Фатальна чарівність диктатора (Закінчення)

(Закінчення. Початок, Продовження)

А в квітні 1942 р. постановою парламенту-райхстагу Гітлеру було надано також повноваження «верховного судді», і він поєднав у своїй особі вищу законодавчу, виконавчу та судову владу.

Разом зі своїми прибічниками Гітлер будує жорстку владну вертикаль. 7 квітня видає декрет про появу в усіх німецьких землях, які до того мали досить широку автономію, нової посади — губернатора райху, якого призначав сам райхсканцлер. Губернатору  надавалося право формувати і зміщувати місцевий уряд, розпускати місцевий парламент, призначати і звільняти чиновників і  суддів. Всі новопризначені губернатори були нацистами, і повинні були втілювати в життя політичні ідеї свого фюрера. Так землі було позбавлено федеральної автономії і підпорядковано його особистій владі. Разом з тим було вжито ряд заходів, щоб партійні організації не брали на себе функцій звільняти або  призначати посадових осіб, функції  такого роду належали до компетенції уряду райху, а в господарській сфері — райхсміністрові економіки. Цим було перекрито бажання багатьох націонал-соціалістів поживитися здобиччю й отримати вигідні місця  в світі комерції або в органах управління.

Диктаторськими методами Гітлер забороняє діяльність Комуністичної, Соціал-Демократичної і інших партій та профспілок, незгідних примушує підкоритися з допомогою штурмових загонів, декого відправляють в концентраційні табори. Ліквідація безробіття проводилася значним збільшенням суспільних робіт і стимулюванням приватного підприємництва. Безробітним надавали урядовий кредит. Було значно знижено податки тим підприємствам, які розширювали капітальні затрати і забезпечували зростання зайнятості населення. Встановлено восьмигодинний робочий день і введено право на мінімальну оплачувану відпустку, які діяли і пізніше, під час війни.

Земельні наділи до 125  гектарів, які могли забезпечити сім’ї землевласника гідне  проживання, було оголошено спадковими володіннями, законодавчо передавались селянам у спадок без права відчуження, їх не можна було продати, розділити, віддавати під заставу або передати на сплату за борги. Цим було захищено селян від зловживань. Правда, перед тим було проведено перевірку власників наділів на професійну придатність до ролі бауера–господаря і чистоту їх німецьких національних коренів.

Державним рішенням було підвищено ціни на сільськогосподарську продукцію до рівня, що забезпечував селянинові прибуток. У перші два роки нацистського правління гуртові ціни на сільгосппродукцію виросли на 20 і більше відсотків. Як результат перед населенням відступає страх голоду, а за три роки число безробітних скоротилося з шести мільйонів до одного.

Разом з тим відбувається переорієнтація економіки на випуск військової продукції — озброєння. Гітлер на практиці починає впроваджувати свої плани щодо приєднання всіх німецьких земель до Великої Німеччини і здобуття нових — для розширення території проживання. Його лозунг: «Один народ — одна держава — один фюрер».

У березні 1938 року німецькі війська входять до Австрії. Через декілька днів там проводиться референдум про аншлюс — приєднання Австрії до Німеччини, на якому 99,75% австрійців сказали «за». Звичайно ж, не обійшлося без маніпуляцій, та все ж таки більшість австрійців позитивно сприймала Гітлера і надіялася на виграш від приєднання.  Далі під приводом захисту німців, що там проживали, Гітлер 15 березня 1939 р. захоплює Чехословаччину. Розв’язавши собі руки підписанням 23 серпня пакту про ненапад з Радянським Союзом та секретного протоколу про розподіл сфер впливу — Польщі і Прибалтики, він 1 вересня 1939 р. вводить свої війська в Польщу, забираючи свою частину пирога від «братського поділу». А далі — захоплення Данії, Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Франції, Греції, Югославії. Гітлеру ніщо не перешкоджає втілювати свої мрії в життя. Він  вивчав слабкі і сильні сторони лідерів країн, яких збирався захопити, говорив про мир, лестив, хитрував, залякував, діяв як азартний гравець на межі фолу і постійно вигравав. Небагато політиків у світі розуміли його гру.

