Зустріч з розбитою молодістю

Минулої п’ятниці представники БФ "Карітас Коломийсько-Чернівецької єпархії" спільно з Асоціацією економічного розвитку Коломийщини здійснили поїздку у Львів. Головними ж учасниками одноденної подорожі стали репресовані в минулому за політичні «злочини» коломияни. Всього їх було одинадцятеро. Пунктом призначення став Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів, який сформовано на базі колишньої тюрми на Лонцького. Там були ув’язнені і закатовані їхні друзі...

- В часи сумних минулих літ лише одна фраза: «Відправили на Лонцького», сіяла страх в душах людей, адже звідти практично ніхто живим не повертався, - дізнаємося з розповіді екскурсовода сумнозвісного музею. – З самого початку приміщення проектувалося і будувалося так, щоб утримувати тут саме політичних в’язнів. З перших дів тут був епіцентр народного супротиву. Кожна окупаційна влада минулого століття міняла одна одну, але тюрма весь час мала одне і те ж призначення.

Роман Рєзнік, менеджер БФ «Карітас Коломийсько-Чернівецької єпархії» розповів, що дана поїздка, а також ряд інших, стали можливими завдяки реалізації проекту «Місце зустрічі – діалог», яку фінансує німецький фонд, заснований, щоб допомагати жертвам тоталітарних режимів. – Ми вважаємо, що даний меморіальний комплекс є дуже важливою ланкою історії України, становлення її як незалежної держави, - зауважив Роман Рєзнік. – Ми хочемо, щоб і молоді люди перейняли досвід в людей, які пережили ті страшні окупаційні часи. Щоб вони отримали безцінний урок історії і розуміли, що майбутнє за ними.

- Дуже приємно і водночас хвилююче побувати в цьому музеї, - ділиться своїми враженнями голова молодіжної ради міста Коломиї Інна Якуб’як. – Заходячи сюди, відразу щось перевертається всередині. Дуже важко дивитися на фотографії, де окупаційна влада чинить розстріли наших людей. Дивитися на ці камери, де перебували українці, дуже важко.

Повертаючись до самої екскурсії, зазначу, що дійсно в голові рояться змішані почуття. З одного боку, подібних музеїв існує всього декілька, а в Україні це єдиний такий меморіал. Якщо ми не боїмося згадувати такі сторінки і берегти їх для прийдешніх поколінь, то значить ми знаємо чиї ми діти і за що боролися наші діди і прадіди, знаючи сумну історію не допустимо такого в майбутньому. З іншого боку, там помирали десятки тисяч людей, які були цвітом нації. Причому катівня приймала в свої тісні обійми не лише українців, а також в різні часи поляків, євреїв, румунів… Там зосереджено біль цілих поколінь, які попри безнадію залишитися серед живих вірили в краще майбутнє для нащадків.

Оскільки найціннішим експонатом музею є саме приміщення, то там все показано без прикрас: одиночні камери, які були переповнені, де на одну людину припадало близько половини квадратного метра площі; камери смертників, кабінет слідчого, який приймав рішення про розстріл без будь-якого суду і підписував смертні вироки цілими списками; сумне подвір’я зі стіною, коло якої велися розстріли; кімната-фотолабораторія, де робили фотокартки в’язнів. В кожного обличчя було молоде, красиве, повне життя, без страху в очах, з вірою в світле майбуття…

Мирослав Ромаш в часи Другої світової війни був заарештований за участь в ОУН УПА. Спочатку 21-літній юнак потрапив в яблунівську тюрму, потім в коломийську (приміщення гардинної фабрики), потім був на «пересилці» у Львові, а далі тисячі кілометрів від рідної України. Він одинадцять років життя віддав далеким північним російським землям. – Ця поїздка нагадала мені роки моєї молодості, - зі сльозами на очах згадав Мирослав Ромаш. – Нас утримували в таких самих жахливих умовах. Ми спали на підлозі, але місця було вкрай мало і можна було лише сидіти. Тяжко те все згадувати…

Такі ж самі думки читалися на обличчях всіх ветеранів, які кращі свої роки віддали на вівтар здобуття незалежності. Кожному варто побувати там і звірити свої відчуття, щоб певніше рухатися вперед, щоб жити із знанням правдивої історії, бо облуплені стіни не брешуть. На одній з них надряпано напис: «Хоч знати що з нами Чекай на нас 1952р.»

 друкувати