Воля теж може засліплювати очі

Це все вони, ми ні при чому?

Нікудишні з нас, доводиться визнати, державотворці. За двадцять років нехай і багато в чому бутафорної, та все ж незалежності, ми не зуміли збудувати щось таке, що бодай віддалік нагадувало б німецьку економіку, чи американську армію, чи британську демократію. Оскільки ми пішли не шляхом розвитку кооперації і промисловості, а шляхом торгашів і жуликів, нашій економіці потрібні не розумні, а лояльні. Наша армія – повний аллес капут. А найінтелігентніша гра для наших владоможців – футбол. У шахи, на їхнє переконання, грають тільки імбецили, вухо владоможців тішить там хіба одне слово – мат.

Звичайно, ми починаємо дедалі дужче нарікати. Люди, які пам’ятають колгоспний лад, починають переконувати, що тоді було трохи краще. У ЗМІ, зокрема електронних, стає популярною тема готовності народу до соціального вибуху. Тому що цей президент, цей парламент і цей уряд спроможні хіба на те, щоб підштовхнути нас, народ, який стоїть над проваллям, на крок уперед.

Ми ж самі, певна річ, ні в чому не винні. Це все вони, ті, що женуть нас, українців, на гіркі заробітки на чужину, не даючи можливості отримувати вдома пристойну платню і виховувати порядних дітей. А самі ми що можемо, окрім як молитися, щоб небо послало нам мудріших правителів?

Тільки рівності хотіли...

Але, як учив знаний письменник, «увійдімо до судової зали з думкою про те, що й ми винні». Наша вина полягає передусім у нашому безмежному індивідуалізмі, етнопсихологи дійшли такого висновку ще на початках минулого століття. Хто читав історика Костомарова, напевно ж пам’ятає, що « у вдачі українського народу переважає особиста воля». Тоді як у великоросів, тобто москалів, «переважає загальність». Нарікав на український «анархічний індивідуалізм» Липинський у своїх «Листах до Братів Хліборобів», Чижевський, характеризуючи українця, писав про «визначення великої цінности за кожним індивідумом, - права для кожної людини на власний шлях».

Та найкраще покликатися на тих, хто вважається справжнім виразником української духовності, а це, як відомо, Сковорода, Гоголь і Шевченко. Філософ Сковорода, нагадаю, взагалі дійшов до того, що тлумачив індивідуалізм у людині як Божу присутність у ній. Людина, сконцентрована лише на себе, «внутрішня людина», за Сковородою, - це надлюдина , це Христос. Українські звичаї, як давно звернули увагу етнографи, підкреслюють індивідуальність навіть малої дитини, не випадково ж колядники складають побажання й немовляті в колисці, трактуючи його як окремого індивіда.

Чи могли люди з таким тонким відчуттям індивідуальності не усвідомлювати потребу рівності? Аж ніяк не могли. Ось вони й спрямовували всю енергію на знищення станових чи класових відмінностей. Саме тому в Україні за княжих часів, на відміну від Заходу, перехід від одної суспільної верстви до іншої був порівняно легким. Невільник міг стати вільною людиною, а вільна людина – боярином. Між князем і дружиною стосунки тоді теж не нагадували нинішні, як між Іваном Івановичем і його підлеглими. Святослав Завойовник, скажімо, зовсім не прагнув відрізнятися чимось від свого воїна, спав у поході без окремого шатра, поклавши голову на сідло, їв те, що їсть воїн. Дружинник міг залишити свого князя, якщо йому щось не подобалося, і перейти на службу хоч би до ворога, і ніхто це не сприймав за зраду. «Це був кардинальний принцип староруського устрою», - як писав М.Грушевський.

...На шкоду державі

Вільна воля індивідуума – річ, напевно, корисна, проте там, де будують державу, небезпечна. А в нас чого-чого, а волелюбності на шкоду державі вистачало. Вона добре проявилася й трохи пізніше, в братствах, куди мав доступ кожен охочий, незалежно від стану. Тоді як в аристократичній Польщі й думати про таке не сміли. Козацький ідеал січового братства також бере початок звідси, з нашого знакомитого індивідуалізму. Шевченко ж як писав про спільну долю трьох сотень замордованих козаків?

Тут пана немає!

Усі ми однако на волі жили,

Усі ми однако за волю лягли, -

Усі ми і встанем.