Більшості з людей імпонує їх належність до знаменитих старовинних родів, відомих предків, подобається історичне минуле, як правило, ідеалізоване, свого народу. Гітлер зумів це використати у своїх цілях, звертаючись до національної гідності, національного патріотизму як до засобу виховання німців. Героїзовував минуле, переконував, що німці є представниками вищої арійської раси, творці світової історії  і культури, вони призначені вищою силою для влади над іншими народами. Твердив, що Ісус  Христос був не єврей, а арієць. Світові  завойовники і видатні світові діячі  в нього були також арійці, зокрема Александр Македонський, Чингісхан, Ататюрк.

З часом у міру збільшення своєї влади і зменшення критики від оточення, яке все більше і більше його вихваляло і виражало своє захоплення його геніальністю, Гітлер втрачав почуття міри. Його вразила хвороба керівників, які, отримавши всі важелі влади, оточують себе підлабузниками, вселяють страх в інакодумців, відсікаючи цим будь-яку критику на свою адресу, — втрата реальності і манія величі. Він був переконаний, що доля вибрала саме його вождем і суддею, що знищуючи мільйони людей, виконує свою місію архітектора і будівничого зі створення тисячолітнього «великого райху», такого собі земного раю для німців. Вважав, що право на це надано йому вищою силою, яку він називав провидінням.

Віра у свою вибраність для великої місії зробити німців великим народом звільняла його від почуття жалю до жертв своїх ідей. Він свідомо дистанціювався від співчуття до інших, вважаючи це слабкістю, говорячи, що лікар не повинен боятися крові. Себе порівнював з великими завойовниками минулого, спокійно маніпулював долями і стражданнями мільйонів людей, які повірили в нього. Разом з тим говорив: «Мені ніколи не приносило задоволення знущатися з інших, хоча я знаю, що на цьому світі утвердити себе без насильства неможливо».
Психологічні  стримувальні фактори від свавілля щодо інших людей у міру досягнення політичних і економічних успіхів у Гітлера  витіснялися почуттям свого особливого призначення. У бесідах під час бенкетів від нього чули і таке: «Я радий, що у мене немає внутрішнього зв’язку із віруючими. Я чудово почуваюся в товаристві великих історичних героїв, до яких сам належу. На тому Олімпі, на який я сходжу, сидять блискучі розуми всіх часів».

Гітлер часто говорив про допустимість брехні у військовій пропаганді, зокрема він казав: «Уявляєте, який психологічний ефект матиме моя фраза про те, що ми готові дати незалежність Україні? Причому я скажу це із серйозним виглядом, та потім нічого не зроблю». З холодним розрахунком лицемірив і обманював, хоча заради справедливості треба сказати, що багато, коли не більшість осіб, які опиняються біля керма влади, робили і робитимуть надалі те саме.

Разом з тим, відчуваючи значний опір чи тиск з боку міжнародного чи свого оточення, Гітлер здатен був іти на певні поступки. Відсутність же спротиву робила його непередбачуваним, з постійним наростанням самовпевненості й непогрішимості. Його нові ідеї, плани і команди партійні товариші сприймали без заперечень із повним схваленням. Хоча пізніше багато хто з військових і політиків скаже, що вони не вірили в успіх політики фюрера, але відкрито нічого не заперечували. Тим більше, що його зовнішня дипломатія і військові дії довший час, незважаючи на їх нелогічність, були успішними.

22 червня 1941 р. несподіваний для Сталіна напад на СРСР, причину якого Гітлер пояснював тим, що росіяни використають перший же зручний момент для того, щоб самим раптово напасти на Німеччину під будь-яким приводом, а також необхідністю захистити країну від «червоної небезпеки». Він твердив, що Сталін  планує завоювати всю Європу.

