Василь Нагірний: Не хочеться бути незрозумілим...

Івано-Франківський осередок Національної спілки кінематографістів України спільно з кіноклубом «Маяк», Центром сучасного мистецтва «Є» організували вечори українського кіно, присвячені 70-літтю від дня народження нашого видатного  кіноактора, кінорежисера Івана Миколайчука.

Першим учасником таких  кіновечорів став Василь Нагірний — режисер Коломийського телебачення, журналіст, науковець, автор 200 краєзнавчих фільмів. Пропонуємо читачам розмову з Василем Нагірним.

— Пане Василю, що ви представили на суд глядацької аудиторії?

— Це був фільм «Щоденник 1946-го», який побудований на реальних фактах і розповідає про долю однієї коломийської дівчини-школярки Тетяни Біленької. Точніше, це сміливі потаємні одкровення, які є осудом цілої системи, невеликий фрагмент великої родинної сагиѕ Далі пропонував для перегляду дещо легший для сприйняття пізнавальний фільм «Карпатські тунелі», який ми відзняли цього року під час поїздки колійовою автодрезиною до крайньої околиці Закарпаття, всього 200 км. На закінчення глядачі побачили  зовсім легку поетичну телезамальовку «Чотири пори року». Це дещо біографічний твір, який повертає  до першопочатків нас самих і нашого народу.

— Коли і як у вас виникла ідея створення документальних фільмів краєзнавчої тематики циклу: «Місто Кола — спадок предків», «Місто Кола — предки» та регіональної програми «Червоної Руси підкова золота»?

— Починаючи від часів проголошення української незалежності, я працював в одній з перших демократичних газет — «Віснику Коломиї» на посаді редактора відділу історії та мистецтва. Протягом цілого десятиліття мені доводилося зустрічатися з цікавими людьми, бути учасником різних подій, висвітлювати білі плями нашої історії. Через мої руки пройшла маса документів, світлин, давніх галицьких річників, часописів, книжок, артефактів, а також кореспонденції, рідкісні зразки епістолярної спадщини, які приносили чи присилали представники старшої генерації, колишні репресовані. Вони вперше відверто, не боячись за наслідки, щиро розповідали про те, об чім мовчали десятиліттями, згадували свою опальну молодість, а я лише фіксував і систематизував, описував і розміщував на сторінках газети. Так поступово почав формуватися власний обширний тематичний архів.

Отож настав такий час, що з цим усім матеріалом потрібно було щось далі робити. Тобто місцеве періодичне видання стало для мене затісне, хоча я й далі продовжував працю в газеті й в інших ЗМІ краю, а також на науковій ниві. Так було до 2003-го, коли мені запропонували започаткувати краєзнавчий проект на щойно створеній студії телебачення. Я приніс одну зі свої папок до редактора, і після короткого обговорення ми вирішили пробувати знімати  «кіно», про яке ніхто не мав жодного уявлення.

— Яку мету ви спершу ставили перед собою?

— Ту саму, що і в газеті — висвітлювати доступними мені засобами наше трагічне й героїчне минуле, його славні, а часом і страшні сторінки. Даруйте за пафос, але хотілося показувати молодому поколінню найкращі зразки прояву  національної свідомості, його духовне надбання, зрушити суспільство, яке знову ставало апатичним, байдужим, інертним. і коли люди зустрічали і просто на вулиці цікавилися наступними задумами, то було приємно від усвідомлення, що створене тобою комусь потрібно, коли просять копії, пересилають їх нашим заробітчанам, знаючи про їхню ностальгію. Цей показник і є найголовнішим для автора.

— Які професійні якості були основними у режисера Василя Нагірного у виборі оператора?

— Мушу критично визнати, що на початках сутужно доводилося, бо не було ще в уяві конкретної «картинки», я не бачив того, що хотів би побачити. Я нагадував собі якогось незрячого, який тицяється в потемках, на щось наштовхується і все безрезультатно. Ні відгуків, ні резонансу сподіваного не було, як, зрештою, й відповідного досвіду, дикції, та інших таких необхідних для телеспецпроекту даних. Я був просто журналіст-краєзнавець і все. Отож і оператора мені  давали того, хто був вільний від зйомок, і ми щось із ним намагалися «ліпити». Але то була «велика школа», яку довелося проштудіювати протягом кількох літ. Нарешті через певний час, — це було після виходу в ефір фільму про старовинний Гвіздець, — глядачі телефонували і дякували, після чого прийшло розуміння, в якому річищі потрібно рухатися. Це був етапний, переломний, або, як кажуть, знаковий день. Відтоді й оператор почав працювати стаціонарний. Це був ігор Кофлюк, професіонал, який стажувався на одному з центральних каналів.  «Об’єктив камери повинен грати наче арфа, це повинно бути не ремеслом, а мистецтвом, — казав я йому, — Не роби мені голої статики, будуй композицію, яко на полотні, тепер ти художник і не інакшеѕ». Він вивчив мої жести і навіть міміку, коли потрібно «зловити» кадр, бо через мить може бути пізно. Таким послідовним є мій постійний монтажник Віталій Перейма, який розуміє з півслова.

— Як ви йшли до вибору тем у фільмах та до написання сценаріїв?

— Я просто відкривав чергову папку, «прив’язував» зібране у ній до якоїсь конкретної дати чи особистості і починав вивчати терен перед майбутніми зйомками, налагоджуючи творчі контакти, «розкручувати», так би мовити, майбутню тему, застосовуючи кінохроніку, світлини, топографічні мапи, усні документальні свідчення.

— Що нового вам хотілося б внести в режисуру ваших фільмів?

— Активно працюючи, ми зростаємо, і тут головне — не задовольнятися досягнутим, не сповільнювати процес, який живе уже своїм життям. Спочивання «на лаврах» не в моєму стилі. Я вічно в пошуку, навіть тоді, коли здається, що відпочиваю. Хотілося б надати своїм фільмам більшої художності, можливо, динаміки, мистецької акторської гри без перегравання, яким сьогодні  спекулюють, «виготовляючи» дешеву псевдодокументалістику, що  заполонила екрани, не хочеться бути незрозумілим або зарозумілим.