Приклади можна нагромаджувати і нагромаджувати, аж до Народного Руху, куди також легко приймали всіх охочих. Хоча передбачаю зауваження вдумливого читача: чому ж тоді не шкодить індивідуалізм Європі? Мабуть, тому, що західній людині краще вдалося навчитися підпорядковуватись іншій індивідуальності. Ми ж цього слабо навчені, кожен з нас вважає себе мало не пупом землі, аж ніяк не зобов’язаним коритись такому ж, як він, двоногому чоловікові. Наші провідники не ставили за мету змагати до державно-політичної чи господарсько-економічної сили, вони більше переймалися моральними вартостями, шукали добра, краси, правди й справедливості. Один час Галицька армія, якою командував генерал Греков, розбила поляків під Чортковом і вже підійшла була до Львова. Натхнені успіхом, галичани масово зголошувалися до війська, бажаючи остаточно завершити кампанію і вибороти державу. Але зброї їм ніхто не давав, Петлюра заборонив. Хоча ешелони з гвинтівками й кулеметами нікуди було дівати, їх роздавали в руки денікінцям. Спільний похід армій УНР і ЗУНР на Київ і Одесу також організували не найкращим чином. До того ж наші політики не знали стратегії і програвали раз за разом бої на дипломатичному фронті. На Версальську конференцію, наприклад, послали аж три делегації...

Думаю, тепер легко буде погодитися з психологом В. Янівим, який зробив такий висновок: «В основному причину наших історичних невдач, як вони випливали з українського вибуялого індивідуалізму, можна б схарактеризувати парадоксом, що в неволі опинилися ми тому, що надмірно любили волю. В бажанні рівності й братерства ми боялися свого власного деспота і послаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго (не виявляючи одночасно досить активності назовні!), аж запанували над нами чужинці».

Бути новій генерації українців?

Отже, одна з основних причин наших політичних катастроф – це наша вдача. Отож щоб досягати помітніших успіхів на ниві державотворення, потрібно міняти вдачу. Це добре усвідомлювали як згаданий уже В. Липинський, закінчуючи свої «Листи...» латинською приповідкою «Sanabiles fecit Deus nations» («Видужними сотворив Господь народи»), так і його завзятий ідеологічний опонент Д. Донцов, ставлячи в мотто свого «Націоналізму» цитату з німецького філософа Фіхте: «Тільки повне перетворення, тільки початок цілком нової духовності може нам допомогти».

А міняти вдачу, прищеплювати людям ще з дитячих літ почуття дисциплінованості, пробуджувати бажання самопідпорядковуватися, визнавати іншу індивідуальність, цінити чужі заслуги – з усім цим може справитися тільки школа. Дуже добра, мудра школа, що її ми за двадцять останніх років так і не спромоглися створити. Говорячи про школу, маю на увазі не стільки освіту, скільки виховання, формування в учнів того ідеалу, до якого вони мають змагати в житті.

Прикро, та це чи не найзанедбаніша ділянка на нашому суспільному полі. Про те, якою саме має бути нова генерація українців, мало хто задумується, педагогіка ніяк не позбудеться гіркого спадку радянської школи, і далі за інерцією виховуючи здебільшого бездушних автоматів тоталітарної системи. Навмисне не згадую тут інші виховні чинники – родину, Церкву, громаду, а лише школу, тому що тон у вмілому синтезі національного й релігійного виховного ідеалу може задавати тільки школа.

Упевнений, що в читача зірвалося з язика слово, яке стало останнім часом майже лайливим: Табачник. Так, ця людина дуже багато нашкодила українській школі й має можливість, на жаль, шкодити й надалі. Проте зводити все до нинішнього міністра освіти – значить не дивитися в корінь зла. Воно, зло, сховане глибше, ніж ми собі уявляємо.

А ось у чому я не впевнений, то це в тому, що нещадні критики Дмитра Табачника завдали собі труду сісти й уважно прочитати хоча б «Листи до Братів Хліборобів» Липинського і «Націоналізм» Донцова. Тобто два найповажніші ідеологічні твори, що з’явилися між двома світовими війнами, які аналізують українську духовність. Якби моя воля, я б узагалі не допускав до навчання в педагогічні виші абітурієнтів, які мають про ці твори поверхове уявлення.

Хоча надто я, здається, розмріявся. Більшість учителів нині якщо й хвилює що-небудь поза шкільними стінами, то хіба стан справ у бухгалтерії міськво. І їх теж можна зрозуміти, бо життя таке навколо розгортається, що хто багатий, той і пан. Важко й збагнути, як тлумачать сьогоднішні вчителі особливо допитливим школярикам Шевченкові сподівання на засланні про «Україну без холопа і пана»...