І подарував пенсіонер містові... дорогу

Важко в це повірити, але саме так вирішив для себе іванофранківець, причому інвалід другої групи, Федір Кононов. І шість років невтомно й терпляче приводив до пуття дорогу — прохід і водночас проїзд між дворами будинків з вул.Бандери на вул.Мельника. Як на чийсь погляд, ремонтував дорогу не стільки для того, щоби власним «Ауді-6» виїжджати з розташованого обіч гаража (місце для нього свого часу надали інвалідові, але тепер сам він через вік і хвороби майже не сідає за кермо), скільки для чужих легковиків. І, звичайно, для численних пішоходів, яким вона слугує алеєю.

Почавши бетонувати ту дорогу-алею навпроти власного гаража, Федір Васильович поступово, клапоть за клаптем, «доточував» нове тверде й міцне дорожнє полотно. На нинішній день площа його сягнула 150 квадратних метрів. — Ремонтував я по метру дороги — залежно і від моїх фінансових можливостей пенсіонера, і від фізичного самопочуття, — каже Кононов.

Спершу для цього він купував за власні гроші лише цемент: змішував його, додавши води, з відходами будівництва, дрібними рештками асфальту. А їх привозив тачкою з довколишніх новобудов й одразу ж використовував. Поки не затвердіє насипаний у яму на дорозі розчин, акуратно поправляв, рівняв його зверху кельмою. І дехто з мешканців будинків, бачачи, що не для себе, а для громади старається чоловік, пропонував йому забрати будівельні матеріали, які залишилися після ремонту квартири.

Тепер поблизу вже нічого не будують, тож Кононов торік придбав у магазині біля богородчанської траси і доставив на місце призначення не лише цемент, а й будівельний відсів.

— На це витратив усього — а в мене ще добра пам’ять на цифри — 1430 гривень, — розповідає Федір Васильович. — Знайомий порадив звернутися в ЖЕО-4, щоб затрачені кошти мені зарахували як квартплату. Там страшенно здивувалися: мовляв, уперше бачимо таке, що хтось ремонтує громадську дорогу власним коштом, тим паче за рахунок своєї пенсії, пишіть заяву... і 960 гривень мені компенсували, бо не мав усіх чеків на покупки, транспортування вантажу.

Нинішнього року він купив cпершу дві тонни відсіву, шість мішків цементу — на це все разом з вартістю доставки пішло півтисячі гривень. Після того, як забетонував черговий шмат дороги, залишився у героя нашої оповіді відсів. Тому, жартує, йому нічого не залишалось, як докупити ще три мішки цементу (один коштує до півсотні грн) і пустити будівельні матеріали в діло.

Усього за ці роки на ремонт дороги Федір Васильович витратив близько 3 200 грн. своїх кровних пенсійних грошей. Зате радий, що врешті завершив ремонт розбитого, занедбаного комунальниками проходу-проїзду, де раніше — ранньої весни чи в осінню сльоту та й навіть після рясного літнього дощу — змушені були місити болото пішоходи своїми ногами і водії колесами своїх легковиків. Це дарунок пенсіонера і містові, його жителям, і самому собі до 75-літнього ювілею, який, дасть Бог, зустрічатиме в грудні.

— Федоре Васильовичу, — спитав я, — що вас подвигло на такий безкорисливий чин? Адже всі ми вже звично шпетимо мерію за кепський стан доріг, а ви, ветеран праці, раптом вирішили підставити міській владі своє плече, компенсувати її недоробки вмістом власного гаманця...

— Я так мало зробив для рідної України, тож хотів би бодай якоюсь мірою повернути свій борг перед нею оцим кількарічним ремонтом дороги... Ні, не сприймайте мої слова як якусь патетику. Річ у тім, що я, українець, майже все своє трудове життя пов’язав з Білоруссю, куди мене доля закинула ще замолоду, з 1961 року. Там жила й потребувала догляду хвора мати моєї дружини, колишньої однокурсниці Лілії. До речі, вони теж українці — сім’я опинилася у Гродненській області внаслідок післявоєнного виселення з українських етнічних земель на сході Польщі. А я після закінчення Львівського сільгоспінституту працював агрономом колгоспу в Бережанському районі на Тернопіллі. Та перед тим, як оповім вам про білоруський період свого життя, кілька слів про моє родинне коріння. Батько мій родом із Рівненщини, а що прізвище Кононов — не дивуйтеся, просто мого діда Кононюка забрали до царської армії й отак «перехрестили» і записали в паспорті. Адже волинські землі тоді належали до Російської імперії. Ще до Другої світової війни мій батько і чотири його брати купили землю, хати з господарськими спорудами, млин на річці в селі Попівцях нині Кременецького району Тернопільської області. Тато Василь був мельником. Але на початку 50-х років минулого століття в тій місцевості нова, совітська влада почала інтенсивно проводити колективізацію з «розкуркуленням» заможних селян. До таких зарахували і родину Кононових. Нашу сім’ю вигнали з добротного будинку, та й простору стайню реквізували на користь новоствореного колгоспу. Перейшли ми жити в хатину-мазанку. Батько почав працювати бригадиром колгоспної будівельної бригади. Два його брати, а мої дядьки, Петро та Андрій, передчуваючи загрозу репресій з боку «червоного» режиму, втекли до Києва і в такий спосіб порятувалися від біди. А от до найстаршого з братів — мого дядька і тезки Федора, який залишився у Попівцях, таки присікалися сталінські опричники й вивезли на спецпоселення в Сибір, звідки він із сім‘єю повернувся аж у 60-ті роки.

