді виявилася б гнітючою, багато хто з нас не зумів би пригадати, за кого саме віддавав голос на останніх виборах депутатів у районну, міську чи обласну ради. А якщо хтось і пам’ятає обраних депутатів, то не завжди наважиться публічно виступити із зауваженнями на його адресу.

Ми, виборці, поводимось абсолютно безвідповідально. Не намагаємося вникнути в біографію кандидата в депутати, задовільняємося обіцянками, які він щедро роздає. Наприклад, заасфальтувати вулицю, на якій проживаємо. Вулиця так і залишається з баюрами, тому що криза і грошей у бюджеті немає, зате депутат і гадки не має скласти з горя свої повноваження.

Думаю, що така поведінка як депутата, так і виборця йде від глибоко закоріненої в нас радянщини. Півстоліття партія й уряд торочили людям, начебто вони будують світле майбутнє всього людства – комунізм, а коли будова з тріском завалилася, комуністичні провідники з допомогою найкращих представників трудової інтелігенції взялися переконувати народ, що пора будувати суспільство поголовної демократії. Однак про те, що демократія передбачає відповідальність громадянина за свій вибір, майже ніхто не згадував. Свідомий громадянин, який розуміє свої права й обов’язки, має мужність боронити їх, не був потрібен владі комуністичній, не потрібен він і нинішній владі, назвати яку демократичною язик не повертається.

Особисто мені подобається американський підхід до проблеми, хоча виборця в США й не зомбували комуністичною ідеологією. Тобто подобається те, що в Америці вибирають спочатку самих виборців, а вже потім – президента й усяке інше начальство. Бо доручати відповідальний вибір людині, яка лінується купити газету й прочитати хоч щось про кандидата в депутати, - це свідомо знищувати державу.

Тому що анархісти?

Уже після нещодавньої публікації в «Коломийських Вістях» матеріалу про мінуси, які таїть у собі нестримне прагнення волі й рівності, натрапив я в інтернеті на статтю одного психіатра. Мовилося в ній про речі, дотичні до нашої тематики, причому деякі думки автора видалися мені доволі продуктивними.

У нас перед кожними виборами на що націлюють народ? Своїм голосуванням ти можеш змінити хід подій у країні! Голосуй, бо програєш! І навіть людина, яка не полінувалася вивчити біографії кандидатів у депутати, часто не знає, як їй чинити, якщо жоден кандидат не здається їй гідним стати депутатом.

Психіатр, що про нього мова, дає просту й не позбавлену глузду пораду: якщо нема за кого – не голосуйте. Не беріть на себе таку відповідальність, відповідайте краще за ту комірку, що ви її створили самі. Тобто за свою сім’ю, за якусь малу групу... Вчіться ставати автономним, не брати участі у всезагальному злі, що називається політикою. Повірте, що для людства, якщо ви мислите такими категоріями, це буде тільки краще. Бо доки ви не навчитеся жити в автономній системі, доти будете частинкою натовпу, яким керує невеличка купка негідників.

На жаль, учений психіатр не залишає нам, українцям, шансів на краще, впорядкованіше життя. Суть України, впевнений він, в анархізмі, а анархізм передбачає існування кланів, багатьох центрів і лідерів, безупинну боротьбу між ними, недовіру одних центрів до інших... Твердо, мовляв, усвідомте собі це, браття українці, бо немає в світі жодної іншої настільки анархічної нації, як ми. Наша провідна мета – це бажання позбутися всіх можливих рабовласників, бажання якоїсь ідеальної свободи.

Іншими словами, психіатр не вірить у можливість змінити національну ідентичність завдяки добрій школі, освіті. «Такий єм сі уродив, і то сі не лічит», - як сказали б у нас в Галичині. І радить змиритися з долею, бо так нам уже на віку написано – жити в невизначеності.