Від рівності – до безсмертя

Як і до кожного автора, до мене теж звертаються інколи знайомі з приводу тієї чи іншої газетної статті. Хто, не буду приховувати, похвалить, хто не погодиться з моєю позицією, а хто просто зробить якесь зауваження. Ось на кілька таких приватних зауважень я й хотів би відповісти публічно.

Знову про бідних і багатих

«З останньої вашої статті в «Коломийських Вістях» можна зробити висновок про те, що надто розвинуте бажання соціальної рівності таїть у собі певні загрози для суспільства. Але тут у нас, українців, усе ніби в порядку: індекс Джині низький, серйозних антиурядових протестів не помітно».

Для початку розберемося з тим, що таке індекс Джині. Це метод, завдяки якому соціологи визначають рівень реальної економічної нерівності. Дуже високий ступінь нерівності міститься в інтервалі між 50 і 60 відсотками, помірний – між 30 і 40 відсотками, низький – між 20 і 30 відсотками.

Протягом перших років української незалежності цей індекс наближався до дуже високого і становив 47 відсотків. Проте вже нині, як свідчать соціологи, це число зменшилося до 27. Навіть у Польщі, яка досягла куди помітніших успіхів у євроінтеграції, індекс Джині вищий, 35 відсотків.

Невже в нас і справді «все в порядку»? У нас, матеріальний рівень яких нижче середнього?! Звичайно ж, ні, не в порядку. Наша цифра, 27 відсотків, «грає» тому, що приблизно 95 відсотків українських громадян почувають себе однаково, тобто бідно, а решту 5 відсотків, багатіючи за рахунок цих 95, у шкіру не потовпляться. Між доходами багатих і бідних утворився не те що розрив, а прірва.

Однак бідні українці, як зауважив мій співрозмовник, не виступають з протестами на вулицях, отже бажання соціальної рівності в них, на відміну від їхніх предків, атрофоване. Іншими словами, не ті тепер українці, перевівся народ...

Причина пасивної поведінки людей, імовірно, в тому, що майже вся економіка в тіні. Податки приховують як власники заводів і пароплавів, так і ті, хто підпадає під визначення «дрібний буржуа». Так було за всіх президентів, так є й нині. Верхи самі роблять що хочуть і низам дають можливість дихати. А спробував було В. Янукович «навести порядок» з податками лише внизу - і негайно одержав «податковий Майдан».

Знову про потребу духовного переродження

«Звичайна, не переобтяжена знаннями людина як мислить? За Союзу заводи працювали, отож жилося краще. А ви пропонуєте розпочинати з трансформації суспільства, з нових виховних принципів... Боюся, що це дуже довгий шлях, історія нам стільки часу не відпустить».

Немає більшої омани, ніж вірити, нібито є легкі шляхи виходу зі складного становища. Ось, мовляв, підросте нове покоління, яке не знало радянщини, і виведе нас на ясні зорі, на чисті води. Або з’явиться новітній Мойсей і порятує нещасних рабів. Або набудуємо заводів-фабрик і наздоженемо й переженемо Америку...

Тим часом нове покоління за двадцять років уже виросло, проте не наважуся твердити, що воно суттєво відрізняється від своїх зрадянщених батьків. І новітнього Мойсея, як не напружуй зір, не видно. І заводи-фабрики, навіть якби ми й спромоглися понабудовувати їх, не стануть панацеєю.

Твердження про те, що з кризи нас виведе не стільки економіка, скільки культура, виховання, релігія, тверезий національний інтерес, належить зовсім не мені, так говорили й говорять не останні в нашій країні люди. Наприклад, філософ Сергій Кримський, який упокоївся рік тому. Згадайте, яким гнітючим було для Європи хоча б ХІV століття. Жахливі пошесті, голод... Чим відповіла Європа на нещастя? Небаченим розквітом культури, тим, що весь світ знає під назвою Ренесанс. Подібне характеризує й Україну після Хмельниччини, коли запанувала страшна епоха під назвою Руїна. Україна виходить з Руїни завдяки створенню Києво-Могилянської академії, завдяки переходу на тодішню мову європейської науки, латину. Пригадуєте, гоголівський Тарас Бульба каже синам, які приїхали в гості з Києво-Могилянської академії: «І я Горація читав в ориґіналі»?