Я після семи класів сільської школи вступив до Черницького сільгосптехнікуму тодішньої Дрогобицької області, закінчив його з відзнакою. Тож мене без вступних іспитів прийняли до інституту. і там я вчився добре, засвоюючи багаж знань, необхідних агрономові. Отож не можна, мабуть, вважати якоюсь щасливою випадковістю те, що мені, ще зовсім молодому фахівцеві, на Гродненщині одразу довірили посаду головного агронома колгоспу з центральною садибою в селі Селявічах Слонімського району. Потім працював головним агрономом райсільгоспуправління. 1970 року повернувся в той же колгосп — люди обрали мене його головою. Господарство було великим — чотири тисячі гектарів земельних угідь, на комплексі відгодовували шеститисячне поголів’я свиней, а також утримували 1200 корів. За мого головування колгосп став передовим в області й республіці, навіть перший секретар ЦК Компартії Білорусі Петро Машеров двічі приїздив знайомитися з нашим досвідом. Мене нагородили орденом «Знак Пошани», медаллю «За трудові заслуги», Почесною Грамотою Верховної Ради Білорусі.

До речі, ви чули, як склалася доля Машерова, про якого багато хто говорив, що він є для тодішнього генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва реальним суперником на цьому найвищому в СРСР посту? Я жив у Білорусі і добре знаю подробиці трагічного випадку з Машеровим. Чи, можливо, йому це підлаштували кремлівські недоброзичливці? Восени 1980 року на трасі Москва—Мінськ cталася велика автомобільна аварія: на дорогу перед супроводжуваним «даішниками» кортежем Машерова несподівано виїхав самоскид, навантажений картоплею... У народі тоді ходили чутки про причетність до трагедії найближчого оточення Брежнєва — мовляв, хотіли прибрати популярного кандидата на посаду генсека, однак достовірних свідчень на користь цієї версії так і не знайшлося. Суд визнав водія ГАЗ-53 винуватцем ДТП, в результаті якої загинули Машеров, його водій та охоронець, і засудив того чоловіка до 15 років позбавлення волі. Проте вже через кілька років його... звільнили достроково. Тож не вважає ту аварію випадковою, скажімо, В’ячеслав Кебіч, перший прем‘єр-міністр незалежної Білорусі.

Я неспроста згадав тут Машерова. Напевно, завдяки його великому авторитету в радянські часи матеріально-технічне забезпечення білоруських господарств було на порядок кращим, ніж українських. Скажімо, кормодобувну техніку виробництва німецької фірми «Фортшрітт» мої земляки ще й в очі не бачили, а у нас вона вже була. Тож я допоміг придбати її (виписав на своє господарство) і деяким колгоспам Львівщини й Тернопілля, з головами яких був знайомий. Таким чином туди було відправлено і чехословацькі бурякозбиральні комбайни, які виявились нам не потрібними, бо цукристих ми не вирощували. Та й 30 племінних телиць продав наш колгосп українським господарствам.

Через погіршення стану здоров’я моєї дружини сім’я перебралася до районного центру Слоніма. Тут Лілія Михайлівна викладала хімію в школі і виступала в народному театрі як акторка. Я ж пішов працювати головним агрономом радгоспу, розташованого недалеко від райцентру. 1999 року, коли вже був на пенсії, ми з дружиною повернулися в Україну. Тут, в Івано-Франківську, працює і мій син Ярослав, котрий закінчив радіотехнічний факультет Чернівецького університету. Десять років тому, на превеликий жаль для мене, померла кохана дружина, і я тепер мешкаю сам. Пенсії мені вистачає, бо ж більша від середньої — при визначенні її розміру врахували мої тодішні загальносоюзні державні нагороди. Отож і вирішив я пожертвувати частину пенсії задля доброї справи, аби не ходили по багнюці люди й не потрапляли колесами в ями легковики, що виїжджають із гаражів.

...Проходять дорослі, пробігає дітвора веселими зграйками повз металеву будку автомобільного гаража, біля якого із самого ранку щось майструє Федір Васильович. і ніхто навіть не здогадується, що твердою і надійною поверхнею дороги-алеї під ногами має завдячувати звичайному івано-франківському пенсіонерові, який прагне зробити змістом своєї старості щедрість душі, доброчинність для свого міста, для ближніх.