Цей захопливий і повчальний «Шантарам»

«Людина, яку «Шантарам» не схвилював до глибини душі, або не має серця, або мертва, а бо і те й те водночас». Так відгукуються критики про роман австралійського письменника Грегорі Девіда Робертса, якого зла доля закинула в далекий від його батьківщини індійський Бомбей. Не ставлячи собі за мету переповідати сюжет цього захопливого твору, зупинюся все ж на трьох моментах, з якими, сподіваюсь, буде корисно ознайомитись і читачам «Коломийських Вістий».

Читаєш про Бомбей і згадуєш Коломию

Дія роману «Шантарам» розпочинається з того моменту, коли його герой, що має багато спільних біографічних рис з автором, щасливо втік серед білої днини з австралійської в’язниці суворого режиму й опинився в Бомбеї. Перші враження втікача від цього міста заслуговують того, щоб розповісти про них детальніше.

Що впало передусім у вічі героєві, то це неймовірна кількість у Бомбеї скалічених і хворих жебраків. Вони демонструють свої болячки ледь не на кожному кроці, виловлюючи жалісливих туристів на вулицях, у крамницях і ресторанах. Буквально з кожного таксі, з кожної крамнички линуть звуки музики, яка заповнює, здається, весь навколишній простір. Очі засліплює розмаїття кольорів, звідусіль доносяться пахощі й аромати, в очах людей іскриться усміх.

Не полюбити це місто, відчув прибулець з перших же хвилин перебування на його вулицях, неможливо. Тому що Бомбей – справді вільне місто, п’янко вільне. У всьому тут відчувається неприхований, нічим не скований дух. Ці чоловіки й жінки, що ходять мимо нашого героя, воістину вільні. Ніхто не проганяє жебраків з вулиць, а мешканців нещасних халуп – з їхніх не узгоджених у відділі архітектури помешкань. Австралієць не розумів мов, якими балакають ці люди, не орієнтувався в культурах, репрезентованих розмаїтими строями, сарі, тюрбанами, проте закохався в Бомбей з першого ж погляду. Він порівнює це місто з екстравагантною п’єсою, яку захоплено дивишся, навіть не вникаючи в її зміст.

Які асоціації можуть виникнути тут з Коломиєю? Той, хто добре пам’ятає першу половину 1990-х, напевно ж пригадає собі, що наш перший демократичний уряд урочисто проголосив був Коломию вільним містом. Який зміст вкладав у ці слова місцевий уряд, мені особисто досі незрозуміло. З Бомбеєм нас споріднювало хіба те, що жебраків на коломийських вулицях при вступі в дикий капіталізм також не бракувало, закінчувалися часи, коли радянська влада вимагала від міліціонерів спроваджувати їх геть із середмістя. Коломийці якщо й ставали вільними, то хіба від вкладів у Ощадбанку чи від роботи на «Сільмаші». І підстав, щоб повторити за автором «Шантараму» слова про «неприхований, нічим не скований дух» коломийців, було обмаль.

Зрештою, ніхто з тодішніх демократичних урядовців і не намагався розтлумачити громадянам, що саме має на увазі влада, проголошуючи лозунг «Коломия – вільне місто». Чи то бажаний розкутий дух мешканців? Чи то плановану свободу жити надалі без приписів паспортного стола, архітектури й земельного відділу?.. А на втікача з австралійської в’язниці строгого режиму, щоб прибув у нашу покутську столицю і розшифрував задуми «першого демократичного уряду», коломийцям не пощастило.

Спосіб примирити релігійних фанатиків

До сутичок між православними й греко-католиками в наших краях уже, хвалити Бога, не доходить, проте цілком імовірно, що релігійний конфлікт лише пригас, достатньо буде якогось поштовху, щоб він розгорівся з новою силою. Дві, а то й три церкви в багатьох селах – це навряд чи аж такий мудрий вихід зі становища, як здається на перший погляд, адже будівництво нових церков усе-таки закріплює роз’єднаність людей на ґрунті віри.

Слабою втіхою для нас може бути хіба той факт, що уникнути релігійних конфліктів не вдається багатьом державам. Наприклад, Індії. У романі Робертса виписано з цього приводу прецікаву сценку, яка відбулася в поселенні бомбейських халупників.