А стосовно того, що історія буцімто може не дати нам часу на духовне переродження, то навряд чи варто сприймати це на повному серйозі. Якщо суспільство з належною відповідальністю візьметься за перебудову шкільництва, за виховання дітей, історія, певен, почекає. Чекала більше, почекає й іще трохи...

Знову про збільшовичених українців

«Багато хто, і ви серед них, доводить, начебто Жовтневий переворот 1917-го здійснили люди не нашої віри й національності. Але ж якби ми різко й одностайно відмежувалися від більшовизму, то не було б пізніше ні Голодомору, ні багатьох інших трагічних сторінок в історії».

Про те, як так сталося, що жменьці більшовиків на чолі з Леніним, яка прибула в Росію в опломбованому вагоні з Німеччини, вдалося накоїти стільки лиха, написано дуже багато. Не приховують серйозні дослідники і того факту, що без віри значної частини корінного населення в брехливі більшовицькі лозунги переворот зазнав би фіаско.

Значно менше пишемо й говоримо ми про те, звідки саме прийшла до нас, у Галичину, ця, перепрошую, зараза. Загрозливих масштабів вона стала набувати вже в ході українсько-польської війни. Ось лише одне речення про той час зі спогадів «Бої за місто Лева» Василя Бояринича: «У станіславівських кав’ярнях зароїлося від безлічі втікачів з-над Дніпра, що почали проповідувати нові «правильні догми» революційної свободи».
Слова апостолів нових правд з-над Дніпра знаходили відгук і в галицькому середовищі. У тимчасовій столиці краю Станіславі тоді виходив часопис для українського війська «Стрілець», редагований Василем Пачовським. То цей «Стрілець» чи не в кожному числі публікував статті, просякнуті духом селянсько-робітничих рад. Амбітний Пачовський уявив, що саме його часопис має стати трибуною світової революції під більшовицькими стягами. Більшовизм, переконував він, неминуче переродиться в демократію, а демократія принесе нарешті Україні бажану волю. Чи ж дивно, що, виховуючись на таких публікаціях, галицькі вояки починали вірити, начебто «совітам» справді призначено сповнити високу світову місію й ощасливити людство?

Не так просто, отже, було відмежуватися галичанам від агресивного більшовизму, як можна подумати з висоти сьогоднішнього дня.

І нарешті – знову про безсмертя

«Недавно ви писали про безсмертя і згадали в цьому плані американського письменника Артура Кларка. А хіба українських письменників ця тема не цікавила? У «Подорожі до Ельдорадо» Вільяма Лігостова, наприклад, є варті уваги міркування».

У 1980-х, коли я вперше прочитав «Подорож до Ельдорадо», ця «суто документальна повість», як збитошно визначив її автор, видалася мені новою і яскравою подією в соцреалістичній українській літературі. Передусім через явне глузування Лігостова з носіїв т. зв. суржика, що мало хто дозволяв собі тоді, боячись звинувачень у буржуазному націоналізмі. А також через суто український колорит повісті, позбавленої реверансів перед «великим російським народом».

Після розмови з читачем «Коломийських Вістий», уривок з якої наведено вище, ще раз перечитав «Подорож до Ельдорадо». На цей раз неймовірна історія про перебування в міфічній країні двох київських обивателів уже не хвилювала, сьогодні можна прочитати й не такі сюжети.

Але що стосується безсмертя, то тут у Лігостова є й справді дотичні до нашої теми міркування. Зокрема той епізод у «Подорожі до Ельдорадо», де науковець міфічної країни, яка пішла далеко вперед у розвитку технологій порівняно з СРСР чи й США, розтлумачує прибульцям, чому не кожен мешканець потойбічного, як він висловлюється, світу заслуговує на увічнення. Надто багато дурнів, деспотів і диктаторів «порадували» б людство своєю невмирущістю, якби ельдорадці передали прибульцям секрет омолодження і безсмертя. Благом безсмертя скористалися б передусім вони, дурні й тирани. Та й узагалі ще не на часі для нас вічне життя. Є ж немало країн, де люди хронічно голодують, отож дати їм безсмертя – значить приректи на вічні муки голоду.

На цьому доведеться поставити крапку, оскільки розгляд порушеної теми іншими, окрім Кларка й Лігостова, письменниками може не поміститися й на всіх шістнадцятьох сторінках газети.