Начальник штабу 4-ї армії генерал Блюментріт писав: «Мені здається, що напад на Росію Гітлер серйозно задумав влітку 1940 р. Він хотів, по-перше, завдати удару росіянам, перш ніж вони зможуть напасти на Німеччину, і, по-друге, завоювати життєвий простір для всезростаючого населення Німеччини».

Україні в його планах відводилося дуже важливе значення, передусім для забезпечення німецького населення хлібом і вугіллям. Хоча дехто з його оточення, зокрема й адмірал Канаріс, передбачали, що це буде початком кінця його кар’єри.  Адмірал пояснював свої міркування величезною протяжністю Радянського Союзу, його великими людськими ресурсами, бездоріжжям, розтягнутістю німецьких тилів під час можливих наступів.

Гітлер і під кінець війни, коли німецькі війська зазнавали поразки за поразкою, примушував себе і своє оточення й далі вірити у свою геніальність, нову зброю, щасливий випадок, диво. І всупереч здоровому глузду йому це вдавалосяѕ Хоча,  за спогадами декого з його оточення, вже 1943 року в глибині душі він усвідомлював, що розпочата війна закінчиться поразкою, що її можна було б припинити капітуляцією раніше, але він не міг собі цього дозволити, інстинктивно відкидаючи навіть думку про неї, все єство його було проти цього. Крім того, він розумів, що припинити війну, здатися — це значить підписати самому собі смертний вирок. Чужі життя, які забирало продовження війни, його мало обходили. Вже наприкінці він говорив, що німці виявилися негідні такого вождя, як він, і тому повинні загинути і поступитися місцем більш сильним і життєздатним народам.

Як бачимо, і тут він помилявся. Теперішня Німеччина з населенням у 83 млн. є найбільшою європейською країною, індустріально розвиненою, з демократичною системою управління, соціально-направленою економікою і високим добробутом. і, що цікаво, процвітає без авторитаризму й диктатури.

Про добрих і злих царів існує думка, яка не позбавлена певної частки істини, що всі політики, а великі політики значною мірою — це артисти, брехуни, циніки й егоїсти. Такі риси, як співчуття, докори сумління, дотримання моральних норм, їм не притаманні.

Людина сама по собі щодо інших може бути як джерелом добра, так і джерелом зла. Адже особистісні вади є у всіх. Кожний з нас має певні відхилення від «нормальності», але у тих, хто при владі, вони особливо небезпечні тому, що відбиваються на долях багатьох людей.  У цивілізованих людських суспільствах тисячоліттями вироблялися правила людського співжиття, які передавалися з покоління в покоління. Набуті система управління в таких суспільствах, зворотні зв’язки у вигляді права на критику, справедливої виборчої системи, жорсткого законодавства, можливості протестних рухів повертають керівників до стану рівноваги-нормальності.

Серед  десяти Божих Заповідей на п’ятому місці стоїть «Не вбий!», чим наголошується на найбільшій для нас цінності людського життя. Такі правила, які прищеплюються з раннього дитинства, мають служити виробленню імунітету проти несправедливості щодо інших, нехтування моральними цінностями. Коли в народу цього немає, то появляються управлінські «збочення» — диктатори типу Гітлера чи Сталіна, які узурпують владу. Не випадково в СРСР хто б не прийшов до влади, — Ленін, Сталін, Хрущов, Брежнєв, — в країні створювався культ їх особи. Як казав покійний Черномирдін, щоправда, вже стосовно сучасної Росії, «яку б партію не створювали, все одно виходить КПРС».

Демократичне цивілізоване суспільство блокує, не дає розростатися до гіпертрофованих форм тим, хто при владі. Разом з тим вони дають можливість розкрити і проявити найкращі риси особистих лідерських якостей: енергійність, силу волі, інтелект для користі всього суспільства. Прикладами цьому є Франклін Рузвельт у США чи Шарль де Голль у Франції, які, звичайно ж, були далеко не святими, та їхні народи своїми вимогами примушували їх діяти так і не інакше. Тож нам треба пам’ятати, що «доброго володаря» народ може створити лише сам, і влади над нами він має стільки, скільки її ми йому даємо.