Отже, між двома друзями, мусульманином і прихильником індуїзму, зчинилася бійка. «Ти зневажив нашого пророка Мухамеда!» - кричав розпашілий мусульманин, лупцюючи індуїста. «А ти непоштивий до нашого Рами!» - завдавав своєю чергою удари індуїст. Як водиться, навколо забіяк зібрався натовп, з якого лунали голоси на підтримку то одного, то другого.

Про бійку дали знати ватажкові поселення. Той негайно прибіг і став розбороняти забіяк. Повчав їх, що кулаками не вдасться покласти край жодній суперечці, що немає гіршого, ніж бійка між друзями й добрими сусідами. «Але ж я мушу заступитися за нашого пророка!» - відповідав розгніваний мусульманин. «І я не можу спокійно слухати, як ображають нашого Раму!» - розводив руками індуїст.

Ватажок і далі намагався закликати обох до порядку. Переконував, що своєю бійкою вони зневажають усіх навколишніх і його, ватажка, також, що в мешканців халуп і без того багато ворогів за межами поселення...

Однак самим лише читанням моралі не обійшлося. Щоб спокутувати провину, обидва «когутики» мали почистити як слід нужник і територію навколо нього. Причому мали зробити свою невдячну роботу в особливий спосіб. На вимогу ватажка принесли шарф і міцно зв’язали обом праву й ліву ноги. Тим нічого не залишалось, як обнятись і піти до нужника, чітко карбуючи крок. Якби небораки знали російську мову, їм можна було хіба заспівати йдучи: «Вот салдати ідут, наґа в но, наґа в но ґу ступают».

Відтоді бійки між представниками різних релігійних вірувань у бомбейському поселенні бідних людей припинилися. Цей приклад є добрим підтвердженням того, наскільки важливо громаді мати мудрого й принципового провідника. Такого, щоб усі його слухали, щоб був безумовним авторитетом для людей. Чи багато таких провідників по наших селах? Отож ж бо й воно.

Не бий мя, муже, не карай

І ще один приклад на підтвердження сказаного, взятий з того ж роману Робертса і з життя тих же бомбейських халупників. Героєві роману випало якось бути свідком неприємної картини: п’яний чоловік лупцював свою жінку. Причому доволі жорстоко, так що бідолашна виповзла з халупи надвір уся в синяках, у чому мати родила. А в Індії це недопустимо, голим з’являтися перед людьми там може лише або святий, або божевільний. Багато чоловіків признавались авторові, що навіть рідних дружин їм ще не доводилось бачити оголеними.

Виповзла отож нещасна надвір, а Джозеф з палицею за нею, ніяк не втихомириться. Зібрався обурений натовп, послали за ватажком поселення. Той прибіг на крики, проте поліцію кликати не став, спитав лише п’яного, що він пив. А тоді наказав принести дві пляшки неочищеного самогону й запропонував Джозефові. Останній випив і заснув.

Довго спати не довелося, бідолаху швидко розбудили й замість води, якої він просив, простягнули пляшку з самогоном. Він знову заснув. Ватажок поселення знову хутенько розбудив забіяку й замість води дав горілки...

Так тривало до того часу, поки Джозеф не спробував утекти.

Його обступили зусібіч – і нумо бити палицями. «Я нічого не робив!» - стогнав чоловік. «Як нічого, - обурювався натовп, - жінка менша від тебе, бугаю, вдвічі, а ти її так відгамселив, що вже напевно вмерла!».

Після кількагодинної екзекуції Джозеф врешті знепритомнів. Коли очуняв, спромігся лише на тихе: «Маріє, Маріє...». Нарешті над ним змилосердились і сказали, що жінка не вмерла, живе.

Але виховний процес на цьому зовсім не закінчився. Ватажок заборонив Джозефові бачити жінку два місяці. Впродовж двох місяців він повинен був працювати й відкладати певну частину зароблених грошей. Марії ж дали можливість за цей час добре подумати, чи бажає вона й далі жити з п’яницею. Жінка, трохи повагавшись, дала згоду на подальше спільне проживання. Тим паче що за відкладені гроші чоловік мусив повезти її в гори, щоб поправити здоров’я.

А бамбукова палиця, якою його щедро пригощали друзі й родичі, висіла цих два місяці на входом до їхньої халупи. Як нагадування про те, що піднімати руку на жінку небезпечно.

УВАГА: одноколонкове фото обкладинки цієї книжки є в Гуглі. Набрати: Грегорі Девід Робертс «Шантарам», тоді відкрити першу статтю.